Фото — сторінка Людмили Денісової у Facebook.
Сторінки посадових осіб у соціальних мережах сприймаються ЗМІ як офіційне джерело, отже кожен допис швидко набуває поширення. Жахаючі деталі злочинів стають клікабельними заголовками, лідери та лідерки громадської думки публікують скріни у блогах, слова Уповноваженої з прав людини цитуються під час міжнародних культурницьких заходів — тому дуже важливо, щоб надана інформація справді була підтвердженою.
Невдоволення викликали формулювання Денісової, що занадто деталізують події, наприклад:
«дівчинка 6 місяців, росіяни ґвалтували чайною ложкою»;
«по двоє ґвалтували малюків орально та анально»
«дев’ятимісячну донечку зґвалтували свічкою».
«Під час публічної комунікації статевих злочинів під час війни (особливо коли потерпілими є діти) важливо зважати не лише на етичність формулювань, але й на виправданість та доцільність публікації тих чи інших подробиць, які можуть шокувати», — вказано у листі.
Окремі дописи викликали стурбованість, бо містять приблизний час, місце злочину та вік дітей, що може порушити конфіденційність. Наприклад, якщо йдеться про невелике місто та вказані деталі, завдяки яким можна ідентифікувати потерпілих.
Коли Facebook видаляв дописи омбудсменки, Денісова запрошувала читачів до свого Telegram-каналу, де немає жорсткої цензури.
Психотерапевтка Анастасія Алексеєнко, яка також приєдналася до звернення, вважає, що така форма подачі інформації небезпечна не тільки для вцілілих. Складні емоції можуть опанувати й вразливу людину, що випадково прочитає про злочини у соціальних мережах. Для декого подробиці насильства провокують фізичну реакцію — головний біль, нудоту, тремтіння.
Алексеєнко пропонує, щоб такого роду публікації цензорував психолог зі спеціалізацією по роботі з травмою.
«Статеві злочини — це трагедії сімей, важка і травматична тема, а не тема для публікацій у дусі “скандальної хроніки”», — зауважили у листі. За думкою його авторок, сенсаційні матеріали, стигматизація, інсинуації та «чорнуха» навколо людських трагедій не допоможуть подолати ворога й оприявнити проблему.
Під час кризових подій ЗМІ мають слугувати голосами підтримки, зокрема для збору доказів у відповідних кримінальних справах проти окупантів.
Журналістки наголошують, що зґвалтування на війні — це інструмент геноциду та ведення війни без правил, але вони не можуть слугувати ілюстративним матеріалом для розпалювання емоцій аудиторії.
