Александра Подгорная
11 марта 2022

«В мене стільки ненависті до ворога! Це ненормально?» Розбираємося з психологами

Як сильно можна дозволити собі ненавидіти ворога, який прийшов в твій дім, забрав життя цивільного населення — дорослих і дітей? Постає питання: чи залишаємось ми людьми, бажаючи комусь смерті? Важко зрозуміти, звідки виникають ці почуття і як навчитися їх «обробляти», якщо лякають. Насправді любов до «своїх» та ненависть до «чужаків» щільно переплетені — навіть на нейрохімічному рівні розділити їх виявилось досить складно.

Говоримо про механізми ненависті разом з психіатром Сергієм Фернандесом Де Рівасом та психологінею Ганною-Марією Набоковою.

Дефініція «свій-чужий»

Розподіл світу на своїх та чужих глибоко вкоренився у нашій свідомості, і це підтверджують дані соціо-культурологічних досліджень. Експерименти із скануванням мозку за допомогою МРТ довели, що навіть за фото ми робимо висновки про належність когось до «своїх» із надзвичайною швидкістю — достатньо лише важливих для нас прикмет та килька долей секунди.

А тепер уявіть, як мозок обробляє інформацію про вторгнення і буквально волає: «Це чужі! Небезпечні! Вбивці!» Так виникає злість — емоційне упередження, що може посилювати вплив імпульсів на поведінку. Автоматичність реакцій говорить про глибинну природу конфліктів через непереборні відмінності — дихотомічне сприйняття оточуючих є стародавнім еволюційним спадком.

Нейрохімічні реакції

Нейропептид окситоцин приймає значну участь під час формування соціальних зв’язків — робить людину більш м‘якою, альтруїстичною, щедрою, посилює бажання захищати слабших, але такий ефект розповсюджується лише на представників її групи.

Останні досліди вчених з Нідерландів довели: по відношенню до чужих цей нейропептид має протилежну дію. Якщо в вас вже почав виділятися окситоцин від спостереження за працею байрактарів — не дивуйтесь, що гордість йде біч о біч з ненавистю.

«Нема сенсу використовувати слово “норма” щодо ненависті; у медицині і психології немає фіксованої норми, вона може бути лише відносною — суб’єктивною та динамічною», — пояснює Набокова.

У випадку воєнних дій організм готується захищатися і контратакувати. Мозок ссавців вмикає лімбічну систему, виділяються нейромедіатори: адреналін, норадреналін, кортизол та, у деяких випадках, порція природних анальгетиків, що надають почуття ейфорії.

Чому людина може піти зупиняти танки голими руками? Бо тілу потрібно відпрацювати вже запущені біохімічні процеси, виконати команду мозку на фізичному рівні. У цивільного мешканця українських міст, що ховається в бомбосховище і навряд зустріне ворога посеред вулиці, немає можливості розвантажити нервову систему. Агресія, що не знаходить виходу, переноситься на узагальнений образ ворога, дозволяє без проявів емпатії роздивлятись кадри із вбитими загарбниками.

Реалізація думок

Сергій Фернандес Де Рівес нагадує, що думки не дорівнюють діям. Навіть коли майже фізично відчуваєш бажання смерті іншому, це не означає, що ви здатні вбити неозброєну людину і не в змозі контролювати себе, спираючись на раціональні гуманістичні принципи.

Пастка з почуттів провини, злості, болю, страху міцнішає, коли застрягаєш у ній на довгий час. Відсутність звичного співчуття може налякати, але це не назавжди.

Зараз ваша здатність бути емпатичним до максимально різних людей паралізована жорстокістю окупантів. У військових, як правило, готовність вбивати не виключає пацифізм, а навпроти, означає прийняття вірогідності власної смерті заради захисту мирного населення.

«Ненависть — спрямований тип відносин, вона потребує цілі, причин та свідомого вибору ненавидіти. Це відрізняє її від більш імпульсивної злості», — акцентує Фернандес Де Рівес.

Коли ми хворіємо, не кажемо «ні хворобі!» — замість цього приймаємо рішення лікуватися, намагаємось розпізнати і знищити вірус. Якщо твоя країна «інфікована», неможливо уявити, що для одужання вистачить гасел і позитивного настрою. Перша думка кожного: або моє життя, або ворога. Ми не співчуваємо загиблим бактеріям під час лікування антибіотиками.

Ненависть може розповсюджуватись не тільки на загарбників, а ще й на всі пафосні вірші про війну, листівки у Viber, пропагандистські псевдотурботливі тексти. Кожна спроба надати нашому болю якоїсь форми й пояснити, що саме маємо відчувати, провокує здорову злість. Щоб сформувати психологічну стійкість, потрібен час.

Коли ненависть вичерпується?

Дихотомії «свій-чужий» слабшають при певних умовах. Психолог Гордон Олпорт, що запропонував у 1950-х теорію контакту, вважає: тривалий контакт з «чужими» може вплинути на категоризацію.

Наприклад, якщо зібрати молодь ворогуючих націй у конкурентних умовах, таких, як спортивний літній табір. Це дасть тимчасове полегшення, ненависть витіснять інші емоції, умовного ворога немає потреби знищувати на футбольному полі. Також сторони співпадають за чисельністю, третя сторона (судді) відноситься однаково до всіх, контакт відбувається на нейтральній території.

Навіть при реалізації таких умов все може закінчитися чимось накшталт: «ненавиджу цих людей, але знав двох нормальних хлопців, непогано провели час». Для фундаментальних змін контакт має бути регулярним — наприклад, професійна співпраця. Також на нормалізацію відносин можуть вплинути розмови про когнітивні спотворення однієї зі сторін, яка готова подивитися на події з іншого ракурсу.

Насправді ми не маємо ставити ціль позбутися ненависті у якомога коротший термін. Мікроагресія може залишитися назавжди, а найщасливіші моменти все одно будуть пов’язані з почуттям «я серед своїх, у безпеці, нас оточує і поєднує щось більше».

читайте также
Комментарии