Авторка: Олександра Подгорна; редакторка: Таіна Федосеєва
24 сентября 2022

Місто, що боронить південь. Як Миколаїв виконує свої історичні функції у сучасних умовах

Із початку війни Миколаїв став тою психологічною й фізичною межею, що дарує півдню України відчуття спокою. Соцмережі продукували десятки мемів про оптимістичного Віталія Кіма, поки окупанти намагалися просуватися з Херсона. Наразі, зазнаючи щодня артилерійських обстрілів, місто тримає оборону і продовжує жити. Волонтери намагаються забезпечити людей питною водою, з якою почалися величезні проблеми. Тим часом ЗСУ укріплюють позиції та успішно проводять контрнаступ.

 

Багато українців замислювалися хоча б раз, яку роль відіграє Миколаїв у цій війні. А якби його лінію оборони прорвали? Дехто взагалі зрозумів, що майже нічого не знає про це морське місто на лінії фронту, особливо про його минуле. Зазирнемо в історію Миколаєва, що завжди був важливим форпостом, — виявляється, можливість військових дій на цих теренах припускали ще багато років тому. В матеріалі аналізуємо вплив географічного розташування на функції міста і його архітектуру, а ще розмірковуємо, які зміни можуть допомогти Миколаєву після перемоги.

Колажі — Артур Бондаренко.

Колажі — Артур Бондаренко.

Тоді

233 роки — номінальний вік Миколаєва, як і 228 років — вік Одеси, але перші поселення на берегах Південного Бугу з’явилися набагато раніше. Про це свідчать розкопки городища «Дикий сад». Лівий берег Інгулу з півночі обмежує територію миколаївського півострова, утвореного Південним Бугом, його притокою Інгулом та Бузьким лиманом, — саме там завдяки старанній праці археологів виявлені залишки великого міста, старшого на 700 років за Рим.

Вже на той момент поселення виконувало оборонні задачі: на трьох гектарах відшукали рештки захисних цитаделей. Храми, житлові квартали і ремісничі майстерні зі складськими приміщеннями також знайшлись, як і натяки на портову інфраструктуру. Аналогів цим спорудам доби пізньої бронзи в Причорномор’ї немає.

Роками сприйняття історії Миколаєва диктували радянська влада та Росія. «У школі ми чули примітивну версію: було дике поле, прийшли російські солдати на чолі з Потьомкіним, пригнали з Херсонської губернії жінок, дали годину на знайомство, потім одружили всіх солдатів та збудували судноверф — ось так виник Миколаїв», — згадує історик Вадим Юрлов. За його думкою, варто спиратися на інший відомий факт, щоб зрозуміти шлях розвитку цих земель: у 1399 році князь Вітовт побудував Вітовку на місці сучасного Жовтневого. Вітовка залишалася крайнім та надзвичайно важливим форпостом Великого князівства Литовського аж до часу завоювання правобережжя Бугу та заснування фортеці Дашів, де нині Очаків. Поступово Вітовка переросла у Богоявленськ, наразі топонім відповідає місцевості у Корабельному районі Миколаєва. До речі, саме в цьому районі нещодавно облаштували першу зупинку-укриття на місці, де загинуло 8 людей від російської ракети.

 

У Богоявленську був монастир, який приблизно у 1829 році намагалися перетворити на Олександро-Богоявленську лавру: він налічував у приході до п’яти тисяч селян, а це дуже багато для монастиря. Отже припускатися ідеї про дике поле виявляється досить важко.

Юрлов нагадує про збережене в архівах листування між Потьомкіним і Катериною II. Коли Потьомкін йшов на Крим, він зупинився, не доходячи до Миколаєва двадцять верст, — його наздогнав верстовий із Петербурга з тривожним листом. Сенат не виділив бюджет на війну з турками, проте знайшов гроші на будівництво верфі.

Потьомкін у відповідь на це писав Катерині: «Зимувати ми будемо в гирлі Буга та Інгула, тут величезна кількість сіл та фермерських господарств. Наших п’ятнадцять тисяч військових легко і без бунту місцеві селяни зможуть поселити в себе».

Наскільки це відбулося «легко і без бунту», зараз сказати важко, але п’ятнадцятитисячне військо дійсно змогли розмістити, що непогано демонструє розвиненість та масштаб поселень. Через унікальні родючі землі й близькість моря життя на цих теренах було досить комфортним й забезпеченим.

Миколаїв як сучасний урбанізований простір дійсно почав своє формування навколо верфі. Саму верф збудували на два роки раніше, ніж надали офіційний статус міста, тобто визнали Миколаїв адміністративно-територіальною одиницею. Локальна архітектура щільно пов’язана із розвитком чорноморського флоту, бо у місті утворили його штаб, і військово-морськими об’єктами. Наприклад, казарми наразі використовуються як музей. Цікаво, що всі вітрильні кораблі Чорноморського флоту, які розгромили турецький флот у Синопській битві 1853 року, були побудовані у Миколаєві. Адміністративні будівлі та фортифікаційні елементи так чи інакше мають відношення до Кримської війни або до інших історичних подій на території Північного Причорномор’я.

«Основний будівельний матеріал в Миколаєві — це білий ракушечник, тому Миколаїв називають містом жовтого каменя і навіть місцеві архітектори-урбаністи розвивали айдентику в цьому напрямку», — розповідає Євген Гомонюк, менеджер з комунікацій «Агенції розвитку Миколаєва». Більше половини історичної забудови міста ще збереглось.

Згодом виокремилися слобідські поселення-передмістя — переважно одноповерхові будинки, де жили представники робітничих ремісничих спеціальностей. Вулиці отримували назви, наприклад, Кузнецька, а Слобідських — взагалі десять. Усі професії отримали відображення у топонімах.

Будівлі у два і вище поверхи належали купцям, тогочасному бізнесу і людям із промислової галузі — власникам заводів та фабрик. Ці особняки мали більш різноманітне оздоблення, також їх відрізняє наявність маскаронів, які зазвичай обиралися із типових французьких каталогів.

«Автентичним декором для Миколаєва стало зображення гіппокампус — міфологічної істоти з античного бестіарію, що вважалася символом мореплавців», — зазначає Гомонюк.

Суди, театри, банки, бібліотеки Миколаєва уособлювали тогочасну архітектурну моду, поєднуючи класицизм, неоготику, еклектику та модернізм, але все ще залишалися досить стриманими. До появи торгівельного порту Миколаїв був фактично закритим військовим містом, де все присвячувалося морю та обслуговуванню потреб армії, особливо її верхівки.

Комерційний порт з’явився у Миколаєві лише наприкінці ХIХ сторіччя за часів першої індустріалізації — полилися гроші, приїхало багато іноземців, відповідно відкрилися консульства та фінансові установи. Із військового місто трансформувалося на світське, торгівельно-культурницьке. Окремий консульський квартал чудово зберігся, для високопосадовців створювалося якісне й привабливе житло. Заможний період розквіту від кінця ХIХ сторіччя до початку Першої світової визнаний золотим для Миколаєва, у тому числі і через архітектурне розмаїття.

Як стверджує краєзнавець Альошин у своїй книзі «Миколаїв: історико-архітектурний нарис», новий радянський лад поставив перед зодчими завдання, що не має аналогів. Він вимагав не тільки зведення нових типів споруд, на кшталт палаців праці, фабрик-кухонь, житлових комплексів для трудящих, а й новаторської архітектурної мови.

На зміну модерну і ретроспективізму приходять архітектурні течії, які прагнуть своїми засобами відобразити пафос революційних завоювань. Цей пошук не був одномоментним — багато напрямків виявилися тупиковими.

Зодчі обирали принципово нові об’ємно-просторові композиції. Пишні, перевантажені декором поверхні стін, звернені до вулиці змінюються лаконічними, але виразними поєднаннями простих геометричних тіл — паралелепіпеда, циліндра, кулі. Архітектура стала більш «скульптурною».

Дедалі більша увага приділяється вимогам економіки та максимально раціональному плануванню. До сьогодення зберігся один із первістків радянського житлового будівництва на території Миколаєва — комплекс так званих юмтівських житлових будинків. Суворі, абсолютно позбавлені декору поверхні фасаду пожвавлюються лише суцільним склінням сходових клітин.

Для соціалістичного проєктувальника у центрі уваги опинилися не якісь особливі архітектурно-мистецькі переваги окремого будинку — «одиницею виміру» міської території став квартал із необхідною кількістю квадратних метрів в квартирах.

Зараз

У сучасному Миколаєві містяни отримали комбінацію з неповторних оздоблень і типових радянських будівель, залишилися й мозаїки як згадка про важливий період монументального мистецтва. Майже стандартна ситуація для українського міста, окрім значної військової спадщини. Новобудови та офісні центри додали ще більше роздрібленості до місцевого архітектурного полотна.

Місто має помітно широкі вулиці, тому факту існує пояснення, більше схоже на міф: до верфі вулицями постійно штовхали деревину і вузькі проходи ніяк не спростили би цю роботу. Цікаво, що найбільша в Україні пішохідна вулиця розташована саме тут. Проте миколаївці досі позбавлені велоінфраструктури, хоча всі передумови для неї створені історично. Євген Гомонюк пропонує розділити проблеми Миколаєва на дві категорії: транспортні та структурні.

«Наявність двох річок та двох транспортних магістралей у центрі наче розділила місто на фрагменти-острови, які розвиваються окремо один від одного», — пояснює Гомонюк. Там, де одна транзитна вулиця перетинається з іншою, утворюється глухий квадрат. Людей не тягне прогулятися там чи якось провести час, бо задля цього необхідно подолати безліч перешкод та докласти стресових зусиль.

Розважальні заклади теж не відкриваються у таких локаціях. До війни багато обговорень було присвячено «мосту» за межею міста, який би розвантажив центр від фур. У 2021 році Миколаївська міська рада погодила відведення 37 гектарів території для облаштування відстійника великовантажного транспорту та будівництва розв’язки об’їзної дороги — відомої як «японський міст». Поки що проєкт не реалізується. Також Гоменюк сподівається, що для Миколаєва цілком реально у майбутньому позбутися приватних перевізників та інвестувати в електротранспорт, попит на який лише зростає.

Оскільки місто розвивалося як індустріальне, промислові зони деградували одночасно із занепадом певних підприємств. «Так у самому центрі Миколаєва утворилася так звана ракова пухлина і справжня сіра зона на карті — покинутий суднобудівний завод», — каже Євген. Жодна ідея ревіталізації без значних інвестицій неможлива, а схожих об’єктів декілька. Гомонюк підкреслює, що у місті не обійшлося без балконів з вагонки, різнобарвних мафів, реклами, невдалої реставрації.

Найабсурдніший випадок — три гаражні кооперативи, які виходять у море, тобто користуватися побережжям як рекреаційною зоною може лише обмежена кількість людей. Але «Агенція з розвитку Миколаєва» намагається протидіяти таким «поганим звичкам».

Євген вважає, що «місто на воді» фактично не використовувало воду як туристичний ресурс, а розвивати цей напрям почали лише в останні роки. Перший архітектурний конкурс із залученням експертів — транспортників, дизайнерів, екологів — провели тільки у 2016 році. Серед світових урбаністів ствердилася ідея, що простір невеликих міст має бути найбільш детально пропрацьованим. До того ж у місцевої влади є можливість помічати й вдосконалити навіть дрібні елементи. Комфортне інклюзивне середовище зменшує рівень стресу та нагадує містянам, що не обов’язково прагнути до життя, наприклад, у столиці — реалізуватися, працювати, гуляти у гарних парках і створювати сім’ю можливо не тільки у мегаполісі. Чи застосували цей підхід у Миколаєві? Наразі скоріше ні.

І назавжди

Щоб повернути миколаївцям почуття безпеки, окрім перемоги необхідно знайти відповіді на два питання: де брати воду і як ховатися від обстрілів.

«Потреба номер один — це питна вода та її забезпечення», — нагадує Гомонюк. У середині квітня росіяни перебитили водопровід, який тягнеться понад 70 кілометрів з Дніпра, по ньому Миколаїв отримував воду понад 40 років. «Запасного плану не було, а більшість водогону перебуває на окупованій території, почати ремонт неможливо».

Після того, як вода зникла, безліч миколаївців кинулися до річки збирати дощову воду — це наражає на великі ризики. Окупанти вже демонстрували тактику обстрілів по скупченню людей біля аптек, магазинів чи машин із питною водою. Також вода може бути забруднена, але згодиться для технічних потреб. Водоканал, підприємці і волонтери організували доставку води до житлових районів за графіком. Власні свердловини рятували лікарні та кілька інших комунальних установ. Буріння — витратна справа, але саме таке рішення хоча б частково могло б вирішити проблему. Новими свердловинами вже почали опікуватися благодійні організації, одночасно реконструюючи старі. Також водозабір організували із Південного Бугу.

Із бомбосховищами теж досить складна ситуація — за радянських часів укриття будувалися лише для адміністративних об’єктів, у заможних особняках або житлі для партійців. У районах старої забудови не вистачає сховищ, а збудувати нові заважають підземні води. На жаль, нові проєкти сховищ більше нагадують МАФи та псують місто з естетичної точки зору — проте в умовах війни важливіші швидкість спорудження та надійність. У перспективі цей момент краще вдосконалити.

Визнаємо, що в Україні бомбосховища перетворюються у таку ж невід’ємну частину населених пунктів, як-от пішохідний перехід чи світлофор.

«Вочевидь девелоперам доведеться враховувати нову реальність у своїх проєктах житлових будинків. Але усе, що створюється біля зупинок громадського транспорту чи в історичному ареалі, варто замаскувати. Варіант — імітувати скіфські пагорби», — розмірковує Гомонюк. Так, бомбосховища заслуговують на гарний дизайн та найкращі технічні характеристики.

У раціональних задумах своїх засновників Миколаїв виконував вирішальну захисну функцію у випадку нападу як з моря, так і з суші. Наразі у місті працюють шість сировинних портів. Кожен з них здійснює величезний товарооберт, тому Миколаїв настільки бажана стратегічна ціль для ворога. В процесі відбудови міста та Миколаївської області влада може повернутися до автентичної ідеї морського форпосту і військової інфраструктури для захисту цивільних мешканців. Громадські організації будуть прагнути розквіту водних видів спорту, облаштування суспільних просторів біля лиманів та моря, де проходитимуть фестивалі. Ще один цікавий напрям туристичного розвитку — будування великої сучасної марини для яхт із зоною для прогулянок та дозвілля.

Як правило, європейські міста переживали позитивні трансформації саме у момент, коли громада приймала найактивнішу участь в обговоренні змін. Отже публічність процесів містобудування має стати звичайною для України справою. Варто відмітити, що сама по собі тенденція шукати нові сенси українських міст говорить про те, що міста отримують суб’єктність, наче люди — а це вже великий здобуток.

читайте также
Комментарии