09 марта 2017

Авторка блогу «Рагулі»: «Я збираю абсолютний треш і шлак»

Маяк поспілкувався з Тетяною Микитенко – авторкою популярного блогу «Рагулі». Вона знаходить фото зі світських заходів і висміює їх відвідувачів за обмеженість і агресивний несмак. Тетяна розповіла про любов до одеських балів і реакцію людей, які потрапили на «Рагулі».

971_dsc_5470

Фото: tochka.net

Давайте почнемо з термінів. Як би ви визначили рагуля? Насправді, є слово «жлоб». Воно більш поширене, ніж «рагуль». Просто коли я починала робити блог, то шукала якесь слово, яке можна було б використовувати як домен. І я знайшла слово «рагуль». Це типовий жлоб, людина, яка має не дуже критичне мислення, але чомусь хоче нести світові свій образ як джерело натхнення. Ті, про кого я пишу на «Рагулях», саме такі. Вони себе презентують, нав’язують іншим, влаштовують якісь пафосні заходи. Вони просто хизуються і вихваляються, їм треба бути у центрі уваги. Але, на жаль, рагулі не можуть дати світу нічого, крім свого несмаку, щоб заслужити цю увагу. Рагуль – це коли амбіції переважують усе інше. А взагалі це жлоб – людина, яка має досить сумнівні цінності, не намагається себе розвивати, мало читає, але дуже активно несе свою обмеженість і поганий смак. – Чому ви вирішили вести блог про рагулів і яка його мета? Я веду блог досить давно, йому вже вісім років. У певний момент я переглядала черговий світський сайт і зрозуміла, що мене дратує, що всі ці сайти дуже однобокі. Відсутня альтернативна точка зору, немає жодної оцінки того, що відбувається. Про все пишуть дуже піднесено і позитивно. Я побачила, що в Україні немає жодного світського сайту, який би намагався критично оцінити те, що відбувається у шоу-бізнесі, політичній тусовці, тощо. На деякі заходи можна подивитися неозброєним оком і зрозуміти, що вони принесли більше поганого, ніж хорошого. Наприклад, місяць тому я писала про конференцію айтішників, які нібито зібралися, щоб поговорити і поділитися досвідом, але там було дуже багато оголених дівчат. І це виглядало, як кабаре у своєму найгіршому прояві: бордель, який чомусь видали за бізнесовий захід. Таким подіям можна дати тільки одну оцінку, але про них не пишуть негативно.
Відбулася гламурна вечірка, хтось встромив собі у дупу феєрверк – усі були в захваті. Але мені здається, що може бути й інша точка зору. Я вирішила зробити щось альтернативне: ресурс, де все навпаки. Я збираю абсолютний треш і шлак.
Хоча час від часу я пишу про щось хороше, але переважно блог ведеться у негативних тонах просто для балансу. Ринок перенасичений ресурсами, які пишуть про світське життя добре, тому я вирішила писати про нього через гумор, жорстку сатиру і малювати все негативними фарбами. Звичайно, я не вважаю, що світське життя – це тільки погано. Але я пишу про ті прояви, які я вважаю найгіршими. – За якими критеріями ви відбираєте фото і персонажів, про яких пишете? Якщо у мене щось викликає реакцію, то я про це пишу. Якщо її немає, то я не буду вичавлювати з себе якийсь текст. Я висміюю певні заходи, для того, щоб люди замислювалися, чи потрібно щось таке проводити. Або якщо проводити, то більш професійно до цього підійти. Я просто називаю речі своїми іменами: наприклад, у деяких випадках конкурс краси більше нагадує розпродаж м’яса на Бессарабському ринку, і з красою нічого спільного не має. Мені хочеться, щоб якісь явища зникли або їх стало менше. І я хочу, щоб люди перестали хавати усе, що їм дають, а починали зі здоровим глуздом ставитися до того, що їм підсовують публічні люди. В принципі, через свою публічність вони мають нести більшу відповідальність за свої вчинки, зовнішній вигляд. Проте є персонажі, які використовують публічність просто для того, щоб капіталізувати свою впізнаваність. Але якщо ти збираєшся бути клоуном, то будь готовим, що хтось назве тебе клоуном.
– Чи доводилося вам спілкуватися з людьми, про яких ви писали? Як вони реагували на те, що потрапили на «Рагулі»? Я спілкувалася з ними зовсім небагато, але фідбек був дуже різним. В принципі, реакція на текст на «Рагулях» і відрізняє рагуля від нерагуля. Якщо нерагуль вважає, що гарно виглядає, то він просто посміється. Першою реакцією може бути легка образа, але потім людина думає: «Ну і що? Мені подобається, як я вдягнена. Якась там дівчинка в інтернеті погано про мене написала, але це, за великим рахунком, ніяк не змінить моє життя». Є люди, які потрапляли на «Рагулі», робили висновки і потім писали мені, що викинули якісь речі, щось змінили в собі. А рагулі починали казати, що я заздрю, що я така-сяка. Я розумію, що це бажання захистити своє вражене его. Але ми ж не сто доларів, щоб всім подобатись. Комусь подобається, комусь – ні. Якщо ти віриш і любиш те, що ти робиш, то жодна критика тебе не зупинить і не зробить більш агресивним до світу. Були люди, які писали мені досить образливі речі.
Але мені здається, що все ж таки більше позитивних реакцій. Деякі навіть кажуть: «О, у мене є досягнення в житті: я потрапив на “Рагулі”».
Так, є люди, які мене демонізують, вважають, що я абсолютний Доктор Зло, якому більше нічого робити, як прискіпуватися до чужих недоліків. Насправді, «Рагулі» – це дуже маленький шматочок мого життя. – Чи встановлюєте ви для себе певну межу, яку не будете перетинати, коли пишете? Я дуже мало пишу про дітей – лише коли їх образи вже надто еротизовані і я вважаю, що до цього треба привертати увагу. Іноді десятирічних дівчат фарбують і одягають для якихось модних показів так, що це виглядає непристойно. Але про дітей я намагаюся майже не писати.
Намагаюся не критикувати фігуру людини, хоча це не завжди вдається. Наприклад, якби жінка була у чомусь менш обтислому і агресивно-еротичному, то я би нічого і не написала. Але коли жир обтягує, то я про це пишу, тому що його виставляють напоказ.
Іноді люди кажуть, що «Рагулі» пишуть про людей, яких невдало сфотографували. Ні! Я якраз не люблю таких кадрів, коли комусь фотоапарат засунули під спідницю і сфотографували труси. Якщо випадково стало видно білизну, то я про це ніколи не напишу. Але якщо людина вдягається так, що цю білизну неможливо не побачити, то я про це пишу. Якщо люди виставляють щось напоказ – я даю свою реакцію. – У яких містах і на яких заходах найбільше рагулів? Останнім часом я почала більше писати про регіональні заходи. Найпомітнішою подією минулого року став Одеський міжнародний кінофестиваль і його червона доріжка. Пост про неї став найпопулярнішим: там було майже шість тисяч лайків. Такої уваги жодне місто не отримувало. Проте я не можу сказати, що є якесь місто, у якому більше або менше рагулів. Вони є скрізь: у Нью-Йорку, Лондоні, Києві, Веселій Балці – де завгодно. Більше того, у кожному з нас живе маленький рагуль. Просто ми або дозволяємо йому виходити назовні, або ні. Іноді він проривається і ми не можемо з цим нічого зробити. Головне, казати собі правду про те, що він існує і треба над цим працювати.
– Ви згадували Одесу. Чи є у вас улюблений персонаж або захід у нашому місті? Звичайно. У вас є Одеські бали, які проводить Ірина Давидова. Коли я вперше побачила фото з Одеського балу, то аж заклякла: там був просто концентрований набір рагулів з орденами, якимись надзвичайними зачісками, в якомусь вульгарному одязі. І все це чомусь подається, як еліта. Мені здається, що Ірина Давидова як передовик цього руху заслуговує на увагу.
В Одесі багато цікавих персонажів. У вас є такий собі князь Ракоці-Цицак, який з’являється на балах з орденами. Мені здається, що він ці ордени сам собі десь знайшов. Взагалі дуже смішно, коли зараз хтось будує собі образ на тому, що він князь. Будуй образ на тому, чого ти досяг.
– Ви ведете блог уже майже вісім років. Чи змінився за цей час український бомонд? Очевидно, він змінюється, але я не можу сказати, що ситуація стала набагато кращою. Нещодавно я перечитувала перші пости, і мені здалося, що зараз рагулі стали набагато спокійнішими. Але коли я подивилася записи 2009-2010 років, то зрозуміла, що в принципі концентрат такий же. Просто зараз я пишу менше, але завжди є дуже багато людей, які намагаються показати всьому світові свій несмак і роблять це з дуже великим ентузіазмом. Звичайно, ситуація трошки змінилася після того, як пройшла революція і зникли наші передові очільники: Янукович, Азаров, тощо. Бо вони були представниками концентрованого рагульства. Політикум зараз став набагато спокійнішим: без крокодилових штиблетів і діамантових годинників. Вони бояться це демонструвати, бо розуміють ставлення народу. Після революції сталася криза, а під час кризи менше грошей витрачається на дурню і бездарних співачок, які мають всім показати свої труси, а не голосові здібності.
– Як у вас вистачає сил і здоров’я стільки років переглядати всі ці світські хроніки? Є моменти, коли я майже нічого не пишу на «Рагулі». Був період, коли я декілька місяців не писала, лише іноді робила перепости. І коли я знову повернулася на «Рагулі», у мене аж енергія з’явилася. Це дуже покращує настрій не в тому плані, що ти смієшся над людьми, а в тому, що ти дивишся на явище з точки зору гумору.
Можна сісти подивитися на бал і розплакатися, а можна подумати, як про це написати смішно. У цьому є навіть якась терапевтична функція. Якщо ти бачиш щось погане, що тебе дратує, ти можеш ходити з цією емоцією і нікому про неї не розповідати, а можеш поділитися, випустити її. Я щось побачила, написала і забула про це. Я не тримаю в голові те, про що я пишу на «Рагулях». Можу через тиждень зайти на сайт, прочитати і здивуватися, що я взагалі це написала.
Під час Майдану я не писала нічого, бо це було недоречно. Деякі читачі навіть казали мені: «Ми відписалися від “Рагулів” під час Майдану, бо боялися, що ви будете там хіхікати, і це буде неадекватно». Але після Майдану, незважаючи на те, що почалася війна і це було набагато страшніше, пішов дуже великий приріст аудиторії. Зрозуміло, що людям треба на щось викидати свої емоції, негативну енергію. – Чим ви займаєтеся, крім «Рагулів»? Я саме поміняла сферу діяльності, коли почала вести «Рагулі». Я зрозуміла, що мені хочеться чогось більш творчого, і стала працювати журналістом. Крім того, ще до «Рагулів» я почала робити «Читанку». Це проект, присвячений дитячим книжкам, виданим до 1991 року – їх уже неможливо знайти. Я відшукую їх, сканую і викладаю на «Читанку». Люди, які хочуть згадати своє дитинство, можуть це зробити на нашому сайті. Серед українських книжок радянських часів є справжні перли. Наприклад, я рекомендую всім батькам і дітям прочитати книгу Валерія Шевчука «Панна квітів». Крім того, колись я відділила від «Рагулів» політичних рагулів у сторінку «Золотий батон» на Facebook. Також я пишу про візуальне мистецтво для сайту culture.ua. – Чи існують, на вашу думку, засоби від несмаку і рагульства? Звичайно, рагульство можна побороти, якщо цікавитися навколишнім світом більше, ніж собою. Наприклад, я часто пишу про Камалію. Мені здається, що жоден стиліст її не виправить: по ній видно, що вона не дослухається до спеціалістів. Вона впевнена у тому, що сама знає, як краще. На мою думку, щоб викорінити рагулізм, треба бути готовим слухати навколишній світ, читати книжки, дивитися хороші фільми, займатися самоосвітою. Треба цікавитися світом і виходити за рамки того, у чому ти живеш.
Комментарии