На вході — фейсконтроль, металошукач та крики «Убік, убік! Тяжко, падла». Уповільнений вайб місця змінився, перекури залишилися, тільки стали нервовішими. На людину з фотоапаратом дивляться косо, змушений доводити, що ти не іноземний агент: «Кажи паляниця і чому Віталій Кім — краш».
Світла у приміщенні стало значно менше, а людей більше. Запахи китайської локшини змінилися запахами локшини швидкого приготування, а замість ізраїльської лафи тепер пельмені. Це обід, але на нього треба відволіктися, а волонтери продовжують пакувати речі, продукти, папір, ліки та все інше, що буде потрібно бійцям ЗСУ. «Де 146-е замовлення? Алло, народ? Потрібне 146-е замовлення. Чому ви не їсте? Бігом їсти!» — кричить волонтер на другому поверсі.
«Як усе почалося? Дуже фаново. На другий-третій день війни ми з подругами створили чат, щоб підтримувати одні одних, разом із тим я приїхала в тероборону та стала їхнім волонтером. Побачила, що у них дуже багато потреб та дуже мало можливостей їх забезпечити. Я написала в чат дівчатам та вирішила допомогти», — розповіла Інга Кординовська, одна з ініціаторок проекту.
За словами волонтерки, відкрити центр допомогло «сарафанне радіо» — за два дні вдалося організувати людей та створити ГВЦ. Локацію Odesa Food Market вибрали через її доступність, популярність і великі розміри приміщення.
Місце працює як комунікатор: волонтери публікують у соцмережах список того, що потрібно знайти. Якщо є дефіцитні товари, вони оголошують збір коштів і намагаються закупити їх в Україні чи Європі. Далі вмикається магія української взаємодопомоги та самоорганізації.
«Я потрапила в команду з першого дня роботи ГВЦ: побачила повідомлення в робочому чаті, що на “Ринку їжі” потрібна допомога. Якраз напередодні думала, що не можу в таку годину просто сидіти вдома. Перебуваю тут щодня. Це чудово відволікає, бо не скролиш стрічку новин кожних п’ять хвилин. І сам факт, що ти докладаєшся до допомоги теробороні, дає почуття єдності зі своєю країною», — каже Вікторія, координаторка волонтерів ГВЦ.
Атмосфера «Ринку» контрастує із заклеєними вікнами та людьми у помаранчевих жилетах, які швидко щось розкидають по пакетах та не звертають уваги ані на сторонні звуки, ані на новини. Тільки на сирени — в бомбосховищі тимчасово повертаються в реальність під час обговорення того, що відбувається. Повз стрімко проходить волонтер, на його бейджі написано «Душнила». «Як я тебе розумію», — хочеться сказати йому.
За словами волонтерки ГВЦ Рії Зімницької, люди працюють з 8 ранку до 18 вечора. «Прилітають замовлення пачками по три штуки, ти сидиш у чотирьох-п’яти чатиках: прийом замовлення, спілкування з відділами, дефіцит, — розповідає. — Знайти каремати, відвантажити воду, дізнатися, про що йшлося у замовленні під позицією “овочі 100”. Що більше ефективності — то менше філософських міркувань».
Дефіциту кадрів немає — у центрі працюють понад сто людей. Проте кожен охочий може написати в соцмережах ГВЦ та заповнити спеціальну форму, вказавши свої «сильні сторони» — наприклад, медичну освіту чи наявність машини. Якщо когось не вистачатиме, представники центру зв’яжуться з тими, хто залишив заявку.
«Ти йдеш волонтерити, щоб забути, не думати, не займатися думскроллінгом, — каже Рія. — Або з почуття обов’язку: бо так правильно. Або сорому: бачиш, що хлопці на фронті вмирають, люди довкола допомагають, а сам відчуваєш себе марним егоїстом. А потім — оп — і знову ловиш настрій і біжиш зливатися в єдиного українського Мегазорда, який начистить “торець” усім ворогам».
Усі фото — Валерій Лавровський.
