«Дуже боюся, що вони повернуться». Кажуть люди, які залишилися у Бучі та Ірпені

Стоянка

Дорога від Києва до невеличкого села Стоянка Бучанського району лежить через десяток блокпостів та безліч запитань: «Ви куди?», «А навіщо вам туди?», «А обіцяєте тільки правду писати?».

Вибухи мін та ракет у Стоянці було чути з перших днів війни. Тоді ж на територію села заїхала ворожа техніка, однак утримати населений пункт окупантам не дали, тож тим довелось відійти до Ірпеня. Проте навіть після цього життя тут не можна було назвати спокійним.  Майже всі місцеві покинули домівки, а ті, хто залишився, наразі боронять Стоянку від мародерів й допомагають ЗСУ та теробороні. Будинки багатьох з них зруйновано, ще немає світла та закінчується їжа. Однак ніхто не думає покидати рідні домівки.

Тетяна Грицай — українська художниця та відома мешканка села. Вона з родиною залишилась у Стоянці, тому що її 87-річну мати небезпечно евакуювати через стан здоров’я. 25 лютого по подвір’ю родини Грицай вдарила російська міна. Снаряд вибив двері та вікна будинку, пошкодив кухню. Вибух також зруйнував і автомобіль, тож евакуюватися з села стало неможливим.

«У перший день летів літак, скинув бомбу на місцеву заправку. Дуже страшно було, звук такий, а горіло воно потім… Ну ви, мабуть, бачили, що там від неї залишилось», — розповідає Тетяна.

Вона проводить нас до будинку, показує свої картини та знайомить з мамою. У кімнатах холодно, а через старанно заклеєні скотчем вікна все одно проникає протяг. На стінах кухні глибокі сліди від шрапнелі, там же і зруйнована вибухом картина з квітами.

ЇЇ сусіду звуть Іваном. Родину відправив до Львова, а сам залишився доглядати покинутих тварин та боронити власну домівку. «Я їм таку силу покажу! Холодильник залишити цим шакалам? Чи може мою землю? Та ніколи!».

У теробороні Стоянки служать не тільки місцеві, а й деякі мешканці Ірпеня. Серед них і Олексій, в минулому солдат ГШР (Група швидкого реагування).

«Знаєте, я ж сам козацького роду. А росіянин козака ніколи не здолає», — після повернення у Стоянку Олексій також запрошує нас скуштувати гарячі бургери, які для солдат приготували Петро з Артемом, кухарі місцевого ресторану. Зазвичай на обід вони варять макарони з м’ясом, але сьогодні вирішили поекспериментувати: знайшли у зруйнованому через обстріли супермаркеті заморожені булки та посмажили котлети. Ми куштуємо, смачно.

Петро та Артем розповідають, що залишились у селі через цуценят, які народились 25-го лютого. «Кидати тварин ніколи не можна. Вони такі самі маленькі українці, як і ми», — Петро показує нам відеозапис з чотирма цуценятами лабрадора. Окрім них він також доглядає за покинутими власниками котами.

Ірпінь

В Ірпінь російські окупанти вторглися 27 лютого. За тижні окупації солдатами РФ було зруйновано близько половини всіх будівель та вбито близько 300 мешканців міста. Після звільнення Ірпеня стало відомо, що росіяни розстрілювали евакуаційні колони та тримали  людей у заручниках.

Шлях до Ірпеня видався непростим: їхали дуже повільно та обережно, тому що дорогою все ще можна було потрапити на міну.

Зруйнованими вулицям міста бігають породисті коти та собаки. Саме їх порятунком займається Дмитро — мешканець Києва та «кошатник за вдачею». З перших днів війни він курсує маршрутом Ірпінь — Київ, рятуючи з окупації людей та тварин.

«Спочатку возив людей та гуманітарку. Потім став і тварин рятувати, бо дуже багато власників залишили їх просто на вулицях міста. Отримую десятки заявок щодня. Дружина в телефоні весь день: публікує те, що я знімаю, і приймає заявки. А все починалося з того, що я просто забрав з Ірпеня друзів», — Дмитро посміхається та торкається свіжої рани на обличчі. Нещодавно на російському блокпосту його машину розстріляли солдати РФ, одна з куль добряче подряпала брову. На автомобілі Дмитра надписи: «ВОЛОНТЕР», «ЛЮДИ», «ДІТИ», «ЕВАКУАЦІЯ».

«Якось я забирав одного кота. Він був такий шалений, все тіло мені роздер. Було болючіше, ніж ота куля. Я тепер щодня щось заклеюю, мащу», — на руках у Дмитра багато пластирів та свіжих подряпин. Щодня йому надходить близько 700 заявок на рятування тварин.

З Дмитром до міста повернулася й Тетяна — вона евакуювалася з Ірпеня 8 березня, однак залишила у квартирі свого кота.

«В той день в місті вже не було їжі, тому я стала в чергу за обідами, що привозили волонтери. Саме тоді  побачила перший евакуаційний автобус, та одразу в нього стрибнула. Про Фелікса тоді взагалі забула від страху», — жінка тримає на руках рудого кота. З ним усе добре — місцеві прорубали у двері у квартиру отвір та через нього годували Фелікса.

Повз обгорілу багатоповерхівку проходить жінка, під її ногами хрумтить скло. Одягнена у дві теплі куртки — в місті немає опалення, а через вибиті вікна у кімнати задуває холодний вітер. Говорити відмовляється: «А які тут коментарі? Я взагалі вважаю, що Росія — невдалий апендикс Київської Русі».

Щоб дістатися евакуаційного центру людям доводиться переходити через руїни мосту пішки. Їм допомагають ДСНС та волонтери — переносять людей на ношах, відносять до автомобілів важкі валізи та переправляють жінок. Люди тут похмурі, розгублені та засмучені: кажуть, що відчувають себе зрадниками через те, що все ж вирішили покинути дім.

«Було так: лежиш та чекаєш, поки тобі руку або ногу ракетою не відірве. І молишся, хоч би в бошку одразу потрапило, щоб не страждати. Ці ж орки по хатах лазили, вигрібали усе, що лежить. А ще якщо бачили мобільні — одразу по ним стріляли», — розповів Михайло.

Шрапнель від снаряда потрапила йому у ногу, тому самостійно перетнути міст чоловік не може та чекає своєї черги на допомогу. Вікна квартири Михайла виходили на Гостомельський аеропорт, у якому 27 лютого російськими військами було знищено флагман української авіації Ан-225 «Мрія».

Буча

Бучу звільнили 1 квітня. Пізніше на території міста знайшли братську могилу з тілами 300 громадян. Тут ніхто не хоче розповідати свою історію. «Якщо росіяни дізнаються, що я говорив з журналістами…  Дуже боюся, що вони повернуться. Я не уявляю, що вони зі мною зроблять».

До Бучі ми зазирнули усього на півгодини: наш провідник Дмитро наполягав на тому, що в місті все ще дуже небезпечно та затримуватися не можна.

Вулиці міста спустошені — люди виходять з будинків тільки щоб отримати гуманітарну допомогу від волонтерів. Тишу переривають лише далекі звуки вибухів та хрускіт скла під ногами. Далі йти доводиться обережно — на перевернутій вантажівці попереду великі червоні літери «МІНИ». За словами місцевих, їх після себе залишили саме окупанти.

Заглиблюючись у місто, ми все частіше наштовхуємося на уламки меблів, книги, вцілілий посуд, дитячі іграшки та інші спогади про мирне життя — деякі речі на вулицю вибило ударною хвилею, а деякі намагалися забрати з собою окупанти.

Знайти людей і поговорити майже не вдається — ті, хто переніс на собі окупацію, не посміхаються та не бажають розмовляти. Не вірять, що розмови з журналістами можуть щось змінити.  Лякає людей камера — майже всі висловлюють побоювання, що окупанти помстяться їм за фото та інтерв’ю.

Ми стоїмо з Олександром перед свіжими могилами. Імена похованих чоловіку не відомі.

В Бучі через постійні обстріли не залишилось жодного непошкодженого кварталу, а в повітрі ще стоїть запах пороху. В місті також немає зв’язку, світла та газу. Однак 45-річній Олені вдалось організувати невелику польову кухню просто у під’їзді житлового будинку.

«Як же я поїду? А хто усіх годувати буде? Ні, ви що, ні в якому разі»,  — Ганна годує сусідів та солдат, тож на всі прохання поїхати в евакуаційний центр категорично відмовляється.

З нею у Бучі лишились Сергій та Роман. Вони боронять зруйновані будинки від мародерів.

Всі фото — Костянтин Ліберов.