Колаж — Артур Бондаренко.
Під час існування Великого Князівства Литовського, яке охоплювало фактично всю сучасну Білорусь, державною мовою була руська (самоназва мови русинів). Нею спілкувалась переважна більшість населення країни, також її використовували у літературі, юриспруденції, дипломатії тощо. В Україні її прийнято називати староукраїнською, однак білоруські науковці наполягають, що це старобілоруська мова, оскільки вона більш схожа на сучасну білоруську, ніж на українську.
Після підписання Люблінської унії у 1569 році та утворення Речі Посполитої (об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського) білоруська мова, як і українська, зазнала полонізації або спольщення — насаджування польської мови та культури.
Згодом старобілоруська залишилася у вжитку переважно серед селян, проте не зникла. Одне з підтверджень цього у 1962 році виявив білоруський філолог Адам Мальдзіс, знайшовши «Полацкі сшытак» («Полоцький зшиток») — збірку музики невідомих авторів часів XVII століття.
Також Мальдзіс виявив вірш Йоахима Хрептовича, останнього канцлера Великого князівства Литовського та одного з головних представників просвітницької думки Білорусі, який він написав у середині ХVІІІ століття.
У 1772 році відбувся перший розподіл Речі Посполитої. Тоді Австрія, Пруссія і Росія скористались слабкістю держави та забрали собі території Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Російська імперія взяла під контроль у тому числі території сучасної Білорусі.
Йоахим Хрептович.
«Суд і розправа внутрішніх провінцій мають проводитися за їхніми законами та звичаями, та їхньою мовою у всіх тих випадках, які не дотичні влади нашої…
Справи ви маєте виконувати російською мовою, тобто усі, що видаються від вас, якого б звання не були, вироки, рішення чи накази, долучаючи до того переклади, де вони потрібні, припечатуючи їх губернською печаткою», — з наказу 1772 року імператриці Катерини II, за яким треба виконувати обовʼязки на посаді губернатора Псковської та Могилевської губерній.
Згідно з переписом населення у Російській імперії у 1897 році кількість білоруськомовного населення у Білорусі становила 73,3%, друге місце належало їдиш — 14%, а російськомовне населення становило лише 4,3%. Загалом на території Російської імперії найбільш численною групою були носії російської мови — 44,31 %. Другою була українська — 17,81%, на третьому місці були польська та білоруська — 6,31% та 4,68% відповідно.
Після закінчення Польсько-радянської війни та підписання Ризького миру у 1921 році Білорусь, як і Україну, було поділено на дві частини: західна належала Польщі, східна — СРСР. Західна Білорусь зазнала полонізації та примусової асиміляції. До 1938-1939 років у цій частині країни не було жодної білоруськомовної школи.
У Східній Білорусі запроваджено курс на радянізацію або ж «злиття в один радянський народ» на базі однієї мови — російської. В 1933 році у БРСР відбулась реформа білоруського правопису, яка штучно та неприродно зблизила білоруську та російську мови.
Карикатура «Геть ганебний ризький поділ! Нехай живе вільна неподільна селянська Білорусь!».
Після реформи зʼявилися дві норми правопису: наркомівка (народний комісаріат) та тарашкевиця. Перша зʼявилась внаслідок зросійщення та стала офіційною у БРСР, друга є класичною, основаною на правописі мовознавця Броніслава Тарашкевича — автора першої загальновизнаної граматики білоруської мови. У 1938 році Тарашкевича було репресовано сталінським режимом.
Поступово забороняли видавати книжки білоруською. Найбільш активною русифікація була у 1960-1970-х роках. Кількість білоруськомовних шкіл у містах зменшувалась, проте мова та література були обов’язковими предметами у навчальних закладах.
«Чим скоріше ми всі будемо говорити російською, тим швидше побудуємо комунізм», — заявив у 1959 році тодішній генсек ЦК КПРС Микита Хрущов після білоруськомовної промови першого секретаря ЦК КП Білорусі Кирила Мазурова.
Броніслав Тарашкевіч.
Інтерес до рідної мови та літератури з боку молоді повернувся у другій половині 1980-х — часи Перебудови. З’являлись студентські культурні об’єднання, а на початку незалежності білоруську оголошено єдиною державною мовою. Багато навчальних закладів почали викладати білоруською. Це також торкнулось місцевих медіа, книговидавництва тощо.
У 1994 році у Білорусі відбулися перші та єдині визнані суспільством вибори — Олександр Лукашенко зайняв пост президента. Наступного року він оголосив про проведення референдуму, який вважається однією з головних подій у подальшому напрямку країни.
В результаті референдуму було змінено герб та прапор Білорусі — з Погоні, який також був гербом Великого князівства Литовського, та біло-червоно-білого прапора на символіку часів Білоруської РСР. Сам референдум проходив із численними порушеннями.
Погоня та біло-червоно-білий прапор. Колаж — Артур Бондаренко.
З того часу білоруська мова поступово витіснялася з медіа, лексики держдіячів та народного вжитку. Білоруська поетеса Юлія Цімафєєва згадує:
«Приблизно з 2010 по 2020 рік білоруська мова знову почала переживати певний “ренесанс”. Тоді режим Лукашенка більше дбав про свій імідж на міжнародній арені та економічні контакти з ЄС, він не хотів застосовувати репресії проти білоруськомовної, умовно кажучи, “опозиційної” культури.
Погроза з її боку здавалася незначною і не вартою уваги. У цьому десятилітті відкривалися незалежні книгарні та видавництва, художні галереї, культурні заклади, розвивався незалежний театр та безкоштовні курси білоруської мови. Спочатку в Мінську, а потім і в багатьох інших містах.
Після 2020 року всі ці досягнення були знищені. У Білорусі ліквідовані майже всі недержавні культурні, соціальні, екологічні, політичні організації. Деяких їхніх організаторів затримано. Зараз за ґратами перебувають понад півтори сотні діячів культури, більшість з яких визнані політв’язнями.
Я вважаю, що плоди тієї діяльності, як у вузьких творчих колах, так і серед ширших кіл міського населення, сприяли інтересу до Білорусі та пробудженню самосвідомості, а отже, сприяли тому, що ми мали революцію 2020 року. Але, звісно, у будь-якій державній структурі, навіть якщо ти там не працюєш, на білоруську мову відреагують у кращому випадку з подивом, а в гіршому — з агресією.
Під час придушення протестів у 2020 році білоруськомовних після затримання і жорстокого побиття ставили помітки фарбою саме через їхню мову. Я думаю, що в СІЗО та колоніях ставлення до білоруськомовних значно суворіше, оскільки білоруська сприймається як символ протесту.
У нинішній Білорусі панує політика сильної русифікації, видавництва закриваються, книги забороняються, з вивісок видаляються білоруські написи (латиницею) і замінюються на російські.
Чесно кажучи, я не бачу, як у нинішній ситуації, коли Лукашенко при владі, коли в Україні йде війна, можна говорити про мовні зміни всередині Білорусі. Я бачу песимістичні варіанти розвитку подій. Неприємно про це думати, але, можливо, Білорусь взагалі втратить свою незалежність, а тому мовне питання буде лише однією з низки серйозних проблем.
Така загроза є наслідком загравання Лукашенка з режимом Путіна, спроби за його допомогою триматися при владі, позбавлення білорусів власної гідності та національної самосвідомості на користь злочинної імперії.
Щодо еміграційного білоруськомовного життя, то ми якомога більше будемо писати, видаватися, виступати. Але я не знаю, чи вдасться зберегти білоруську мову не для одного покоління. Будемо сподіватися на краще і робити все, що в наших силах».
