Колажі — Артур Бондаренко.
Синдром дефіциту уваги з гіперактивністю впливає на концентрацію, пам’ять і поведінку. Колись вважалося, що діти з таким діагнозом переростають цей стан, але зараз визнано, що і в дорослих розлад може залишитися на все життя.
Я завжди знала, що зі мною щось, що відрізняє мене від інших. Пощастило, що я мала високий інтелект і мені давалося навчання в гімназії з поглибленим вивченням мов, але ніхто не знав, якою ціною.
У дитинстві мені було важко змусити себе сісти за якесь заняття, навіть улюблене. У початковій школі я постійно дивилася у вікно, фантазуючи щодо хмар, неба і гілок дерев. А в першому класі я просто зняла з себе нестерпно кусючі теплі рейтузи і «отримала» від класної керівниці та директорки, коли намагалася пояснити їм, що це не епатаж, просто мені некомфортно і я не можу дихати, коли так жарко і чухається. Також постійно дражнили за сонцезахисні окуляри взимку, бо це вважалося штукою для літа, хоча мені зимове сонце здається навіть більш сліпучим і продукуючим головний біль.
Одного разу я запізнювалася всюди, але не могла припинити складати пазл, подарований мені подругою.
З ранніх років дуже сильно дратувалася, якщо мене відволікають, особливо від читання, — це відчувалося як болісна напруга між очима і на чолі, я фізично страждаю від необхідності переключитися, якщо вже спіймала стан «потоку».
Гіперфокус та гіперфіксація, або той самий «стан потоку», виникають через здатність РДУГ-мозку зосереджуватися на інтересах. Гіперфокус — максимальне зосередження на цікавій задачі чи інформації, триває кілька годин. Їжа, відпочинок, гігієна, біологічні потреби — усе відходить на другий план.
Гіперфіксація може тривати днями чи тижнями, вона більш схожа на компульсію, тобто повторювану поведінку, яку людина здійснює у відповідь на нав’язливі думки. За своєю природою гіперфіксація — хімічна реакція, що виробляється мозком із хронічно низьким рівнем дофаміну. Коли мозок знаходить щось, що дає постійну винагороду, він фіксується на цьому.
Якщо мене щось реально захоплює, навіть зараз, у дорослому житті, можу потрапити у стан гіперфокусу та звернути гори. Пам’ятаю: стою і мию посуд, а далі усе як в тумані, і я вже розкручую столовим ножем раковину, щоб промити її сток.
У РДУГ-мозку проблеми з регуляцією і гальмуванням — це наче людину, яка не дуже вміє керувати автівкою, посадити в болід та сказати «перемагай».
Моє навчання супроводжувала жага додаткового допаміну: тоді, звісно, цього не розуміла, проте могла слухати урок, паралельно щось читаючи або малюючи. Це жахливо не подобалося вчителям. У дорослому віці під час перегляду фільмів вдома я завжди паралельно щось роблю і стримую себе у кінотеатрі. При цьому мені треба дуже багато банального лежання і відпочинку.
Маючи розлад сну (не впевнена, що це пов’язане з РДУГ, але багато хто з діагностованих має проблеми зі сном), я мучилася десять років і мріяла про другу зміну.
Ніякі поради лягати раніше не допомагали, я просто фізично не пристосована до ранніх підйомів за будильником. Я могла прийти в школу і прогуляти перший урок в їдальні, ховаючись під столом і намагаючись доспати на власному рюкзаку. На моїй першій роботі в кадрах я спала по 15 хвилин, ховаючись в шафі з особистими справами.
Люди з РДУГ сприймають час геть по-іншому, ніж нейротипові. Скажіть мені «це треба зробити на вівторок, який завтра», і я почую «не сьогодні». Хронічно прокрастинуючи, забуваючи записати домашнє завдання і прогулюючи, я могла підготуватися до складного семінару за півгодини, написати половину твору, доки вчителька перевіряє перші парти, а згодом — блискуче придумати, як вийти з абсолютно патової ситуації на роботі, яку сама ж допустила, бо, коли це треба було владнати місяць тому, в моєму мозку мавпочка била в литаври.
Типова людина з РДУГ може мати п’ять напоїв до одного прийому їжі — мені постійно потрібна різна смакова стимуляція. При цьому я не можу їсти майже нічого не запиваючи, не змиваючи смак. Навіть суп я можу їсти з компотом, бо монотонність вбиває.
Якщо подивитися в мою шафу, ви знайдете ідеально складену поличку речей і абсолютно хаотичну поличку поруч. Я навчилася жити з цим: наприклад, на макіяжному столику в мене є кошик, де може бути будь-який мотлох, і раз на тиждень я його розбираю. Життя з моєю головою — це контрольований безлад, який іноді веселить: «Де ножиці? Отам в кабінеті є коробка, за нею ще одна, в ній пластиковий контейнер, в ньому синій пакет — ось там ножиці». Я завжди з легкістю видаю такі логістичні ланцюжки, але не відповім, що сьогодні їла на сніданок.
Я розповідала партнерам про гіперчутливість і проблеми зі сном, але не зустрічала розуміння. Взагалі, коли я розповідала людям про свої особливості, ще не маючи діагнозу, мене часто знецінювали та казали, що я вигадую та привертаю до себе увагу. Наприклад, я ненавиджу звук від складання картонних коробок і хотіла просто вийти, щоб не чути, та була піднята на сміх. Також був досвід із висміюванням мого бажання готувати м’ясо в одноразових рукавичках, бо я не можу його торкатися.
Знаю, що люди з РДУГ можуть здаватися дивними, ненадійними та ледащими. Колись я бачила тіктоці, де дівчина пояснює параліч, який з нами відбувається:
«Вийдіть на кухню і торкніться розпеченої плити. Ви ж можете це зробити? У вас є ноги, щоб піти, і рука, щоб торкнутися. Проте інстинктивно щось зупиняє». Ось приблизно такі відчуття ми переживаємо, коли нам кажуть: «Встань з дивана та іди жити життя». Це класно — мати можливість просто встати і контролювати це. Але на звичайне існування я витрачаю набагато більше ресурсу, ніж проста людина.
24 лютого я прокинулася від вибухів, полізла у стрічку новин. Пам’ятаю яскраві червоні емодзі знаків оклику та написи Odesa is under attack. Я не могла повірити і відчувала знайомий параліч, не хотіла брати слухавку навіть від знайомих, не могла спілкуватися голосом, але, коли побачила дзвінок важливої людини, звідкілясь дістала сили.
Якщо взяти наявні у гуглі симптоми РДУГ, у мене виявиться майже все зі списку. Хронічні коливання настрою, які під час психотерапії мені «записували» в циклотимію, в межовий розлад, в що завгодно, — заважали мені найбільше. Помножити це на Rejection sensitive dysphoria (RSD), додати, що 22 лютого минулого року я пережила розлучення, і ми отримаємо людину, яка в березні 2022-го майже не виходила з дому і не знала, за що взагалі вхопитися.
Явище RSD досі недостатньо вивчене, проте вочевидь люди з цією дисфорією відчувають майже фізичний біль через почуття відторгнення, навіть якщо реальних причин для розриву з кимось немає. Достатньо лише уявити, що близька людина відвернулася.
Я вже здогадалася, що вимагати від себе чогось не має сенсу, і просто дозволила собі бути, як будеться. Знала, що мені неодмінно стане краще, але на це треба час. Так і сталося згодом, і я тримала в пам’яті, що це не назавжди.
У жовтні 2022-го я зрозуміла, що не можу тягнути далі і що абсолютно не даю ладу собі і своєму життю. Тоді була впевнена, що діагностичний центр вимагатиме особисту присутність, і написала їм запит, розмірковуючи про поїздку до Києва. Виявилося, що це необхідно тільки для діагностики аутизму, а дефіцит уваги можна було перевірити онлайн.
Тестування складалося з багатьох блоків, це був класний досвід, я хотіла його набути і як психологиня — щоб розуміти, чи радити центр клієнтам, і як людина — ніхто мені не казав, що зі мною щось не так, а я просто маю «зібратися і робити».
Після тестування спеціаліст центру призначив мені ліки саме від РДУГ — так, вони існують. Якість мого життя дійсно покращилася.
Наразі я все ще можу робити п’ять справ одночасно і читати паралельно декілька книжок, при цьому мене безмежно дратує спроба двох людей заговорити зі мною одночасно. Залишилася надвисока чутливість: я страждаю в супермаркетах від блимаючих лампочок і звуків (день, коли прийняли заборону музики і кіно в автобусах, став моїм персональним святом).
Є і непогані сторони — я дуже гарно пораюся з короткими спринтами, проєктна робота завжди підходила мені найбільше. В мене немає гіперактивної частки, мій РДУГ належить до неуважного типу, і я можу себе «зібрати», але сил знадобиться стільки, що порівняла б це з марафоном в обтяжувачах на ногах.
Важливо зрозуміти, що люди з РДУГ не погано виховані й неуважні. Як неможливо вилікувати депресію, просто покинувши журитися, так неможливо подолати вроджений дисбаланс допаміну і норадреналіну.
Пощастило мати тільки одну залежність — і це нова інформація. Не знаю, свідомо чи ні, але ще в ранньому дитинстві мені сформували жагу до читання, а коли я довго не можу дізнатись щось нове — фізично мучуся. Проте в цілому люди з РДУГ набагато більше за інших набувають поганих звичок та отримують залежність, бо спраглий до допаміну мозок непереборно бажає знайти його усюди.
