Перша зустріч була присвячена теорії: щоб осмислити та пропрацювати імперське минуле, важливо чітко проговорити базові поняття, які використовуються в цьому контексті. Друга — символам та знакам минулого у публічному просторі: що робити з назвами вулиць, пам’ятниками, меморіальними дошками, чи можуть вони бути тригерами чи, навпаки, запобіжниками від повторення історії. Третя публічна дискусія стосувалась Одеси: розвивалася та завдяки імперії, частиною якої була, чи всупереч ній? Четверта теж була сфокусована на Одесі та пошуку способів зрозуміти минуле міста та регіону, відділивши його від російської імперської риторики. Але питання, які ставились, також хвилюють й інші міста.
Запис усіх чотирьох зустрічей можна переглянути на YouTube. Одеса — один зі знакових центрів роботи з колоніальною спадщиною, тож спікери обговорювали багато як локальних питань, так і тих, що стосуються всієї країни.
В цій статті ми зібрали озвучені у рамках дискусій декілька відповідей запрошених спікерів на важливі питання щодо деколонізації. Прочитайте та подивіться відео — там більше інформації, обговорення, суперечок та жартів про те, що робити з пам’ятником Пушкіна в Одесі. А також підписуйтесь на Telegram-канал Минуле / Майбутнє / Мистецтво, щоб бути в курсі подій.
Ілюстрації — Артур Бондаренко.
Україна взяла курс на деколонізацію — процес позбавлення та переосмислення своєї імперської спадщини. Але що таке колонія? І в чому різниця між колоністами та колонізаторами?
Андрій Красножон, історик та археолог, професор та ректор Південноукраїнського національного педагогічного університету імені Ушинського.
Колоніст освоює нові терени власними силами: це стародавні греки, які припливли в порожній степ у північному Причорномор’ї та створили тут поселення. А колонізатор захоплює, підкорює, підпорядковує і витягує ресурси в центр. Це умовний Кортес, який приїжджає, витягає з Монтесуми все золото та везе до Іспанії.
Олег Луговий, історик та краєзнавець, доцент кафедри всесвітньої історії Одеського національного університету імені Мечникова.
Якщо говоримо про Античність, то колонія — це переселенці. Носії імперського підданства, котрі переселилися кудись. При цьому провінції Римської імперії не називалися колоніями, їх мешканці не мали різниці в юридичному статусі з населенням основної території.
Якщо говорити про колонію модерного часу, то там ситуація інша. У Британській, Іспанській, Французькій імперіях колоніями зазвичай називали заморські території, де були адміністрації окупаційного типу, а населення не належало до титульної європейської нації, і в нього був зовсім інший юридичний статус. Колонії інакше керувалися, мали свою адміністрацію окупаційного типу. Будь-який найменш привілейований у себе на батьківщині англієць в Індії був паном, господарем життя.
Чи була Україна колонією по відношенню до Російської імперії?
Олег Луговий
Чи були такого модерного типу колонії в Російській імперії? Вони були, проте їх так не називали. Але це не Україна.
Чи були етнічні категорії населення, які відрізнялися в юридичному статусі від росіян? Так, їх називали інородці. До них належали мешканці Середньої Азії, народи Сибіру, татари, деякі народи Кавказу, а за релігійною ознакою іудеї.
Інші розглядалися як імперські народи, навіть якщо не були великоросами: це поляки, німці і таке інше. Вони мали відношення до влади, і тут важливим елементом було існування своєї власної аристократії, визнаної на імперському рівні. Така специфіка Російської імперії.
Як описати це у категоріях імперської історії? Елемент колоніальності був у тому, що з точки зору великороса Україна — це щось екзотичне, далеке. Чому у Петербурзі полюбляли Театр корифеїв? Бо «О, треба подивитися щось про Малоросію». Такий собі орієнталізм, тільки малоросізм. Але з юридичного погляду нічого не заважало малоросійському дворянину з 240 таких сімей стати міністром і увійти до найвищих імперських посад.
Виходить, Україна не підпадає під поняття колонії, оскільки мала власну аристократію та могла інтегруватися до імперської ієрархії. Але що щодо такого елемента імперської політики, як «ідея несення цивілізації»?
Олег Луговий
У радянській презентації історії постфактум сформувалося кліше про те, що приєднання до Російської імперії було сприятливим з погляду поширення цивілізації та культури для всіх народів, у тому числі для українців. Кліше з‘явилося досить пізно: десь о другій половині ХХ сторіччя.
Але тренди поширення культурних елементів, наприклад західної освіти, були протилежні. У XVIII столітті більшість викладачів та культурних діячів, які не були німцями, були вихідцями з Києво-Могилянки, вони й створювали Московський університет.
Андрій Красножон
З цього погляду колонізація була навпаки. Мало хто знає, але з 30-х років XVII сторіччя московську інтелігенцію робив Київ. Київ навчав російське чернецтво читати і писати сакральні тексти грецькою мовою — що, до речі, в середині 50-х років призвело до ніконівської реформи.
У мене відчуття дежавю: Росія не може жити без України не через хліб чи минуле Київської Русі, вони просто звикли «висмоктувати» наш інтелектуальний потенціал.
Що таке українська імперська спадщина?
Оксана Довгополова, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені Мечникова, співзасновниця платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво.
В Україні досі не сформоване це поняття. Виникає багато суперечок, оскільки здається, ніби назвати щось спадщиною — це глорифікація. Щось, чим ми пишаємось. Але спадщина буває різною. Минулого року до списку культурної спадщини України було включено Загоризонтну радіолокаційну станцію «Дуга», «Чорнобиль-2». Ми пишаємося Чорнобильською трагедією? Ні. Чи хочемо ми мілітарного панування? Ні.
Але це спадщина тому, що цей об’єкт вплинув на те, ким ми є зараз. У випадку кожної імперії спадщина буде різною. В чому постколоніальний синдром в Україні знаходить свій вихід? У бажанні вичистити все імперське, і це нормальна постколоніальна практика. Але можемо подивитися, як це робиться в інших країнах, і вирішити — насамперед для себе, а не для російської пропаганди, — що нам робити з нашою спадщиною.
Олег Луговий
Наведу приклад щодо спадщини Османської імперії. У Кам’янець-Подільському зберігся чудовий османський мінарет біля собору. Після того, як у 1699 році турки повернули місто Речі Посполитій, на мінареті було встановлено статую Богородиці — і воно стало об’єктом католицького вшанування. Хоча всі знають, що це колишній мінарет, табличка висить.
Інший приклад на рівні назв: про те, що робили американці з британською спадщиною. Штати типу Вірджинія та Кароліна ніхто перейменовувати не став, бо під цими іменами вони проголосили свою незалежність.
Спадщина, пов’язана з утилітарними речами, економікою та побутом, — це одне. Дніпрогес збудували б у будь-якому разі, не важливо, «совєти» чи ні. Хрущовки теж будували б все одно, навіть без Радянського Союзу. Тому я поділяв би спадщину: є те, що пов’язано з глорифікацією, а є спадщина економіки та наука, яка не має конкретного відношення до конкретної держави. Пам’ятник та назва — це одне, а сталінки-хрущовки — це інше.
Андрій Красножон
Україна з’явилася на уламках трьох імперій, якщо брати до уваги останні 400-500 років. Головна спадщина всіх імперій, нашої кривавої історії – це самосвідомість, головна ознака нації. Дихотомія «ми» і «вони», що з’явилася.
Хтось каже так: у вас магічне мислення, ви думаєте, що, прибравши пам’ятник, вирішите проблему. Інші кажуть, що, прибравши всі символи імперії в публічному просторі, ми уберемо запобіжники і можемо «провалитися» назад. Культурна спадщина різна, вона вже є, і треба зрозуміти, як з нею жити. Що робити з символами імперської, зокрема радянської, влади в українському публічному просторі?
Євгенія Моляр, мистецтвознавиця, арт-менеджерка, учасниця ініціативи DE NE DE, представниця Експертної ради Міністерства культури та інформаційної політики з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму.
Ініціатива DE NE DE виникла у 2015 році як реакція на декомунізаційні закони. Вона об’єднала художників, істориків, архітекторів для того, щоб аналізувати культурну спадщину радянського періоду. Ми пропонуємо збереження об’єктів та критичне переосмислення символів у публічному просторі, використовуємо елементи сучасного мистецтва для того, щоб тоталітарна спадщина вступала в діалог і можна було її деідеалогізувати.
Один із наших перших проєктів — робота з пам’ятником Артему в Святогірську. Пам’ятник споруджено в 1927 році на честь більшовика Федора «Артема» Сергєєва — це величезна монументальна скульптура Івана Кавалерідзе, українського скульптора, режисера та драматурга. Ми замовили у місцевих художників та майстрів у Слов’янську маленькі гіпсові копії пам’ятника, з одного боку, перетворюючи його на сувенір, а з іншого боку, привертаючи увагу не до особистості Артема, а до видатного художника, який створив об’єкт, і до естетичних якостей самого об’єкта.
Інший показовий проєкт називається «Жести ставлення». Ми в Кмитівському музеї у маленькому селі на Житомирщині, єдиному в Україні спеціальному музеї радянського мистецтва, створювали діалог: запрошували сучасних художників, які деконструювали ці міфи, ставили незручні питання, дозволяючи глядачам самостійно розкривати для себе та десакралізувати смислові патерни радянського періоду. Ось що ми пропонуємо: метод критичного переосмислення та аналізу нашої спадщини.
Чи може бути якийсь універсальний алгоритм: такі пам’ятники треба прибрати, а такі залишити?
Євгенія Моляр
Наразі йде полеміка з приводу Монументу слави у Полтаві. Це колона з орлом у центрі міста — дуже російський імперський пам’ятник. Є запит спільноти на його демонтаж. Але складність у тому, що пам’ятка є віссю, вона – важливий містоутворюючий об’єкт, від якого розходиться місто. Якщо його забрати, розпадається весь архітектурний ансамбль головної площі. Це болючий для полтавців момент. Зберегти чи демонтувати? А якщо демонтувати, то весь, чи тільки орла, чи тільки колону з орлом?
Тож на такі питання немає конкретної відповіді. А якщо демонтувати та зберегти — то в якому музеї? Це ще одне питання щодо музеїфікації подібних об’єктів. Де їх зберігати, у спеціальному місці чи в місцевих краєзнавчих музеях?
Чи можна використовувати імперські, зокрема й радянські, символи у публічному просторі з користю? Чи є такі приклади?
Євгенія Моляр
Є приклад Італії, де використовується фашистська спадщина з просвітницької точки зору. В одному районі Риму збереглося монументальне мистецтво часів Муссоліні: скульптура юнака, який підняв руку в римському привітанні. Було питання, що з нею робити. У шістдесяті роки скульптуру перейменували на «Тріумф спорту», доповнивши спортивними атрибутами, але нещодавно їй повернули оригінальну назву — «Тріумф фашизму». Цей район популярний в екскурсійних маршрутах, там завжди багато туристів.
Оксана Довгополова
Ще приклад: уздовж фасаду будівлі податкової у місті Больцано є величезний барельєф, який показує становлення італійського фашизму, у центрі — сам Дуче на коні, він підняв руку в римському салюті. У 2017 році його переосмислили місцеві художники: над барельєфом з’явилася фраза філософіні Хани Арендт, що світиться — «Ні у кого немає права слухатися», італійською, німецькою та ладино. Це відсилання до гасла італійських фашистів «Вірити, слухатися, боротися».
Таке переосмислення — це дуже круто. Але таке можливо, коли травма вже далеко, коли на цю спадщину можна дивитися з естетичної точки зору.
Важливий момент у тому, що пам’ятники фашизму та нацизму показують нам привабливість тоталітарного режиму. Коли ми говоримо про тоталітарний режим, зазвичай згадуємо жахіття, репресії, зневажання прав, але не варто забувати, що тоталітаризм дуже привабливий тим, що вирішує все за людину: що їй думати і як їй жити. Крім цього, певною мірою він чіпляє саме через свій естетичний код. І ці пам’ятники показують такі «гачки», на які можна потрапити.
Одеса — місто, яке постійно згадується Росією в контексті «історично наше». Але чи була Одеса «своїм» містом для Російської імперії?
Гєра Грудєв, історик та літературознавець, запрошений куратор Музею історії євреїв Одеси, голова комунікаційного відділу Одеського національного художнього музею.
Імперія сприймала місто як своє, а сталося те, що було описано Жаботинським в останніх рядках оповідання «Моя столиця»: «… а теперь, говорят, совсем и нет больше на том месте никакого города — трактором, от Куликова поля до Ланжерона, проволокли борону, а комья потом посыпали солью». Подібне вже відбувалося, Одеса не є унікальною. Рим робив схоже з Єрусалимом, який видавався своїм містом, але якимось проблемним. Зараз російські генерали кажуть, що вони хочуть Одесу, бо це «наше» — і не має значення, чи там залишиться хоч один одесит і хоч одна будівля. Імперія завжди так робить.
Для імперії як конструкту не потрібна унікальність, їй потрібно щось імперське. А Одеса для Російської імперії була невдалим досвідом — не можна було збудувати на цій землі уніфіковане місто.
Література, у тому числі письменників з монархічними поглядами, дає відповідь на запитання «чому»: тому що не має існувати в імперії місто, де ти можеш побудувати нове життя. Знаючи це, зрозуміло, чому в романі «П’ятеро» Жаботинський описує Одесу як опозицію до росіянського.
Література може бути частиною деколонізаційного процесу — чи допоможе знайти новий фокус у баченні минулого та майбутнього?
Віталій Чернецький, славіст, перекладач української літератури англійською мовою, професор університету Канзасу.
Історія конструюється як наратив: у різних обставинах різні люди щось оголошують, а щось, навпаки, замовчують. Зв’язок Одеси з рештою українського півдня важливий у контексті того, як Одеса функціонувала в XIX – на початку XX століття: як один із головних центрів розвитку української інтелектуальної думки.
Тут була Одеська просвіта, видавався письменник, бібліограф і фольклорист Михайло Комаров, жила та писала поєтка Галина Комарова. Одеса — це «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького, «Майстер корабля» Яновського та інші тексти.
Іван Козленко у романі «Танжер» за допомогою свого героя намагається заглибитись в історію та знайти ті її елементи, які намагався витіснити імперський наратив: це Розстріляне відродження та золота епоха німого кінематографу, яка зібрала в Одесі українських зірок: Юрія Яновського, Миколу Бажана, Леся Курбаса. Цього немає ні в туристичному міфі про Одесу, ні в інших наративах. Одеса — глибоко вкорінена у простір українського південного степу, без якого не могла б розвинутися як торговельний центр та порт. Потрібно бачити в ній місце перетину багатьох світових векторів, політичних, культурних, історичних.
Який процес в Україні відбувається зараз: деколонізація чи подолання постколоніального синдрому?
Віталій Чернецький
Це залежить від того, з якими інтелектуальними традиціями ми солідаризуємося і як їх використовуємо, щоб збудувати свою. Деколоніальна теорія в першу чергу постала і розвивалася в країнах Латинської Америки, тоді як постколоніальний дискурс був пов’язаний з історіями європейських імперій в Африці та Азії. Тому я думаю, що обидва досвіди для нас корисні. А різниця в тому, що термін постколоніальний синдром наполягає на тій травмі, яку колоніальний досвід залишає у всіх нас. Тому постколоніальний процес — це така собі терапія, психологічна робота з травмою.
А вже деколоніальний дискурс намагається бути орієнтованим на майбутнє: як ми будуємо візію, дивлячись уперед. Цей дискурс бачить імперський колоніальний спадок як тільки одну з частин того, що нас сформувало. Коли ми не даємо цій травмі цілковито домінувати та визначати, хто ми та ким є.
Деколонізація — процес державний та громадський, а деколоніальність — стан культури та свідомості, який ми намагаємось поглибити, посилити та з цим усім рухатися вперед.
Тут я підтримую ідею багатовекторності, багатоспрямованості історичної пам’яті. Бачення своєї сили та свого багатства у тому, що ми маємо багато різних спадщин. У цьому наш потенціал, наша культурна унікальність та те, що ми можемо дати світові. Така орієнтація дає можливість будувати конструктивне бачення свого культурного майбутнього як проєкту, як щоденної інтелектуальної роботи.
*Це партнерський матеріал, який ми створили спільно з «Зеленим театром» та платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво.