Колажі: Артур Бондаренко.
Зелені зони. Контрнаступ проти девелоперів
Буквально на другий день війни з’явилися новини про черговий знос історичної будівлі на Подолі: киянин Павло Калюк повідомив про це на своїй сторінці у Facebook. Цього разу під удар потрапив зведений в кінці ХІХ століття дім із переліку об’єктів культурної спадщини. На реконструкцію таких споруд накладено мораторій.
Потім заговорили про нову локальну загрозу — знищення зеленої зони в одному з районів Києва. Парки та ліси столиці завжди користувалися попитом серед забудовників й одночасно підпадали під увагу громадських діячів, які намагалися захистити ці вкрай важливі для великого міста ділянки.
В процесі боротьби проти забудови іншої локації — екопарку «Осокорки» — з’явилася однойменна громадська організація, що закликає Київраду повернути громаді міста та Осокорків-Позняків понад 300 гектарів унікальних рекреаційних територій. Після двох спроб за кілька років з боку девелоперів загарбати ділянку під нові елітні житлові проєкти команді ГО вдалося надати проблемі широкого розголосу.
Трохи історії: у 2009 році за часів мера Черновецького був прийнятий незаконний «Детальний план території району Осокорки», який повністю суперечить чинному Генеральному плану міста. Він дозволив використання всієї природоохоронної території навколо озера Небреж для інтересів бізнесу, тобто девелопер фактично отримав можливість встановити паркан на своїй ділянці, після чого розсип багатоповерхівок з’явився би просто посеред рекреаційної зони.
Таке рішення, окрім естетичних порушень, водночас відібрало в містян право безперешкодного доступу до природного парку, хоча, згідно Генплану, тут передбачено облаштування великого гідропаркового комплексу.
Судова боротьба громади з підприємцями триває більше десятиріччя. Наразі екопарк «Осокорки» продовжує вдосконалювати концепт парку, який запропонували замість чергової новобудови у кілька десятків поверхів, шукати партнерів для реалізації ініціативи, потенційних меценатів та потужних союзників, які зроблять задум реальністю.
Чому це так важливо — зберегти природний спадок столиці саме на Осокорках та близ району Позняки? Ситуацію, хоч і в гіперболізованому варіанті, допоможе зрозуміти досвід «Пруітт-Айгоу». Цей міський комплекс дешевого житла, що насправді являв собою агресивне й безлице скупчення багатоповерхових будинків майже без публічних зон відпочинку, побудували в 1950-х роках в Сент-Луїсі штату Міссурі. Тридцять три ідентичні споруди розробив архітектор Мінору Ямасакі — Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку теж належить до його робіт. Мікрорайон мав вирішити проблему браку квадратних метрів у Сент-Луїсі, бо на той момент житлові умови в деяких районах нагадували «щось із роману Чарльза Діккенса» та виснажували орендаторів постійними проблемами, ремонтами й холодом. Новий мікрорайон декларував амбіції «оазису в пустелі», місцеві нагородили нові квартири визначенням «пентхауси для бідних», але щось пішло не за планом.
«Пруітт-Айленд» швидко здобув репутацію району, де краще не блукати у сутінках, концентрація злочинів стрімко зростала. Попит на ще не заселені квартири впав до нуля — так замість добросусідства люди отримали заколочені вікна поруч із вже заселеними під’їздами.
За думкою архітектурних критиків, ментальні й емоційні проблеми мешканців порушував широкий відкритий простір між висотними секціями. Психологи підтвердили, що він міг створювати атмосферу анонімності та ізоляції, в якій прогресувала злочинність. Також мали негативний вплив довжелезні коридори загального користування.
Через гучний і безпрецедентний провал «Пруітт-Айленда» він став об’єктом економічних та соціальних досліджень — вчені прийшли до висновку, що рятувати його немає сенсу, бо радикально змінити щось в існуючих умовах неможливо. Зрештою 1972 року комплекс вирішили знести, після цього на одній половині ділянки з’явилися кілька шкіл та військова академія, а другу половину засаджено дубами і гікорі.
Багато житлових проєктів тієї доби по всьому світу нагадують типову радянську забудову та не враховують психологію людей. Проте сучасні тенденції будівництва, які наочно продемонстровані у таких локаціях, як Осокорки й Позняки, жахають навіть більше «Пруітт-Айленду». Але Київ має значущу перевагу — унікальні природні парки, ліси та річку, проте найголовнішою громадською задачею залишається остаточне збереження й розвиток того, що борониться від загрози роками.
Ліворуч — «Пруітт-Айленду». Праворуч — Осокорки.
Один із найвідоміших «заповітів» провідних урбаністів стосується доступу до парків, скверів або лісів. Зелений простір допомагає врегулювати рівень стресу, що притаманний міському життю. Також дослідження встановили, що близькість до ділянок з гарним озелененням знижує ризик серцево-судинних захворювань. А саме цей недуг широко розповсюджений серед малозабезпечених та незахищених верств населення.
Якщо розглядати світовий досвід, варто згадати Ванкувер, який увійшов в безліч рейтингів найкомфортніших міст. Більшість житлових комплексів, навіть у районах із щільною забудовою, розміщені таким чином, що їхні мешканці можуть спостерігати краєвиди гір, лісів та океану. При проєктуванні сучасних будівель з обох боків Дніпра відбулося все навпаки — хмарочоси загородили панораму спорудам з меншою поверховістю, а після вже почали конкурувати один з одним, позбавляючи можливості бачити парк та річку там, де була приголомшлива панорама ще рік тому. Кожна нова «черга», здана в експлуатацію, виявлялася більш привілейованою, ніж попередні.
Візуальна складність урбанізованого простору впорядковує психіку людини й заспокоює її. Свіжий етап досліджень цього питання почався з використанням віртуальної реальності, так, наприклад, вчені Ісландії демонстрували учасникам експерименту певні райони — привабливими виявилися саме вулиці з різноманітною архітектурою.
Голова Ради з урбаністики Києва Віталій Селик пояснює, що до останнього часу архітектура в Києві розвивалася еволюційним шляхом. Більшість архітектурних новинок були скоріше реакцією на європейські та світові тенденції, ніж проривом. Здавалося, що київські архітектори та девелопери ніби бояться зробити невірний крок і працюють за набитими лекалами, періодично вкраплюючи малозначні інновації. Це стає очевидно, якщо порівняти новобудови і благоустрій столиці та Львова.
«Війна з одного боку дає велике горе і розруху, з іншого — відкриває вікно для нового переосмислення міста. Поруч з акцентами на безпеці в архітектурі, тобто проєктування бомбосховищ, міцніших конструкцій, переміщення військових та стратегічних об’єктів від житлової забудови чи навпаки, ми бачимо акценти і на політичних змінах у містоплануванні. Радянське місто, що створювалося для Генплану, нарешті отримує запит від населення на зміни і шанс стати більш людиноцентричним», — каже Селик. Ці процеси почалися ще за кілька років до війни, коли активна громадськість просувала велодоріжки, нові пішохідні простори і комфортні зелені зони. Війна додасть їм більшого поштовху, бо громада буде хотіти розірвати зв’язок зі старою архітектурою і плануванням. Одна з ознак цього — масове переіменування вулиць, яке поки проходить майже без скандалів.
«Проте не треба забувати, що в усі епохи місто і архітектуру створювали місцеві майстри, спираючись на локальні особливості. Це наша предметна історія, і ми маємо її берегти, щоб бути унікальними і пам’ятати свої корені. Єдине, що деякі будівлі варто модифікувати, додавши нових сенсів», — розмірковує Віталій. У процесі пошуку найважливіших аспектів для майбутніх змін постає питання: який найгірший архітектурний спадок отримав Київ від архітекторів та проєктувальників часів СРСР? Як це впливає на життя містян зараз?
За думкою Селика, найбільшими проблемами є широченні проспекти та лінії швидкісного трамваю, які розірвали міську тканину на сотню анклавів. Тепер задача планувальників нового часу «зшити» місто.
Другою задачею має бути повернення річки киянам. Наразі Дніпро відірване від центру широченною неприступною шумною магістраллю, яка впирається у високу бетонну стіну.
Підземні переходи. «Сіра зона», сповнена тривоги
Іншою точкою дискомфорту Києва, вочевидь, є підземні переходи. Світові урбаністичні дослідження вже довели, що проблема заторів не вирішується підземними переходами, популярними як єдине рішення в СРСР. Цікаво, що зберігаючи цей архаїчний радянський спадок, в Україні систематично знищується дивовижна архітектура модернізму, яка уособлює епоху.
Найгучнішим став скандал із «Квітами України» — ця модерністська будівля мала поступитися місцем торгівельно-офісному центру, частково її планували реконструювати. Минулого року 25 червня з будівлі зрізали тридцятирічний виноград і вже 12 липня до «Квітів» під’їхала будівельна техніка, яка розпочала демонтаж фасаду. Його врятувати не змогли, правоохоронців навіть не пустили на будмайданчик.
Зараз роботи зупинені через суд, а біля «Квітів» організовують веселі толоки — прибирання та дрібні роботи з благоустрою силами волонтерів і меценатів. Ця будівля особливо цінна тим, що навіть зараз справно виконує всі функції публічного простору: біля неї завжди збиралися люди, спілкувалися, фотографувалися, всередині проходили культурницькі заходи.
А що тим часом відбувається з підземними переходами? Замість позбавлення від незручностей вони дарують підвищення фонової тривоги, бо такі «сірі зони» міста перенасичені мішаниною із МАФів, відкритих торгівельних точок і вкрай часто маргіналізовані. У Кракові врахували цей фактор та обладнали пункт допомоги безхатченкам в одному з переходів. А у Вроцлаві створили підземну бібліотеку. У Польщі найскладніша ситуація для Варшави — після відбудови суттєво пошкодженого війною міста у 1960-х підземні переходи з’явилися у надмірній кількості.
У середині 2021 року столичний Департамент міського благоустрою звільнив від незаконних споруд 28 підземних переходів, а це майже 3,4 тисячі квадратних метрів міського простору. Проте залишилося ще чимало роботи по всьому Києву. Після очищення цю площу можливо трансформувати у корисну для всіх громадян — в європейських країнах переходи застосовують у тому числі й для зберігання велосипедів та компактного електротранспорту.
Питання щодо переходів виявиться ще актуальнішим після війни через велику кількість людей з інвалідністю і протезуванням, які повертаються з фронту та гарячих точок.
Проте Віталій заспокоює — вже зараз у місті ведеться активна кампанія, яка закликає до створення наземних регульованих пішохідних переходів біля підземних. Ще кілька років тому це була малопомітна ініціатива місцевих урбаністів, яка тепер переросла у загальноміську дискусію і проєкт рішення від депутатів міської ради.
Легалізації додали кілька успішних експериментів із наземними переходами на метро станціях метро «Театральна», на Валах біля «Контрактової» та біля ЦУМу. Збільшення поранених через російське вторгнення сприяє пришвидшенню створення більш зручних способів перетинати проїзну частину. Так у Стокгольмі існує лише декілька переходів під землею, сумісних з виходом із метро. Всі вони облаштовані ескалаторами та ліфтами та мають надземну альтернативу. А ось влада Дрездену прийняла радикальне рішення: взагалі законсервувати підземні перетини навіть жвавих перехресть.
«Інклюзивність Києва — надважлива ціль, і зараз точиться дискусія хіба про те, на яких магістралях варто залишити тільки підземні переходи. Кожен киянин може взяти в ній участь, бо це все ж таки публічний простір», — нагадує Селик.
Провідною рисою для публічних просторів постає їхня відкритість, яка не повинна залежити від соціальних, економічних чи етнічних чинників. Доступність у цьому випадку означає, що простір не має обмежуватися жодними бар’єрами, матеріальними чи нематеріальними.
На рівні міста прикладом слугуватиме площа, на яку можна потрапити тільки через підземний перехід, не забезпечений пандусом чи ліфтом — отже вона стає не публічною, дістатися її зручно не для всіх членів суспільства. Це не тільки про людей з інвалідністю, але й про жінку, що надасть перевагу перебіганню автостради, бо її лякає перспектива опинитися у погано освітленому підземному переході пізно ввечері. Така поведінка провокує аварії та надає негативний приклад для інших, хто теж прагне уникнути зайвих рухів в напрямку підземної частини мегаполісу.
ЖКГ-арт, мурали, карусель. Де ховається конфлікт приватне/публічне?
Розповсюдження дрібної неврегульованої торгівлі на вулицях українських міст, у якій захлинаються спільні простори, корелює з іншим феноменом пострадянських територій. Йдеться про ЖКГ-арт, з фотографіями якого у соцмережах створюються величезні спільноти. Поціновувачі називають це явище «рукоробними космосами» та «глобальною комуналкою зі своїми внутрішніми законами». Звучить іронічно, але майже кожен українець мимоволі став експертом у ЖКГ-арті, бо спостерігає за ним із дитинства, проведеного якщо не в «панельці», то десь достатньо близько, аби не мати змоги відвести погляд від апгрейду ділянок біля під’їздів.
У цьому випадку доступність не визначає якість публічного простору. Хаотичні скульптури з покришок, іграшки у палісаднику п’ятиповерхівки та інші речі зі специфічною естетикою є у кожному місті України. Отже варто усвідомити проблему з розділенням приватного і публічного, що теж йде корінням в СРСР. Сюди ж віднесемо й неузгоджені з громадою мурали.
Чи можливо на прикладі Києва позбутися цього та впорядкувати прибудинковий благоустрій, аби мотивувати інші міста наслідувати таку стратегію? Селик розповідає, що в столиці минулого року відбулася крупна кампанія з прибирання всіх «новоутворень» з дворів. «Вже маємо кілька яскравих історій про нанесення муралів без згоди мешканців будинку чи району. В нормальному сучасному місті подібні питання мають бути обговорені через конкурс, збори та сусідський чат. Звісно, все залежить від масштабу і впливу на естетику. Якщо це твір у закритому дворі — питання до його мешканців, якщо майданчик відкритий — мають вирішувати містяни», — вважає Селик. Останнім часом з’явилися дієві механізми, як-от муніципальний додаток «Київ Цифровий» та голосування за нові назви вулиць довело, що це доволі успішний інструмент.
Показова ситуація склалася з демонтажем меморіальної дошки з будинку, де мешкав Михайло Булгаков. На цю подію відреагували обуренням чимало людей, не заглиблюючись у біографію письменника й не аналізуючи його сприйняття України, яку він не бачив окремою від росії державою. Висвітлення реальної позиції щодо українського народу літераторів, піднесених на п’єдестал радянською владою, не вплине на культурний розвиток суспільства, проте допоможе вірно трактувати історію, враховуючи усі доступні інструменти пропаганди тих часів.
Ще один показовий епізод стався у Дніпрі вже багато років тому. Бізнесмен, що у дитинстві мріяв кататися на каруселі з конями, як у Парижі, вцілив своє бажання — що поганого?
Розповідаємо далі: він виріс, зробив кар’єру, став впливовою людиною. У центрі Дніпра була площа з модерністським фонтаном, задля бізнесмена фонтан знесли і поставили на його місці ту саму карусель у паризькому стилі. Вхід коштує чимало, люди нею майже не користуються.
В Україні максимально сприятливі умови для того, щоб одна людина формувала суспільний простір, маючи лише гроші і дитячу мрію, яку треба спроєктувати на колективну реальність.
«Отже процес обговорення змін у публічному просторі має бути коректно промодерований професіоналами та пройти через експертні ради. Масова думка громади часто виявляється некоректною», — запевняє Віталій.
Щоб приєднатися до Віталія Селика та інших волонтерів задля якісної відбудови українських міст й ремонту житла постраждалих від війни, охочі можуть познайомитися з ініціативою «Сміливі відновлювати». Фокус «Сміливих» зосереджено передовсім на ремонтних роботах дахів та встановленні вікон чи дверей в пошкоджених оселях. Пліч-о-пліч з волонтерами працюватимуть майстри-будівельники.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
