Авторка: Олександра Подгорна; редакторка: Таіна Федосеєва
08 августа 2022

«Про що» Одеса? Як повинні змінитися бренд, концепція та архітектура міста після війни

Одеса — українська столиця гумору, курортна перлина і взагалі «місто, що надихає», як стверджує міський Департамент культури і туризму. Річ у тім, що наразі Одесі більше не смішно, а часом моторошно (як і всім іншим містам України), й незручно. Урбаністичні питання лунають ще голосніше, коли тротуари стають агресивною перешкодою, а після влучення ракети рятувальники не можуть проїхати через запарковані автівки.

 

Які проблеми міста постали ще яскравіше крізь оптику війни та коли саме вони взагалі сформувалися? Розмірковуємо про це з архітекторкою, розробником медіа-брендів та психологінею.

Колажі — Артур Бондаренко.

Колажі — Артур Бондаренко.

Щоби зрозуміти, як можна переосмислити міський простір, спочатку розберемо, звідки що взялось — і трохи відійдемо в минуле Одеси. Отже, повернемося до XV сторіччя, коли територія Північного Причорноморʼя знаходилася під владою Османської імперії. Турки збудували на території сучасної Одеси фортифікаційні споруди, досить розвинену портову інфраструктуру, лікарню і мечеть. Тобто основним призначенням тоді ще Хаджибею було забезпечення доступу до Чорного моря. З початку появи перших осмислених поселень, майбутня Одеса мала чіткий план розвитку у якості торговельного порту із надійним військовим захистом.

Після підписання Ясського мирного договору, Хаджибей опинився під владою Російської імперії. «З цього моменту починається “офіційна” історія. Як ми всі вивчили ще зі шкільної програми, указом Катерини II у 1794 році було “засновано” Одесу. “Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устроить тамо военную гавань купно с купеческой пристанью”, — таке формулювання мав наказ. Я б назвала це не заснуванням міста, а його освоєнням», — каже архітекторка Євгенія Суворова, бо місто вже існувало і непогано функціонувало.

Завдяки своєму розташуванню Одеса отримала перевагу перед портом в Очакові та Миколаєві і визнання як «головний порт» та «південне вікно в Європу». Такий статус мали підкріпити відповідні дії, тому було запрошено багато іноземних архітекторів, зодчих, інженерів, які створили теперішній центр міста.

Після утворення зони Порто-Франко Одеса втрачає своє оборонно-військове значення, і розвивається торгівля. До Одеси переїжджає все більше нових жителів, що тягне за собою потребу «утримувати планку» перспективної та комфортної для життя локації. Зʼявляються театри, музеї, бібліотеки, гімназії, перші заводи, місто розбудовується. Змінюється зонування міста — заводи та шкідливі підприємства виносяться подалі, центр міста розширюється, а передмістя Молдаванка потроху вливається в його межі.

То ж які пропозиції майоріли тоді на «ринку нерухомості» Одеси? «Житлова забудова була представлена маєтками купців, прибутковими будинками, тобто оселями в оренду, та більш скромними одноповерховими домівками дрібних ремісників та міщан. Забудова міста велась комплексно, квартали мали правильні форми — прямокутні та квадратні, і стикувалися між собою під кутами 90 та 45 градусів. Варто зазначити, що будівництво тоді велося периметрально, тобто вздовж вулиць розташовували будинки, а центр кварталу ставав “ексклюзивним” місцем, де вирувало життя мешканців», — розповідає Суворова. У ХIХ сторіччі основним архітектурним стилем став класицизм, у кінці ХIХ  — початку ХХ сторіччя йому на зміну прийшли стилі необароко, неоготики, неоренесансу та модерну. Ця естетика містила доволі жорсткі норми для архітекторів: поверховість, межі забудови, стилістика, розташування елементів та пропорції.

«Саме завдяки такому контролю ми отримали неповторну та виняткову стару Одесу. Якщо придивитись, то будівлі в історичному ареалі мають невеликі “скошення” на перехрестях — це створювало так званий “трикутник видимості” та підвищувало безпеку пересування транспортних засобів і пішоходів. На жаль, у ХХI сторіччі не завжди виконується ця елементарна урбаністична вимога», — додає Євгенія.

Вперше рекреаційний потенціал Одеси окреслило зовсім не будівництво санаторіїв біля моря, а заснування Куяльницької здравниці. Це моментально вплинуло на транспортну інфраструктуру поруч —  вже з 1873 року потрапити сюди можна було поїздом. У 1888 році власник одного з найпрестижніших приватних пансіонатів на власні кошти продовжив кінно-залізну дорогу прямо до свого закладу, оскільки хворим з трофічними виразками та ревматизмом було надто далеко діставатися станції.

Берегова смуга, що ховалася за промисловими спорудами Пересипу, приваблювала для відпочинку усіх, хто мешкав поруч, а подекуди навіть казали, що саме ця частина узбережжя найкраща для купання. Проте перший організований пляж у цій частині міста з’явився лише у 1920-ті роки — як відповідь на бойові дії.

Після громадянської війни виникла потреба у притулках для дітей, які втратили батьків, та в рекреаційних установах для реабілітації цих дітей. Так один за одним у цій місцевості почали з’являтися дитячі табори та обладнані пляжі біля них.

У міжвоєнні часи відчуваються перші потуги «радянського» містобудування. Перший варіант генерального плану передбачав збереження промислової зони в районі Пересипу та на Бугаївці, а житлові масиви повинні були розташовуватись в Аркадії та на Фонтані. Його не затвердили — причиною відхилення цього плану визнали розташування житлових зон далеко від промислових підприємств. Екологічно, але потребує більше часу на дорогу для працівників, отже зменшує їх робочий день та ефективність.

І тільки у 1937-1939 роках було затверджено генеральний план розвитку, який влаштовував радянську владу та увібрав у себе деякі принципи плану недавньої реконструкції Москви та інших міст СРСР. «Тобто, і тут не обійшлося без прийому  “кальки”, який використовувався протягом всього часу існування СРСР. Цей план не передбачав знесення дореволюційних будівель, але стара архітектура все ж вважалася “не сучасною” та не гідною збереження», — наголошує Суворова.

Промислові зони все ж винесли за межі міста, влаштували поблизу них дешеве житло для робочої сили, а також розширили портову частину до меж Сухого Лиману і території сучасного Чорноморська. Таким чином вектор розвитку міста зрушився у портово-промисловому напрямку. Була й позитивна тенденція — цей план передбачав великі масиви зелених насаджень. Порт був джерелом ще одного виду громадського транспорту — катерів, які доставляли мешканців та туристів з центру міста на Фонтан або Лузанівку. Функціонував такий транспорт у теплу пору року, приблизно з квітня до кінця вересня.

У 20-30-х роках ХХ сторіччя в Одеса опанувала новий стиль — модернізм, який привнесли вже радянські архітектори. У цьому стилі будувались домівки для «елітарних» НКВС, з цією ж метою звели санаторій імені Дзержинського — начебто рекреація, але не для всіх.

Примітним є те, що у 1928 році постановою «О мерах к упорядочению капитального строительства промышленности и электростроительства» фактично було започатковано культуру «типових проєктів», яка супроводжувала радянське будівництво аж до розпаду СРСР.

«Початок існування СРСР немов би сказав Одесі: “ну, вперед на завод, пятилетку за три года!”, а також наочно продемонстрував, як далі відбуватиметься розшарування у суспільстві, незважаючи на наратив про “рівність”. Хтось може стверджувати, що совєти піклувались про людей, будуючи дитсадки та школи. Я відповім: дитсадки-ясла потрібні були для того, щоб жінка якнайшвидше “вийшла до верстату”, а у свіжезбудованих школах успішно просували потрібні радянській владі думки для молодого покоління», — гадає архітекторка, та все ж таки зауважує, що на даному етапі архітектура хоч якось корелюється з будівлями дореволюційного періоду, бо зберігаються червоні лінії та пропорції.

У 40-50-х роках Одесу відбудовують після військових дій та румунської окупації. Замість розтрощених будівель виростають нові, у стилі сталінського класицизму, який відрізнявся монументалізмом та наявністю декору. Декор не затримався на одеських стінах — за часів Хрущова вже будь-які прикраси в архітектурі сприймались як пережиток минулого, будівлі несли винятково утилітарну функцію і цінувалися за швидкі темпи спорудження.

Саме в цей час нарешті починається розвиток курортного напрямку Одеси: будівництво санаторіїв та баз відпочинку у прибережній зоні, проводиться досить уважне облаштування берегоукріплювальних споруд, що ніяк не розраховувалися на хмарочоси.

«У хрущівках не було ліфтів, але в цих квартирах могло жити шість та більше людей. Панельні будинки 80-х років іноді містили туалетні кімнати з площею менше одного квадратного метра, з чого можна зробити висновок, що інклюзивність взагалі нікого не цікавила навіть після війни: людину, що втратила працездатність, життя “викидало на берег” і викреслювало із суспільства як бракований матеріал», — каже Євгенія.

Радянський період для Одеси виділив три основні напрямки розвитку: порт, промисловість, туризм і рекреація. Ці напрямки не виявилися хибними — вони базувались на тому матеріалі, який вже був присутній в Одесі. Але методи, які використовувала радянська влада не можна назвати вдалими. Будь-які масштабні та амбіційні проєкти, як-от багаторівневі розв’язки або метрополітен залишались “у столі”.

Радянська влада не сприймала Одесу, як місто зі своєю історією, стилем і менталітетом. Для них це було ще одне радянське місто, яке потребувало швидкої розбудови. Це доводить будівництво величезних кварталів на Таїрова та Черьомушках, яке немає нічого спільного з плануванням центру міста. Периметральну забудову замінили блокованими хрущівками, свічками та довгими панельками, коштом чого втратилась впізнаваність міста як такого. У спальних районах немає ритміки фасадів, чіткої лінії забудови. «Все приблизно ніяке. Я гадаю, що це й стало початком того, що ми спостерігаємо зараз», — каже Євгенія.

Після розпаду СРСР,  у 90-ті, Одесу наздогнала деградація та стагнація. Знищення чорноморського морського пароплавства спричинила суттєве зниження працездатності порту. Із курортами все теж йде за поганим сценарієм: санаторії занепадають та згодом продаються разом з територією для забудови «маєтками» та нерухомістю для продажу, що продовжується і нині.

На початку 2000-х, з появою приватних компаній почалося активне будівництво бізнес-центрів, але так званий даунтаун з розважальними та офісними спорудами, в місті не сформувався. Цю функцію маркетологи забудовників намагаються приміряти до Аркадії.

У часи незалежної України для Одеси було розроблено декілька варіантів  генеральних планів та до 2004 року діяв старий генеральний план 1989 року.

«Фінальний варіант нарешті був затверджений у 2015 році та взагалі не відповідав на питання “а куди прямує це місто?”. Генплан лише скоротив кількість зелених зон, “скоригував” прибережну смугу та дозволив “комфортну” висотність для забудовників. Одеса зараз — це не головний порт, не промислове місто, не “український Дубай”, а ледве туристичний шматок вузької піщаної смуги, привабливість життя поза яким тримається на ідеї містичного колориту та вдалому місцезнаходженні», — визнає Суворова.

Справжні проблеми Одеса отримала у 90-х, коли відсутність адекватних органів управління спричинила у прямому сенсі розкрадання минулого і майбутнього, а хаотична забудова початку 2000-х ніби показала, що «так можна». Це явище отримало назву «капром» — скорочено від капіталістичного романтизму.

«Чи є сенс повертатися до концепцій, які панували в Одесі з моменту її заснування? Я не перестаю ментально порівнювати Одесу з Барселоною: ці міста схожі за локацією розташування, кліматом, системою історичної забудови. Барселона успішно поєднує у собі два концепти: порт та туризм. Причому, туризм саме культурницький, не пляжний. Роль місця для “відпочинку тюленя” виконують курортні містечка у передмісті», — продовжує думку Євгенія. Момент пляжного відпочинку реалізується в Одесі теж досить сумнівно: готелі із цінами старої Європи, приватні пляжі зі старими шезлонгами та недолугі розваги вздовж Аркадійської алеї. Суворова наголошує, що необхідно вирішити, чи є сенс робити з Одеси «філію Анталії», або все ж таки надати перевагу культурно-екскурсійному напрямку.

«Щоб якось врятувати культурний потенціал, ми мусимо, як мінімум, реставрувати центральну частину міста, бо це є справжнім символом автентичності Одеси. Навіть більше — це дійсно найвідповідальніша місія після війни. Нікому не цікаво їхати сотні кілометрів, щоб подивитись на ще один торговельний центр», — резюмує архітекторка.

Місто довгий час не замислювалося про збереження архітектурної спадщини й не боялося втратити туристичну привабливість, відростивши скляну багатоповерхівку в історичному центрі або вкривши «Привоз» пластиковою вагонкою, адже для туристів завжди залишається море, а якщо раптом курортний сезон не вдався — залишається порт.

«Про що саме сучасна Одеса — незручне й неприємне для одеситів твердження. Говорячи публічно про це можна зловити багато хейту. Яка вона? Це “Ібіца” і “Кадори”? “Стейкгауз”, до речі вже зачинений, та “Чорноморець”? Поки ми сперечаємося про нові сенси й досі їх не знайшли, мешканці інших міст використовують старі образи. Гумор з Молдаванки, шаблонні фразочки, бички й рачки — такі асоціації з Одесою у пересічного туриста», — розмірковує Кирило Соляр, керівник дизайн агенції Solar Digital. Свій особистий погляд він висловив у промо проєкті, який агенція робила кілька років тому: брендінг неіснуючого одеського метро. 

З брендом в Одеси проблеми виникли ще й на етапі замовлення її логотипа. В середині липня соцмережі відреагували обурливими дописами на фото російського дизайнера Артемія Лебедіва на даху окупованої Запорізької АЕС, яке він власноруч оприлюднив. Типова піар-акція ворога, але найбурхливіші обговорення спричинило те, що саме студія Лебедєва створила логотип Одеси на кошти асоціації туризму — в айдентиці міста, рекламі, на мерчі, вулицях, офіційних сайтах вже десять років фігурує «якір-серце». Окрім турлоготипа ця студія також розробила лого та фірмовий стиль Одеського театру опери та балету.

Кирило Соляр розповів, що «пішло не туди» із лого, окрім ідеї співпраці з росіянами: «Серед експертів у створенні брендінгу є таке правило: брендінг, особливо його візуал, мають йти за позитивним вектором “у гору”. Тобто задавати динаміку уперед, на зустріч розвитку і прогресу.

Вважається не доцільним використання символів, які не про розвиток, а про тупцювання на одній, до того ж старій точці. Що робить якір? Він тримає судно на місці, заважає йому досягти інших берегів, а команді — відкрити нові землі. Якщо уважно подивитись на останні десятиліття, Одеса дійсно заякорилася», — пояснює Соляр.

За думкою Кирила, чимало українських міст динамічно рухаються, вдало розповідаючи про свою автентичність, проте Одеса все ще асоціюється з «Соньками», «хвильками», смугастими тільниками й іншими стереотипами, на які більшість одеситів реагують виразно закоченими очима. Отже «якір» не пропонує свіжих тез для комунікації.

Суттєвої трансформації міста під сучасні запити туристичного ринку та будь-яких інших ринків не відбулося. Постає питання, що у такому випадку дійсно є його актуальними символами.

«Одеса — найголовніше місто у Причорноморському регіоні не лише для України, але й в очах сусідів», — нагадує Соляр. Це великий транспортний, морський та авіа хаб, мекка інвестицій, логістики, культурного впливу, що саме по собі трансформує смисли, створюючи нові візуальні алегорії й комунікативні домінанти. Війна та угоди щодо транспортування українського зерна знову нагадали, наскільки масштабне значення містить у собі порт з усією морською інфраструктурою.

Про строки зміни логотипа Одеси та саму по собі необхідність це зробити влада міста поки не говорить. А щодо скандалу з автором «якоря», президент Національної туристичної організації України Іван Ліптуга теж прокоментував ситуацію. Він запевнив, що цей знак добре виконував свою функцію та був прийнятий одеситами. «Більшість людей не цікавились, хто його розробляв і не ототожнювали із чиїмось конкретним ім’ям», — сказав Ліптуга.

Переосмислити простір міста необхідно не тільки для того, щоб зробити його привабливим для тимчасових відвідувань — спочатку потрібно зробити місто комфортним для його мешканців.

«Для гарного самопочуття людині треба бачити природу, зелень, різноманітні фасади, а не розмаїття кондиціонерів, вивісок і скляних поверхонь на домівках. Треба бути розслабленим, а не напруженим, вираховуючи маршрут з найменшою кількістю перешкод», — ділиться психотерапевтка Анастасія Алексеєнко, яка також мешкає в Одесі.

Повноцінний відпочинок людини починається у ту мить, коли її організм працює без насильства та без надмірного впливу із боку зовнішніх чинників.

Однією із проблем житла в Одесі, як і в багатьох інших містах без чіткого плану та зонування, є закритий візуальний обрій дворових просторів. Негативні відчуття, що можуть виникати у таких локаціях, обумовлені диспропорцією габаритів житлових споруд стосовно людини. Висота будівель, з урахуванням інтервалу між будинками, виходить за межі кута зору — силует будівлі бідніє, перетворюючись на суцільну давлячу пляму. В Одесі до цього додається занедбаність «колодязів» — старих дворів переважно у центрі міста, які перебувають у незадовільному стані завдяки тактиці «невтручання» комунальників.

Алексеєнко визнає, що мешканці одного міста можуть бачити та реагувати на його внутрішній устрій зовсім по-різному. «Ми не помічаємо складнощів матерів з візочками, людей з милицями, бабусь із хворими ногами. Казати, що паркани можна обійти, а ідея, що спускатися у підземний перехід легко, вкрай нечутлива до інших», — каже вона. Мешканці пентхауса, дивлячись на море з панорамних вікон, не можуть осягнути, наскільки їх будівля гарно вписана в урбаністичне полотно. Людина в автівці не думає щохвилини про наявність автобусної зупинки з кондиціонером. У новому домі, який зведено із порушенням будівельних норм, неможливо постійно сумувати через тріщини довжиною у кілька поверхів, що виникли у старому будинку впритул до нього. Зберегти психологічний баланс за таких умов можливо у разі певної соціальної ізоляції — тобто ізолювання себе від чужих проблем.

Емпатія, наче м’язи, які стають менш тренованими без навантажень, поступово зменшується. Це не дарує бажаний спокій у перспективі, а навпаки — призводить до того, що психіка стає менш гнучкою та схильною до травмування. Соціологи впевнені, що суспільство, де традиційно ховають очі від негараздів менш захищених верств населення, не може бути міцним і здоровим.

Пенсіонери із занедбаного «колодязя» мріють про переїзд до новобудови, бо там ліфт, свіжий дім, і не спотикаєшся на бруківці. Безліч людей не витримують боротьби за реставрацію вже існуючого житла і погоджуються на менш виснажливе існування у віддалених районах. Таке переселення звільняє простір на історичних вулицях для бізнесу, водночас активуючи ефект воронки. Це явище уособлює втрату закладеної у центр міста функції та поступовий занепад архітектури, бо люди більше не живуть серед цієї безлічі офісів та ресторанів — лише п’ють, їдять та заробляють гроші.

Психологи усієї країни активно напрацьовують програми реабілітації для цивільних і військових, що повертаються із районів бойових дій. Але неможливо ігнорувати той факт, що значний процент цих людей повернуться із протезами та будуть змушені адаптуватися до життя в максимально не інклюзивному місті.

«Уявляти, що буде з людиною, яка пройшла війну, а потім потрапила у місто, де є передчуття зіткнення з огорожею на кожному кроці кварталом спального району, або де неможливо знайти дім №4 поруч з домом №6, бо дроби, літери та корпуси розкидані як калейдоскоп — особисто мені страшно», — підкреслює Алексєєнко.

«Людина сучасного міста у будній день або спить вдома, куди їде годину, або сидить у транспорті чи в офісі. В нас відсутня культура споживання ланчу в парку в обідню перерву — бо в парку немає зручних лавок, на газоні не прибрано за собакою, і взагалі не факт, що до якогось скверу можна дістатись за 10 хвилин», — каже Анастасія. Проте в кожному сквері можна придбати фастфуд і з’їсти щось на бігу. Таким чином урбаністичне середовище стає перешкодою для фізичної активності та заохочує до споживання їжі, далекої від поняття «здорове харчування». Це не перекладання відповідальності на умовного шаурміста — за словами Анастасії, це знову ж свідчить про комплексну проблему незручності існування, яка призводить до депресій, ожиріння, панічних атак і відчуття самотності.

Більш ефективна взаємодія девелоперів, дизайнерів, психологів і нейробіологів дозволить не повторювати жахливих помилок у міському плануванні, яких припустилися до війни. Натомість кожна людина може зробити свій внесок, не ігноруючи містобудівні норми, а вивчаючи їх, та ультимативно вимагаючи від забудовників дотримання певних правил.

«Купівля квартири на 25 поверсі у жилому комплексі без паркінгу, не говорячи вже про сховище, дарує радість на певний час, як і спокій за дітей, що тепер граються в огородженому дворі. Проте, виявилося, що повітряні та буденні, як-от де взяти питну воду, тривоги воєнного часу змусили переосмислити не тільки уявлення про безпеку, але й ідеали взаємодії архітектури з суспільством, до яких варто прагнути».

 

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

 #fitforyourstory 

читайте также
Комментарии