Усі фото надані героїнею матеріалу.
У 2014 році я була у сьомому класі. Ми як діти зовсім не могли аналізувати — лише слухали, що кажуть батьки. Вдячна сім’ї, яка завжди казала мені: «Ти народилася у цій країні, у нас усіх тут є родичі». Було абсолютно незрозуміло, що цю країну можуть забрати.
Для мене було сильним шоком, що першого вересня вмикали російський гімн. Вони казали, що «це твоя батьківщина», але я народилася не в ній. Для мене це була дуже велика внутрішня криза, і це було дуже боляче. Я точно знала, що клас розділився. Пам’ятаю, мене питали «ти за кого?», і якщо я чула «за Росію» — ми переставали дружити.
Після 2014-го ми вчилися, як і решта російських школярів. У Криму зараз три державні мови — українська, російська та кримськотатарська, проте української мови ніде не було. Є кримськотатарські школи, але їх небагато. Загалом, я б сказала, що культура в занепаді, тому що, наприклад, мої однокласники практично не розмовляють кримськотатарською мовою.
Тому ми вчилися просто за російською програмою — вивчали історію Росії, суспільствознавство тощо. Через це мій вступ до університету був дуже важкий — я не знала, куди йти. Мої однокласники вступали до Москви та Санкт-Петербургу, однак мені, так чи інакше, потрібно було здавати ЄДЕ (Єдиний державний екзамен, аналог українського ЗНО. — Прим. ред.), щоб отримати атестат.
Я памʼятаю віялові відключення електроенергії: ми сідаємо на кухні й весь район у темряві — нічого не горить, нічого не працює. Деякі люди готували їжу у дворах на вогнищах. Мені здається, на цьому теж сильно зіграла російська пропаганда, тому що після цього багато людей запитувались на кшталт: «А чому Україна нас кинула?». До блекауту через російські обстріли ці люди ставилися по типу: «Це вам за Крим, ви нас тримали в холоді та в голоді». І вони не розуміють, що це все ланки одного ланцюга.
Ось тому тодішній блекаут зіграв на руку навіть тим, хто ніби не визначився. Вони думали: «Ви що, знущаєтесь? Нас тут окупували, а потім нас відрізали». І тут росіяни зі своїм: «Ось, подивіться, яка ваша Україна…».
Про вступ до університету на материковій Україні
Якось мама моєї подруги розповіла, що у Херсоні буде день відкритих дверей від різних університетів в рамках програми «Крим — Україна». Ми вирішили поїхати туди й дізнатися детальніше — найбільше мені сподобався одеський університет.
Для вступу потрібно було прикріпитися до якоїсь одеської школи — щоб отримати український атестат. Тому в одинадцятому класі я складала вісім іспитів — чотири у Криму і чотири на материковій Україні.
Українську я завжди памʼятала — з 2014 року ми постійно їздили в Україну. Я дуже вдячна за це батькам. Карпати, Львів, Камʼянець-Подільський — це було дуже здорово. І важливо.
Саме моя сімʼя заохочувала любов до України ще більше. Ми починаємо любити тоді, коли втрачаємо. І зараз я розумію багатьох українців, бо знаєш, що дім є, але він далеко. Мої батьки живуть так вже девʼять років. Вони розуміють, що це їхня країна, але боляче бути від неї на відстані.
У Криму ти не можеш зізнатися у цьому друзям чи колегам, тому що тебе можуть здати. Після новин про Маріуполь мою найкращу подругу хотіли посадити за дискредитацію російської армії, вона була на шостому місяці вагітності, але тоді справу закрили. Я відчувала, що варіантів залишитися не було. Для батьків теж було очевидно, що тут стане тільки гірше. Тому вони хотіли зробити все, щоб вберегти мене від цього.
Процес перетину кордону — джерело моєї глибокої моральної травми. Умовно суспільство тобі нав’язує мати один дім і називати його «домом». Я народилася у Криму, й мене ніщо так не заряджає, як це місце.
Останні роки два-три я сприймала його вже як рутину — ніби проходиш звичайний кордон між двома країнами. Маршрутка «Одеса-Армянськ» — наше КПВВ, 20 хвилин пішки буферна зона — російське КПВВ — Армянськ. Однак під час пандемії Росія придумала тему не випускати людей із Криму. Я тоді застрягла там на пʼять місяців.
24 лютого 2022-го я була у Криму, а за три дні мала повертатись до Одеси. Не дивлячись на те, що над моєю головою не літали ракети, було розуміння, що їх запускають з цієї землі. Наді мною хіба що пролітав гелікоптер, який просто кружляв над двором.
В перші дні взагалі не могла виходити з дому через стрес, але коли все ж таки вийшла, то було взагалі незрозуміло, як люди можуть жити так спокійно. Тим часом мою країну бомблять з мого дому, і це дуже боляче.
Атмосфера там дуже складна, і в Україні непросто її зрозуміти. Ми не усвідомлюємо того абсурду, який створювався у Криму протягом девʼяти років. Коли ми повернемо півострів, нам з цими людьми потім жити. Вони вбиті життям.
Це буде великий виклик — владнатися з цією землею. Там девʼять років розповідали, що в Україні нацисти. Людям, які народилися у 2014 році, вже девʼять років, вони йдуть у третій-четвертий клас.
В основному в моєму оточенні всі дуже проукраїнські. Ми спільно вирішили виїжджати — хтось виїхав на початку повномасштабного вторгнення, хтось — ближче до осені. У мене там майже нікого не залишилось, крім сімʼї та близької подруги.
З теж хорошою подругою ми перестали спілкуватися, тому що її позиція була «все не так однозначно». Між чорним і білим вона обрала чорну сторону. Пізніше вона намагалася знайти якісь контакти, але я прийняла рішення, що не хочу з нею спілкуватися.
Після 2014-го мама плакала багато і довго. Ми могли спілкуватися тільки з вузьким колом людей, які точно були твоєї думки, тобто це наші умовно найкращі друзі. Коли вони приходили додому й сідали на кухні — зачинялися всі вікна. Так відбувається досі.
Дуже небезпечно для життя хоч якось натякати на те, що маєш проукраїнський настрій — тебе можуть просто «закласти». Наприклад, зараз є багато телеграм-каналів, де людей просто «зливають». «У неї сторіс українською — ось її паспортні дані, ось тут вона мешкає, ось номер».
Перше, що зроблю після повернення додому, — поїду до східного Криму. Візьму намет й в мене буде тур від Феодосії до Коктебелю, Орджонікідзе, Новий Світ, Алушта. Я ніде більше не бачила таких красивих земель.