Усі фото — Костянтин та Влада Ліберови, Луганська область.
Олена
До 2014 року я жила в Луганську з мамою та моїм хлопцем, працювала в університеті. Тато і його родина жили окремо. Літо 2014 року всі пережили в окупованому місті, але по-різному ставилися до війни. Батько яро підтримував росію. А я сама пошила прапор, з яким ходила на луганський євромайдан. Восени 2014-го ми з хлопцем переїхали до Києва. Мама їхати відмовилася, проте ніколи не просила повернутися. Тато у розмові з нею час від часу заявляв, що я помилилася у своєму виборі, а якби залишилася в Луганську, то вже була б «міністром освіти» або «ректором». Також в окупації залишилися тітка та брат по татові. З мамою спілкуюся регулярно, з іншими — епізодично. Після повномасштабного вторгнення контакти майже зникли. З татом взагалі розмовляла лише кілька разів, а перший діалог після 24-го закінчився скандалом.
Для тата в Києві сидять нацисти, а росія звільнила Луганськ. На його думку, Маріуполь і Сєвєродонецьк зруйнували ЗСУ при відступі. Він любить розповідати історії про нещасних російських солдатів, яких катували бандерівці. Чому ці «нещасні руські» опинилися там, де «бандерівці» можуть до них дотягнутися, він не пояснює.
Кілька разів із захватом казав, що ракета від Москви до Києва може долетіти за 20 хвилин. Я нагадала: «Взагалі-то ракета летить до мене і може мене вбити». На це він нічого не відповів.
Решта моєї родини, окрім мами, називають себе аполітичними, але підтримують росію. Про політику я говорила з ними лише навесні у 2014 році. Їх позиція нагадує мені анекдот:
— А до якого концтабору нас взуть?
— Не знаю, я не цікавлюся політикою.
Задовго до початку війни місцеве телебачення було набите російськими наративами. У нульових була можливість або дивитися українські телеканали, наприклад, «1+1» чи «Інтер», або підключити більш різноманітне кабельне. Луганський провайдер склав пакети виключно з безкоштовних каналів, серед яких були переважно російські. Тобто вдома могло взагалі не бути українських каналів. Відповідно, ідея «Луганськ — це росія» в таких умовах сприймався охоче та лунав звідусіль.
До того ж «в народі» повторювалися тези типу: «В Європі ми не потрібні», «Всі наші економічні зв’язки з росією», «Донбас годує всю Україну», «Янукович — міцний господарник», «То й що, що бандит — він наш бандит». Згодом додалося: «На заході самі бандерівці», «В Києві у владі фашисти», «Стався переворот і Януковича незаконно скинули».
Головним, як на мене, є домінування страху — це можна оформити у фразу: «Якщо повернеться Україна, нас тут усіх виріжуть».
Зараз паспортизація не вибір, а спосіб виживання. Без російського паспорта неможливо отримати пенсію, соцвиплати, отримати медичну допомогу (окрім, мабуть, термінової), оформити нерухомість, довести, що твоя квартира — твоя, зрештою, народитися і померти. Тих, хто паспорт брати відмовляються, примушують виїхати.
Проте саме українська влада з Луганська бачиться як тоталітарна система: на кожному кроці перевіряють паспорти, а при вияві непокорі вашу машину розстріляють на блокпосту. Такі жахачки про Київ мені розповідав тато з Луганська, поки я знаходилася в столиці
Твердження щодо «ждунів» на ТОТ зустрічаю регулярно, часто воно набуває форму емоційного запитання: «Ну чого вони не виїжджають?». Відповідаю, що не кожен готовий кинути все, що є, і почати життя з нуля. Взагалі, починати з нуля — справа для молоді.
Ті, хто на пенсії, вже нічого не почнуть, а будуть доживати у чужій хаті.
Старші люди, які їдуть з окупованої території, розуміють, що вони не повернуться у свій дім. У Луганську багато проукраїнських людей, які просто не бачать можливості жити деінде. Моя мама все життя мріяла про свою квартиру, про той простір, де вона буде хазяйкою. Тому я розумію, чому вона не хоче їхати. До речі, там «ждунами» називають тих, хто чекає повернення української влади.
На окуповану територію можна подзвонити через один із месенджерів, коли є інтернет. У Луганську його іноді немає, в Сєвєродонецьку чи Лисичанську немає вже другий рік — мобільний зв’язок та інтернет там зникли одразу після окупації.
Важко сказати, чи відслідковує росія, хто підтримує зв’язок із проукраїнськими родичами на вільних територіях. Безперечно, інтернет-трафік на окупованій території контролюється ворогом. Можливо, прослуховують вибрані контакти чи контакти тих, кого «ведуть». Проте не можна бути повністю впевненим, що ваша розмова з окупованою територією залишиться конфіденційною. В моїх знайомих з ТОТ у телеграмі стоїть функція знищення повідомлень.
Хтось дійсно повторює: «Там ненавидять Україну, нащо повертати ТОТ?»
Помилково вірити в щирість думок, які звучать з окупації. Люди під утиском бояться говорити правду — сусідам, знайомим, в інтернеті. Вони розуміють, що будь-які онлайн-срачі не варті ризику опинитися в реальній небезпеці. Передбачувано, що лакуну заповнюють протилежні за змістом меседжі — бо тим, хто підтримує росію, нема чого боятися, вони в колі своїх, вони найголосніше звучать в інфопросторі.
Чи багато таких людей? Певно, багато. Чи складають вони більшість — ніхто не знає. Вважаю, що основна маса інертна і прагне умовного спокою, про ненависть не йдеться. Водночас соціальні мережі та ТВ перенасичені російською повісткою з «могилізацією» в Україні, «салорейхом» та «алеєю янголів» (меморіал у Донецьку, присвячений загиблим дітям). Немає жодного ЗМІ чи пабліка, які б транслювали альтернативний погляд.
Наратив «люди не зможуть інтегруватися» виглядає дивним, штучним та шкідливим. Він демонструє нерозуміння того, що коїться на окупованій території.
Території, які знаходяться в окупації з 2014 року, відстали від решти України у технічному розвитку років на 10. Там відсутнє залізничне сполучення: щоб вибратися у відпустку треба годинами їхати автобусом. На кордоні з росією стоять блокпости, і вашу автівку перевірятимуть так, ніби ніякого «приєднання» не було.
Там обмаль банкоматів і терміналів, а ті, що є, можуть не працювати через поганий мобільний зв’язок. Дороге таксі, дорогі продукти та ліки. Зокрема взагалі немає ліків для хворих на ВІЛ, діабет і тих, хто переніс онкологію, а зараз в ремісії. Отримання всіх документів — живі черги, які займають з третьої години ночі. І звісно ж немає механізмів, щоб на це все поскаржитися.
Пересувні відділення «Ощадбанку», Пенсійного фонду, Укрпошти та «Приватбанку», промоутери «Монобанку», «Водафону» та lifecell, фури «Нової пошти», АТБ та «Сільпо» здійснять там таку революцію поглядів, що всі здивуються.
Заклик «позбавте їх виборчого права, бо наголосують після деокупації» теж досить дивний. По-перше, на решті території України партії на кшталт ОПЗЖ теж мали достатньо електорату. А найголовніше — цей наратив перекладає відповідальність за повномасштабне вторгнення на українців, які залишаються в окупації фактично заручниками.
Перевезти маму на підконтрольну територію було б простіше, якби допомога переселенцям хоча б наполовину покрила оренду житла. Але з огляду на те, що цю допомогу прибирають взагалі або залишають тільки для найнезахищеніших, перспективи переїзду виглядають похмуро.
Державі варто розробити більш чітку політику реінтеграції ТОТ — публічно доностити інформацію, що таке колабораціонізм, кого вважати колаборантами. Прояснити позицію щодо паспортів — як підтверджувати факт народження або смерті в окупації, як проводити ідентифікацію тих, хто виріс в окупації, але так і не отримав українські паспорти. Що буде з вчителями та лікарями на ТОТ, що буде з нерухомістю? Я можу довго продовжувати список.
Певність не допоможе переїхати з окупації, проте допоможе чекати звільнення територій.
Анонімно
У своєму рідному місті я жила до 16 років, потім переїхала навчатися у Харків, їздила додому щомісяця. Деякий час працювала за кордоном і все одно поверталася — я знала, що це місце моєї безпеки, місце мого спокою. Моє маленьке містечко (не називає з міркувань безпеки), яке знаходиться між Луганськом та кордоном із росією.
У 2014-му було в окупації лише кілька днів: тоді дуже багато людей стали на захист міста і його швидко відбили. Повністю окупувати змогли тільки на початку березня 2022 року. Там залишились мої батьки.
Тато родом із Заходу країни, мама — зі Сходу. Познайомились вони в центральній частині України, але все ж таки переїхали в Луганську область. Мій тато все життя спілкується українською і не переходить на російську, навіть живучи в окупації.
У 2014 році батько моєї найкращої подруги захищав наше місто, стояв на блокпостах — він служив у батальйоні «Айдар». Десять років тому в нас майже не було армії та підготовки, і те, що робили тоді, заслуговує на велику повагу. Батько моєї подруги залишився жити в місті після повномасштабного вторгнення. Коли почалась окупація, його забрали просто з будинку — й близько трьох-чотирьох місяців людину не могли знайти.
Його жінка ходила, питала по різних інстанціях, де він є. Але на окупованих територіях беззаконня: якщо там щось трапилося, то ніхто не допоможе. Навіть коли на її очах забрали чоловіка, вона не могла це довести.
Їй казали: «Ви, жіночка, тупите, ваш чоловік десь просто загуляв, а ви кажете, що забрали». Але ж він не пив. Виявилось, що він знаходиться в луганському СІЗО. Потім його відправили в Ростов, і зараз він майже два роки у російській тюрмі.
За те, що служив, за супротив російській армії дають десь 7-10 років позбавлення волі на території росії. Його співкамерника відправили вже за Урал відбувати строк.
Майже два роки в батьків не було зв’язку та доступу до якоїсь інформації. Було тільки те, що їм казали по тамтешньому телебаченню та радіо. Є програма, яка дозволяє додзвонитися в будь-яку частину світу — кілька хвилин коштувало, може, одне євро. І ось так ми зідзвонювались нарешті.
Коли моє місто окупували, я хотіла, щоб батьки виїхали, бо не знала, що буде далі. Потім я боялася, що з ними станеться щось в дорозі, вони вже немолоді. Тато дуже довго працював на заробітках, десь років 15-20, щоб звести будинок, зробити сад. Для нього це вкрай важливо — рідний дім. У нас багато різних тварин — собак, котів, кроликів, як їм все це залишити? Мені здається, навіть якби вони виїхали та оселилися в більш безпечному місці, їм було б набагато важче морально, ніж знаходитися зараз там. В якийсь момент я змирилася з тим, що вони обрали залишитися.
Чимало людей після початку повномасштабної війни лишили свої гарні й великі домівки, зараз росіяни незаконно їх заселяють. Росіян не виженеш — ти не маєш там ніяких прав. Саме цього бояться батьки — що їхній будинок просто заберуть.
У місцевих новинах про масовані обстріли Києва показують, що це зробила українська армія. Або відповідь на сильний обстріл Херсона: наші обстрілюють якісь військові частини в Луганську і в російських новинах показують тільки це. Про Херсон — нічого. Російські документи роздають наліво і направо, паспортизація не є чимось жахливим чи колабораціонізмом.
Російський паспорт потім можна викинути, а життя залишиться.
Зараз є шляхи виїзду в Європу через росію, але вони дуже складні, бо треба отримувати додаткові дозволи на виїзд. Навіть для того, щоб переміщатися між селами або поїхати в Луганськ, треба отримати додатковий дозвіл.
Моя подруга жила так із чоловіком та дитиною — чекали деокупації, але десь у серпні 2022 року зрозуміли, що треба їхати, не уявляли, як виховувати дитину з тим, що там насаджують. В окупації знищують всі українські книжки, будь-яку згадку про щось українське, українську мову в школах прибрали, почали співати гімн росії. Через росію вони виїжджали в Польщу. На кордоні між ЛНР і росією перевіряють телефони. Там навіть якісь додаткові застосунки є, які знаходять видалені переписки.
У подруги знайшли повідомлення на OLX, де вона продавала дитячу колиску і написала, що не може відправити її поштою, оскільки вони в окупації. Коли це побачив прикордонник, почалася чотиригодинна лекція — з тиском на те, що вони не окупанти, а рятівники. І їх не відпускали, поки не погодяться із цим наративом.
Тому мене дивує реакція деяких українців щодо «іскорінєнія» російської мови. На окупованих територіях росіяни одразу стирають всі згадки про наше минуле. А наші чомусь російську підтримують, щоб «пам’ятати». Також стикаюся з упередженим ставленням до переселенців. Чимало людей кажуть, що на Луганщині чекали «руський мір». Це неправда, і, мені здається, цим дуже легко маніпулювати. У моїй сімʼї ніхто цього не хотів. Ніколи. Ані моє оточення, ані друзі моїх батьків.
Навіть на другий рік окупації мама все одно саджає город в надії, що ми повернемося і будемо їсти ту картоплю, яку вони виростили.
Вони не можуть поїхати, їм важко залишити свій дім. Хоча понад 90% молоді повиїжджали, старі люди залишаються. Дуже складно не бачити своїх близьких. Ми рік спілкувались виключно по звичайному звʼязку. Потім виходило спілкуватись по відео, і я помітила, як швидко вони старіють. Від того стає боляче, так не має бути.
Анонімно
Моя мама навіть не усвідомила одразу, що до нас зайшли російські війська. Все сталося тихо, моє рідне місто (не вказує з міркувань безпеки) не бомбили.
Мама рішуче сказала, що не планує виїжджати. В першу чергу — через бабусю. Хоча вони з мамою живуть окремо, проте у них відсутня сепарація. Бабусі 83 роки, вона майже не пересувається поза домом. Її нема на кого залишити, за продуктами вона не ходить, максимально не любить людей та боїться їх. До того ж під час війни у бабусі розвивалася хвороба Альцгеймера.
Спочатку я запропонувала, що виїду в Білу Церкву, але мама сказала «не треба рипатись», через це ми, звісно, посварились. Мені тоді було 17 років, тож вона заборонила мені виїжджати.
У мене проблеми з тривогою серйозні були й до війни, але в тій ситуації я, навпаки, геройствувала. Намагалась придумати, як змусити виїхати ще 8 людей з міста, які не хотіли його покидати — через сімʼю, майно та інші причини. Тільки одна людина підтримувала мене.
Я вирішила використати «езотерику» як інструмент впливу на людей. І це спрацювало. Ми зібралися ввечері, і я запропонувала подивитися по матриці долі, яка, звісно, стверджувала, що нам потрібно виїжджати.
Повідомила мамі, що їду, коли вже була у потязі. Спочатку мати тижнями не виходила на звʼязок. Проблеми із цим були протягом 7 місяців, тепер в місті є російський звʼязок та інтернет. Зараз ми з нею спілкуємося через «Імо». Тільки текстом, вона постійно очищає історію. В мами два телефони, з одним вона ходить у справах, а інший — використовує для спілкування зі мною. З бабулею в мене немає можливості тримати звʼязок. Вона не вміє користуватися сучасними гаджетами, тож я дізнаюся про її стан через маму.
У моєї мами є медична освіта. І хоча їй 56 років, росіяни двічі намагалися втюхати повістку — спочатку через поштову скриньку, а потім особисто. Прийшли двоє військових зі зброєю, поводилися агресивно, мама відповіла їм тим же. Після цього вони не зʼявлялися.
Наразі в мами немає розуміння, як жити далі та що робити. Хоча я й сама не усвідомлювала, коли виїжджала, що буде з моїм життям. Скоріше за все, повернусь я нескоро. Моє рідне місто — не та точка на карті, яку будуть звільняти в найближчому майбутньому. Мама тепер хоче, щоб я виїхала за кордон — подалі від обстрілів.
У місті більш-менш спокійно, зʼявилися переселенці з росії, цікавляться, скільки коштує нерухомість.
