Христина Шалигіна — CEO та концептуалістка ландшафтної компанії повного циклу Bee Landscaping Bureau. Спеціалізується на проєктуванні, будівництві, озелененні та обслуговуванні великих територій.
Як формувалася концепція озеленення українських міст за радянських часів? Чи була вона взагалі?
Радянська концепція, як і все «совєтське», базувалася на функціональності й уніфікації. Ідеологія рівності та стандартизації накладалася зокрема і на озеленення – вона була прописана в ДБН (державні будівельні норми). Це, на мій погляд, непогано, хоча містам пропонувався однаковий набір дерев і чагарників, переважно тополі, акації, ясені, туї та ялівці — швидкорослі дерева, які виконували роль зелених легенів, щоб зменшити пил у промислових містах. Однак локальний контекст, клімат, історія чи ландшафт до уваги не бралися.
Друге покарання «совєтскої спадщини», яке наші зелентрести та міські голови досі вважають нормою — це озеленення громадських просторів однорічними рослинами. Радянська система вимагала демонстративності як щодо вигаданих показників ефективності соціалізму та його планової економіки, так і ефемерної виставковості клумб до Дня міста чи Девʼятого травня або на випадок, якщо поруч буде проїжджати вождь. Про жодну екологію, сталість, мікроклімат і біорізноманіття не йшлося.
Які плюси та мінуси як наслідок ми маємо зараз через цей підхід?
Великим плюсом є те, що тепер, завдяки радянським ДБН та страху їх невиконання, ми дійсно маємо зелені легені в містах. Але наші муніципалітети здебільшого вважають, що на цьому фундаменті й далі можна будувати свої строки при владі, не вкладаючи у модернізацію, грамотне обслуговування й ігноруючи створення умов і нових «легень» для наших нащадків.
Мінуси, здається, вже зрозумілі з моєї риторики: природа не може бути стандартизованою чи упорядкованою.
Тому головний мінус монотонності та відсутності дизайну — те, що українці не мають надивленості й розуміння, що добре, а що погано. Ми яскраво бачимо наслідки цієї стандартизації після кожного буревію чи потопу в Одесі. Які дерева зазвичай не витримують та падають на машини, лінії електропередач і проїжджі частини? Правильно, тополі й акації. І це сукупність чинників: ці породи дерев мають особливості, які призводять до їхньої аварійності, а також треба враховувати вік і стан рослин. І тут ми знову повертаємося до компетенцій наших зелентрестів.
Щодо яскравих клумб з сезонними квітами — ми саджаємо їх раз на 2-3 місяці, поливаємо вручну з поливалок, общипуємо на колінах кожен відцвілий бутон петунії, а потім викопуємо, висаджуємо нові. І так по колу…
Не можу запевнити, що у світі більше ніхто не застосовує однорічники, ні — наприклад, у моєму улюбленому напрямі ландшафтного дизайну Dutch Wave використовують. Проте як акценти серед багаторічного скелету (кістяка), щоб додати кольору, сезонної динаміки, а не замінити ними озеленення.
Тут також важливо поставити собі запитання: якщо робітники зелентрестів зайняті тим, що общипують петунії та братки, кому залишається обслуговувати все інше озеленення міста, займатися санітарним обрізанням, підживленням, новими висаджуваннями?
У містах, як-от Барселона і Лісабон, є квітучі дерева-символи, а саме — жакаранда. У Києві — каштани, в Ужгороді досить вдалим стало рішення з сакурами, туристи почали навідуватися в місто у період квітування. Як вважаєте, чи можливо наповнити наші міста більшою кількістю квітучих дерев, які б прикрашали вулиці? Що може завадити?
Знаковою рослиною Одеси все ж таки є платани. Їх висадили одними з перших, мононасадженнями на початку ХІХ століття на центральних вулицях міста. Перше, що може завадити, — відсутність догляду. У нашому «Міськзелентресті» немає ландшафтного архітектора, про що ми взагалі говоримо? Неможливо створити щось сучасне на радянському фундаменті. У нас немає плану розвитку міста, як і власне департаменту чи інституції, які б цим опікувалися і впроваджували. І вели цей процес не за каденції якогось голови, а на постійній основі, незалежно від нових конфігурацій у владі. У більшості скверів та парків немає води. Я не говорю зараз про системи автополиву, ні, це ж фантастика, щось на футуристичному навіть в одеському степовому — субтропічному типі клімату. Йдеться про комунікації, щоб можна було хоч шланг підʼєднати. Є два варіанти: комунікацій немає взагалі у 2025 році або стирчать, але вода до них не підведена.
До речі, подивіться на сайті «Довіряй ділам», скільки зроблено реконструкцій парків. І скільки в них заведено комунікацій або зроблено автополивів, чи висаджено нових дерев — ви не знайдете таких граф, проте обовʼязково є паркани і плитка.
Друге, що заважає змінити зовнішній вигляд міста, — управлінська криза Одеси. Неможливо встигати і висаджувати/викопувати/прищипувати сезонні квіточки й обслуговувати всі зелені насадження міста-мільйонника за допомогою 6-8 бригад. Водночас ще й не маючи розуміння важливості систем автополивів, малодоглядних садів, сіяних луків. Тим паче — без людей-візіонерів в управлінні.
Чому, умовно, Одесу не засаджують гліцинією, яка прекрасно адаптується до нашого клімату, або магноліями? Такі зміни можуть стати метою для міського благоустрою на майбутнє?
Суттєва перепона — відсутність стратегії благоустрою та озеленення міста. Все, що наразі висаджується багаторічного, — це хаос, який має вигляд краплі в морі. Цього місяця у цьому парку висаджено 20 дерев, завтра в іншому — 100 кущів, післязавтра у третьому — 50 міскантусів. А щодо благоустрою: я була кілька тижнів без машини і для себе відкрила дуже багато цікавого. До прикладу, в районі Фонтану дуже багато вулиць, що не мають або майже не мають пішохідної зони. Бази немає. А ми тут веломаршрути намагаємось розвивати, свідоме озеленення.
Велика проблема в тому, що рішення про озеленення ухвалює влада, а не фахівці.
Віцемерка вирішила озеленити роздільну смугу на проспекті Ярослава Мудрого — класна ідея. Та чи сказав їй «Зелентрест» про те, що там закопані комунікації тепломереж, до яких ще й інколи потрібен доступ. Тобто все висаджене доведеться викопувати в разі аварії.
Чи знала вона, що комунікації накриті бетонною плитою, тобто вся доступна глибина грунту — 20-30 см, а далі кореневим системам не буде куди розростатися? У ці 30 сантиметрів бетону закопали 3 мільйони гривень.
Друга проблема: комунальні служби бояться «незнайомих» видів. Наш комунальний розплідник «Троянда» вирощує багаторічні і однорічні рослини у співвідношенні 10 % до 90%. Тому де співробітникам «Міськзелентресту» підвищувати кваліфікацію, де брати досвід і знання про нові види, де вчитися сучасних тенденцій?
Територія пересічного українського ЖК має такий вигляд: дві-три гойдалки, жменька сумних туй і ялівців, які не отримують належного догляду, і тротуарна плитка. А що могло бути насправді у разі незначної зміни у бюджеті на озеленення прибудинкової території?
Типовий ландшафт у новобудовах — це «мінімальний набір» із закупівельної бази. Причини — економія та відсутність розуміння, що благоустрій = якість життя, а розроблена із сенсами територія, як ЖК, так і приватного простору, підвищує вартість нерухомості в кілька разів. Знову ж таки, повертаємося до того, що не всі девелопери, керуючі компанії чи менеджери обізнані у ландшафтній культурі. Не всі ще розібралися у дизайні квартир та архітектурі — комусь подобаються 25-поверхові наштапмовані мурашники, а ми вже хочемо, щоб люди масово почали бачити різницю між озеленням туями з газонами і малодоглядними садами. Але на все свій час.
Що перше спадає на думку як альтернатива в межах аналогічного бюджету:
- групові насадження (масивами) замість одиничних дерев/чагарників (це не я придумала, зверніть увагу, як рослини розростаються у природі);
- припинення витрат на те, що потребує постійних вкладень (рослини, які треба формувати кульками або конусами; рулонні газони, що потрібно постійно удобрювати, вичісувати, піскувати, аерувати, стригти; однорічні рослини; рослини, що схильні до уражень у нашому кліматі — самшити, туї, каштани білі);
- використання у благоустрої натуральних матеріалів — тобто це має бути некольорове мощення, архітектурний бетон, щебінь, некольорове дерево, зістарений метал;
- проєктувати території ЖК мають не архітектори, які розробили будинок, а архітектори відкритих просторів, ландшафтні архітектори та генпланісти, які на цьому спеціалізуються та допоможуть створити простір для щасливих людей.
Як би могла виглядати територія жилого комплексу:
Болюче питання: а що робити з листям на вулицях міста восени?
В Одесі роками повторюють одну й ту саму помилку: збирають усе листя «під нуль», навіть там, де його категорично не можна чіпати. Так виглядає типова радянська спадщина, де «картинка важливіша за сенс». Через це:
оголюються коріння дерев і висушується ґрунт, тобто рослини позбавляються природного утеплення і вологи,
знищуються мікрожиття в ґрунті — черв’ячки, бо у них немає їжі, грибниця, корисні бактерії, та інші мікроорганізми, від функціонування яких залежить наше життя. Прибираючи листя «під нуль», ми позбавляємо їх дому, їжі й можливості виконувати свою роботу. Місто втрачає природний механізм самовідновлення — і починає висихати, втрачати родючість і стійкість до спеки.
потенційно збільшуються витрати на полив і підживлення, бо місто саме собі створює проблему.
Зараз взагалі нова фішка, — все це робиться руками вчителів, лікарів, бюджетників на суботниках. Дуже багато кіпішу, але ніхто не задався питанням «Навіщо?». Це не благоустрій — це імітація роботи.
Що ж тоді дійсно варто робити і чому?
Листя з тротуарів і проїжджої частини прибирати треба — це безпека. Листя на клумбах, під деревами, у парках — залишати. Воно працює як природний мульчуючий шар: утримує вологу, живить ґрунт, захищає коріння взимку. Якщо хочеться «акуратності» — листя можна легко розподілити тонким шаром, але не вивозити тоннами.
Місто має створити систему компостування — це світова практика, яка економить бюджет і повертає ґрунту живлення.
Проблема Одеси — не в тому, що хтось мало мете листя, а в тому, що місто роками не створює професійної системи догляду за зеленими зонами. Примусові суботники вчителів і лікарів — це не вирішення проблеми, це її маскування. Правильно «організоване листя» — це не сміття. Це ресурс. Це природна підтримка екосистеми міста.
Чи є сталі концепції озеленення, які варто було б запровадити? Йдеться про певну систему проєктування/планування на кшталт «15-хвилинного міста» в урбаністиці.
Доведеться провести велику роботу з популяризування культури ландшафту в Україні, розʼяснювати важливість впливу наших дій та рішень на те, яке місто/країну/планету ми залишимо дітям та онукам.
Українцям варто познайомитися ближче з Urban biodiversity design, або дизайном міського біорізноманіття — підходом до містобудування, який враховує та підтримує різноманіття живих організмів у міському середовищі.
Це передбачає проєктування міських просторів у такий спосіб, щоб забезпечити місця проживання для різних видів рослин і тварин, а також їхнє живлення та взаємодію з іншими компонентами міської екосистеми. І якщо до цілі потрібно йти маленькими кроками, то наступний крок, який ми маємо зробити на міському рівні, — осягнути концепцію сталого розвитку (sustainable development). З погляду якої озеленення має враховувати кліматичні тренди, бути ресурсоефективним і довготривалим.
Це означає підбирання посухостійких видів, мінімізацію поливу (не з поливалки розбризкувати тонну води навколо о 14:34, коли на вулиці +36), використання місцевих рослин, які підтримують біорізноманіття. Якщо цього не зробити, ми не лише втратимо ресурси, а й створимо додаткове навантаження на екосистему, інфраструктуру та бюджети.
Сталий підхід — це не про більше зелені сьогодні, а про правильну зелень на десятиліття вперед.
