Миколаїв — місто-тренд. За тим, як дислоковані тут частини ЗСУ дають бій та «мочать орків», стежить велика купа людей: у Миколаїві живе близько 586 тисяч містян, а на канал голови Миколаївської ОВА Віталія Кіма підписано 740 тисяч. Про життя Миколаєва під постійними обстрілами дізнавалися журналістка Поліна Литвиненко та фотокореспондент Костянтин Ліберов.
«Українська преса? Добре, значить, правда буде»
Місто зустрічає на в’їзді великою колоною жовтих автобусів. Кожен уже переповнений пасажирами, проте людей навкруги все одно дуже багато — евакуаційні маршрути до Одеси після інтенсивних обстрілів 13 березня швидко набули популярності.
Минаючи довгий корок, ми нарешті дісталися проспекту Героїв України. Навколо багато людей, вони бачать камеру і підходять поспілкуватися. «Українська преса? Добре, значить, правда буде», — каже чоловік та розповідає свою історію.
Сергій
Сергій прибув до міста з Ізраїлю ще перед Новим роком, щоб відновити візу та побачити близьких. Потрібні документи відправили з візового центру у Херсоні 22 лютого, але вони так і не потрапили до адресата.
Чоловік мешкає у мікрорайоні Соляні, де 13 березня від снарядів російських військ у черзі до супермаркету АТБ загинули дев’ять мирних жителів. Місцеві стверджують, що російські війська під час обстрілу використали заборонені касетні бомби.
Навіть за кілька днів у повітрі все ще відчувається запах пороху та гарі від снарядів. Кожен наступний крок супроводжується тут глухим хрустінням битого скла, яке мешканці постраждалих будинків збирають у відра та відносять до однієї великої купи.
«Найкрасивіший наш балкон був. А воно прилетіло і зруйнувало все. Мене ударною хвилею прямо на кухню відкинуло», — розповідає мешканець Солянів, теж на ім’я Сергій. 13 березня він вийшов на балкон покурити та ледь не загинув під обстрілом російських військ.
Сергій та його мати Надія
«Котів у дворі повбивало осколками усіх. А я їх кожного вечора ходила годувати», — додає мама Сергія Надія та вибачається за свій поганий слух. Через вибух отримала контузію, а в лівому вусі «все ще дуже гучно дзвенить».
Біля дому видно пустир у сірому диму — саме тут із землі стирчать декiлька здетонованих ракет. Трава навколо вкрита шрапнеллю.
«Нехай усі побачать, що таке руський мир»
Схожі дрібні металеві шматочки у цигарковій пачці показує нам і 77-річний Петро Пилипович, колишній начальник Комбінату побутового обслуговування.
«Нехай Кремль приберуть і буде мир та спокій. А “Гітлер” той повинен потім все це нам відновити», — каже Петро Пилипович та запрошує нас до квартири на п’ятому поверсі. Дорогою ми зустрічаємо його сусіда Федора та заходимо ще й до нього.
«Дітей я за добу до цього відправив до Польщі», — розповідає Федір. Ми стоїмо біля дитячого ліжка посеред кімнати, вкритої битим склом. Від стін відходять шматочки розірваних шрапнеллю шпалер.
Олександр
Знайомимось і з іншими сусідами. «Нехай всі побачать, що таке руський мир», — каже іменинник Олександр. Сьогодні йому виповнюється 19. Святкувати не планує, бо російська ракета влучила в його будинок та зруйнувала квартиру поверхом нижче.
Від редакції: будь-які маніпуляції із боєприпасами можуть бути небезпечними для життя, не рекомендуємо торкатися або переміщувати їх.
«Ось, ДСНС-ники побоялися витягувати. Але ми з другом вже з ним гралися, він не вибухне», — Олександр показує нам хвостовик ракети, який стирчить із асфальту поряд із будинком.
Емілія
«А ви зможете ці фото в Крим відіслати? В мене там сестра живе, але мені вона не вірить», — питає в нас 55-річна мешканка Солянів Емілія.
«Ось малозаможним і цибулька буде»
На виїзді з мікрорайону запах війни змішується з пригорілою цибулею. Біля знищеного російською ракетою овочевого складу стоять дві пенсіонерки.
«Це шість днів тому ракета прилетіла. Я чула, як вона вночі впала. Вибачте, що я плачу, але воно таке страшне було», — розповідає 77-річна Надія Семенівна. Її подруга Наталія Федорівна тримає у руках два важких пакета з цибулею. «Ну а що? Ось малозаможним і цибулька буде».
«Якщо свистить — лягай»
13 березня обстріли російських військ також зруйнували Зеленогайську загальноосвітню школу. Дорога до неї вкрита слідами танкових гусениць.
«Обережно, бо чорти тут продовжують потроху бомбити», — попереджає нас солдат на черговому блокпості. Ми все ближче під’їжджаємо до лінії фронту, тож кількість воєнної техніки та воронок від вибухів значно підвищується.
На повороті до школи розкидані рештки російського танку, а також останній блокпост.
«Під завалами ще трупи бійців є. ДСНС не може проїхати та забрати, бо їх обстрілюють увесь час», — розповідає солдат ЗСУ Микола. Ми з ним стоїмо біля великої воронки, з якої продовжує валити дим. Ще 12 березня ці руїни були Зеленогайською загальноосвітньою школою.
«Якщо свистить — лягай», — каже нам Микола. Потім зізнається, що якщо свистить, то «вже все, тільки молитися». Дає нам не більше двадцяти хвилин на зйомку та супроводжує до машини.
Під далекі звуки вибухів ми повертаємося до блокпосту, бажаємо нашим воїнам повернутися живими і загалом удачі.
«Я нову болгарку нещодавно купив, ще хочу нею попрацювати», — кажуть нам у відповідь.
Всі фото — Костянтин Ліберов.
