Оксана Довгополова, докторка філософії та кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».
— Як формувався радянський міф про тріумфальну перемогу саме у Великій Вітчизняній війні? Яким було осмислення у перші 20 років після перемоги, коли 9 травня не святкували? Що з подій увійшло до міфології, що ні? Історик Олександр Зінченко пише, що все, що не відповідало концепції Великої Вітчизняної війни, за радянських часів перетворювалося на табу. Якщо чиясь доля не вкладалася в цей великий міф, її просто викреслювали з історії — так було «забуто» період з 17 вересня 1939 року, вторгнення СРСР до Польщі.
— Перші роки після війни навіть не було особливого святкового дня. Людям не треба було влаштовувати якісь державні ритуали: для всіх це була жива трагедія й живий біль. Кількість жертв тоді применшували, тому що Сталін боявся запитання: чому такою ціною? Вона надто велика навіть для перемоги. Та поступово почала формуватися ідея «За ценой не постоим». Тобто ми зазнали дуже великих втрат — і вони виправдовують все, що робив Радянський Союз.
Тож цей міф про «велику перемогу» формувався поступово й остаточний вид отримав у 1965 році. В чому він полягає? Якщо коротко: фашистська Німеччина (не нацистська, а саме фашистська) підступно напала на Радянський Союз у 1941 році, порушивши всі мирні угоди й так далі. Фашистська Німеччина — це нелюдський режим, який хотів знищити деякі народи, а слов’ян перетворити на рабів. Ми перемогли практично власними силами — трішечки доєдналися союзники, але їхній вплив був несуттєвий. Та й долучилися вони боягузливо, після того як стало зрозуміло: СРСР вже перемагає. І допомагали скоріше матеріально — дали «якусь» зброю та їжу. Й тому СРСР, який пережив найстрашнішу катастрофу в історії людства та зробив найвагоміший внесок в цю велику перемогу, може вимагати для себе особливого місця у світовому порядку.
У цьому міфі немає Голокосту. Того, що для Європи та США стало одним з елементів нового повоєнного світового порядку — жах цього злочину змушує будувати нову політичну перспективу. Для СРСР Голокосту не існувало — тому що з 1948 року з «Дела врачей» почався період державного антисемітизму.
Казати, що один якийсь народ постраждав більше за інших в цій парадигмі було неможливо. Можна було говорити тільки про те, що війна велася проти радянського народу. Казати про трагедію людей окремої національності — значить, відділяти її від трагедії всього народу, а це неправильно. Адже в нас інша організація суспільства, і хоча поки що існують національності, та вони поступово зникають. І цим радянський міф відрізняється від європейського сприйняття Світової війни.
Чому саме така назва — Велика Вітчизняна? Тому що треба переключити увагу з того, що СРСР включився у війну в 1939-му, будучи союзником Гітлера. В радянських газетах його малювали саме союзником, проводили спільні паради та укладали пакти. Тож період з 1939 по 1941 роки треба взагалі прибрати з пам’яті, щоб про нього ніхто не запитував. А якщо все ж є запитання, то було так: Польщі вже не існувало як держави, і щоб не дати Німеччині загарбати братні українські землі, Радянський Союз був змушений втрутитись і забрати їх. Гітлер же напав на Польщу, і нам треба було рятувати своїх, додати до складу СРСР решту українців, щоб вони не постраждали.
Тому так педалюється наратив ВВВ: віроломний напад, «без объявления войны» — все це для того, щоб прибрати запитання про пакт Молотова-Ріббентропа, про спільний парад в Бресті, про контакти з Гітлером і про ставлення до нього до 1939 року і після.
У радянському кіно звісно показують, як весь радянський народ, всі національності в єдиному пориві борються з ворогом. Але на якомусь такому пафосному моменті з пронизливою музикою обов’язково звучить вдячність «русскому солдату». Не радянському, а саме «русскому». Тобто, з одного боку йдеться про весь радянський народ, який як єдиний організм протистояв навалі, й тому ми не можемо говорити окремо про геноцид євреїв. Іншого боку, хто воював? Русский солдат! Цей міф складний і трохи шизофренічний, але все це просувалося разом.
Ілюстрації — Артур Бондаренко.
— А для чого була підміна понять з нацизмом та фашизмом?
— Можу тут послатися на польського режисера Кшиштофа Зануссі, як він це пояснив. Щиро кажучи, я дуже довго не запитувала себе, чому так. А це очевидно. Нацизм — це націонал-соціалізм. І в соціалістичній державі може виникати запитання, чому ж це був соціалізм, чи він якийсь збочений? А як соціалізм може бути збоченим? Тому було обране таке парасолькове поняття, яке існувало ще в довоєнний час. Тоді поняття фашизму використовували як таке, що узагальнює. При цьому всі розуміли, що є різниця між режимами Муссоліні та Гітлера. Тобто це нібито й не брехня, але трішечки коригування дійсності — щоб не виникало зайвих запитань.
— Якщо Радянський Союз ніби проігнорував Голокост, то як він існував у новому світовому порядку, з новими смисловими категоріями? Де з’явилися поняття, наприклад, злочину проти людяності, і де ухвалили декларацію прав людини.
— Від початку нібито всі ці новації були спільними — тому що ці міжнародно-правові поняття, якими ми зараз оперуємо, були описані та введені в практику саме після Другої світової. На Нюрнберзькому процесі вперше було використано поняття геноциду, якого раніше не було. З’явилося та увійшло у міжнародно-правові документи поняття злочину проти людяності. Це дуже важливо, тому що до того існували декілька конвенцій, які регулювали воєнні злочини. А тут вже йшлося не просто про порушення звичаїв війни, а злочини, спрямовані проти великих груп або самої природи людяності.
Ухвалюють Загальну декларацію прав людини, одним з базових понять в якій є поняття гідності. Воно основне — тобто, рятувати треба не тільки життя. Тому що тоталітарна держава може сказати: ми нікого не вбиваємо, просто трішечки права обмежили. А декларація прав людини вимагає захищати гідність. І ось тут здається, нібито представники всіх держав виробляють одні й ті самі поняття, спільно створюючи ООН та систему міжнародної безпеки (яка, до речі, саме зараз закінчує своє існування — тому що показала, що вже не працює). СРСР теж ніби був учасником усіх ініціатив щодо захисту прав людини.
До речі, це дозволило наприкінці 1980-х легітимізувати там правозахисний рух. Гельсінська група наполягала, що діє цілком в рамках законодавства, тому що СРСР є учасником міжнародних угод. Таким чином вони могли здійснювати власне «антирадянську» діяльність, апелюючи до підписаних СРСР міжнародних документів.
Після війни Західна Європа починає будувати новий порядок. Тобто визнавати нові для того часу речі.
Мовляв, ми не зважали на права людини й через це у нас відбулася така катастрофа. Такого, як Голокост, просто не можна було уявити. Не те, що людей раніше не вбивали. Але раніше не було планів знищити цілий народ і не було цілої програми його знищення. Це відбулося не раптово, до цього йшли послідовними кроками — ось тут обмежили, там, а потім ці зміни стали незворотніми. Й тому тепер ми маємо відстежувати таке та запобігати будь-якому прояву тоталітарного мислення. Тому робили акцент на тому, що Голокост — це подія, яку не можна забувати, щоб у майбутньому розпізнати та запобігти подібному. Всі політичні післявоєнні зусилля Німеччини та інших країн Західної Європи були спрямовані на те, щоб вибудовувати ось цю картину.
Але що робить на цьому тлі СРСР, який є тоталітарною державою? Користуючись переконаністю Західної Європи в тому, що Голокост є ні з чим не порівняною катастрофою, він замовчує цю тему в себе — але не на світовій арені. Щоб відповідно ніхто не міг порівнювати злочини тоталітарних режимів. Якщо хтось хоче сказати «цей тоталітарний режим призвів до цього, а цей — до цього» — виникає скандал. Таке сприймається в СРСР як спроба виправдати нацизм. Мовляв, ми переможці, перемогли нацизм, а ви намагаєтеся нас порівняти?! Ви святотатці!
Таким чином СРСР легітимізує свій власний тоталітарний режим — бо переможців не судять.
У Німеччині наприкінці 1980-х була славетна «Суперечка істориків», яку почав німець Ернст Нольте, запропонувавши порівняти злочини нацизму та більшовизму. Й це викликало тоді надзвичайний скандал: порівнювати не можна!
Перший посол США в СРСР Вільям Булліт, відійшовши від політичної діяльності, написав статтю «Як ми виграли війну та програли мир». Тобто ми об’єдналися з Радянським Союзом, щоб повалити нацизм — і це було вірно. Але ми мали розуміти, що тоталітарна держава залишилася. Ми це не пропрацювали й тому програли мир.
— Проводячи політику декомунізації, ми хочемо позбутися радянської спадщини та будувати демократичну державу. Але західний світ і так асоціює СРСР практично виключно з Росією, забуваючи, що там було ще 14 республік. Росія разом із боргами Союзу (і з його активами на зразок золотого та алмазного фонду) отримала звання країни-переможниці — з відповідним місцем у Раді безпеки. Як вийшло, що всі лаври забрала Москва? Попри те, що Аушвіц був звільнений Першим Українським фронтом, нехай навіть до ньоговходили не лише українці. Анатолій Шапіро, який перший відкрив ворота Аушвіцу, — український єврей, який народився в сучасному Краснограді Харківської області. Найрезультативнішим льотчиком-винищувачем в авіації союзників є українець Іван Кожедуб. І так далі. Чому так сталося? І як це нехтування заважає нам зараз? Тяганина зі згодою канцлера Німеччини надати Україні важку зброю звідти бере своє коріння — з провини перед Росією і тільки перед нею? І як нам повертати себе у цей контекст?
— Насправді це наша велика помилка. Тому що коли Росія оголосила себе спадкоємицею СРСР, ми всі видихнули і сказали: «Ось і добренько, забирайте все». Для нас на початку 1990-х років спадок СРСР асоціювався з політичними репресіями, дефіцитом, каральною медициною та відсутністю туалетного паперу. Ми вирішили займатися власною історією. І взагалі не думали, що хтось буде заперечувати нашу участь у перемозі над нацизмом. Все ж зрозуміло, всі це знають!
Тому коли Росія просуває себе як спадкоємиця Радянського Союзу, вона отримує всі «плюшки» теж. Й це саме те, про що я казала — коли ніхто не міг критикувати СРСР, а потім й Росію тому, що це «країна-переможець».
Злочини радянської армії табуювалися навіть в самій Німеччині. І хто казав про спалене мирне населення та про ґвалтування жінок, отримував у відповідь: «Самі винні, ви що зробили з Радянським Союзом? Нема чого скаржитися». Це створило проблеми в Німеччині, але зараз не про те. Ми точно знаємо, що десятки років всередині Німеччини ніхто не міг публічно відкрити рота з найменшою критикою Радянського Союзу, а потім Росія автоматично стала спадкоємицею цієї традиції. Цих прищеплених звичок дуже важко позбутися. Крім того, ми знаємо, що частина сучасної Німеччини — це НДР, де певна частина населення сумує за часами Брежнєва. Тому про яку критику можна говорити?
Україна не скористалася цим спадком, просто промовчала — й сталося так, що її не видно. Нам здається очевидним, що основні втрати та руйнування були на території України, але для пересічного європейця це зовсім не факт. Вони знають, що постраждав СРСР і Росія, а до чого тут Україна?
Люди погано вчать історію, і ми нічого не можемо з цим зробити. Вони не дивляться на мапи, не знають, де ця Україна — так було донедавна.
І це не було би для нас проблемою, якби не активна російська пропаганда. Ще років 15 тому мій курсант морської академії казав, що в сучасних російських фільмах про війну поганий персонаж та зрадник, або ж блазень — це обов’язково українець. Тобто, він такий — смішний та зрадливий. Й на рівні внутрішньої аудиторії виховується враження, що українці не воювали — вони зраджували. А на рівень Європи просувається ідея про те, що українці антисеміти, воювали у складі СС, вони колаборанти — ось, ми зараз вам розкажемо про львівський погром 1941 року. Це все дуже активно розкручується.
Російська пропаганда добре працює, але ми не можемо все валити на неї — тому що самі нічого не робили. Якщо говоримо, то нас прекрасно чують. Коли у 2015 році президент України поїхав на заходи, присвячені звільненню Аушвіца, це було цілком нормально і природно, бо його звільняв Перший Український фронт.
Потім Україна не робила жодних рухів в цьому напрямку, а всередині країні, особливо з початком широкомасштабної російської агресії, стало чути щось на кшталт «Це не наше свято, ми маємо всього цього зрікатися, нехай заберуть всю цю радянщину». І тут ми робимо Росії подарунок, на який вона зовсім не заслуговує.
На рівні цінностей ми демонструємо чітку спрямованість в бік Європи, в нас загалом це державна політика. І водночас готові віддати те, що є частиною європейського проєкту. Це трішечки інфантилізм — нам Росія сказала, що це наше а, ми: «Ну та й забирай, нам нічого спільного з тобою не треба».
— Як правильно говорити про перемогу в контексті засудження тоталітарної влади СРСР, якщо це фактично перетворюється на день заміни одного окупанта іншим?
— На жаль, в Україні пам’ятна дата — це обов’язково свято, червоний день календаря та глорифікація, вихваляння. Ми маємо звикнути до наявності інших пам’ятних дат та випрацювати в собі цю здатність — бачити пам’ятну дату не тільки як фанфари, парад і салют. Треба знайти інший регістр, де б поєдналися й участь України у перемозі над нацизмом, і трагедія чорнопіджачників, і зміна одного окупаційного режиму іншим.
Це можливо. Ми можемо подивитися на європейські практики. Наприклад, як Велика Британія пропрацьовує трагедію Першої світової війни. Вони роблять надзвичайну інсталяцію з маками. Вони малюють не героя чи переможця світового зла, а жест скорботи за втраченими життями. Це надзвичайно круто, і ми таких практик можемо знайти багато. Ми маємо відійти від цього постійного очікування глорифікації.
Люди починають кричати про когось з діячів: «Як ми його маємо славити?!» Не обов’язково славити, але розуміти, що цей діяч — теж частина нашої історії.
Можу нагадати два фільми, які вже створюють українську політичну міфологію сучасності. Це «Незламна» та «Хайтарма». Вони сприймаються як наша політична міфологія, і недаремно «Незламна» в російському та українському прокаті мали різні назви. І це знову ж відсилає нас до того, що одні й ті самі факти в навіть одному й тому ж кіно можуть бути вбудовані в різні наративи. Чи маємо ми від цього відмовлятися? Ні.
«Хайтарма» вбудовує наратив української перемоги в Другій світовій війні, а також трагедію українсько-татарського народу. Головний герой — це кримський татарин, герой Радянського Союзу, а події відбуваються на тлі злочину СРСР проти кримських татар. І це теж частина нашої колективної пам’яті. Зрікатися її в жодному разі не можна, попри те, що на емоційному рівні багато українців хочуть зараз позбутися всіх радянських свят.
Але переведімо це з регістру свята в регістр переосмислення важливої політичної дати. Тут важливо, як ми це називаємо. Якщо кажемо «велика перемога» — то це висить у вічності, це не про конкретну подію, а просто про перемогу добра над злом. Для нас це має називатися «перемога над нацизмом».
Конкретна подія в часі, яка була колись і яка призвела до певних наслідків. Не «велика перемога», а «перемога над нацизмом» — і ми вже історизували подію. А що відбувається в Росії? Там люди постійно знаходяться в цій війні, де є «ми», а є «фашисти». Сьогодні прочитала про практику, яку зараз запустили в російських школах: діти пишуть листи російським воїнам і роблять такі трикутнички, як військові листи з Другої світової. Тобто ти пишеш цей трикутничок і відправляєш на фронт, як це робили твої прадідусі й прабабусі. Ну й, звісно, якщо я відправляю трикутничок, то це ми з фашистами воюємо.
Війна не сприяє серйозній раціональній роботі пропрацювання минулого. Але ми обов’язково мусимо це робити та просто називати речі своїми іменами. Тобто з «Великою Вітчизняною війною» ми нібито вже розпрощалися, вже давно кажемо «Друга світова війна», і це маркує наратив. Маємо зробити це ще з «перемогою над нацизмом». До речі, минулого року з’явилася така спроба заміни з нашого боку: гасло 8 травня «Ніколи знову під чужою владою». Але це розмиває подію перемоги над нацизмом. Тому що «Ніколи знову під чужою владою» можна казати про поляків в XVII столітті, про Московську державу, про Російську імперію, про німців і про кого завгодно. Але тут ми говоримо саме про подію перемоги над нацизмом. І давайте дату 8 травня залишимо для цієї події.
Чому мені здається дуже важливим зафіксувати нашу участь в перемозі над нацизмом? Тому що з цією подією в широкому світовому контексті пов’язано дуже багато. І пов’язано саме зі створенням міжнародної системи захисту прав людини. І в України є шанс вижити окремо від Росії, тільки якщо ми вибудуємо принципово іншу політичну систему, яка має бути пов’язана саме з правами людини.
— Коли в Україні у 2015 році з’явився День Пам’яті та примирення, багато людей не сприймали цю дату. 9 травня асоціюється з парадом, салютами, радістю — тобто виключно зі святом та тріумфом, і багатьом здавалося, що 8 травня — це якесь «нав’язування смутку». Але, мовляв, не сумувати треба, а радіти, що «діди перемогли», завжди ж усі тільки раділи. Що насправді ми відзначаємо 8 травня і чому це важливо?
— На той момент вже йшла війна — і війна наративів також. Це протистояння російського та європейського наративів. Не ламати через коліно систему, а поступово її перезавантажити. Тобто якщо ви хочете святкувати 9 травня — святкуйте, будь ласка, ми вам не заважаємо. Але ми вводимо ще єдину одиницю комеморації й можемо в неї вбудовуватися.
Мені це здалося надзвичайно вдалим: це створювало ситуацію, коли сам час показав би, яка дата приживеться або залишаться обидві з трішечки різним акцентом.
Але з’явилася війна — і не через бажання свята, а через відстоювання власної ідентичності. Між умовним спадком Радянського Союзу та умовним майбутнім. Коли я побачила, які карикатури малюють на цей червоний мак, мені просто стало погано. Тому що я щиро не розуміла, чому в цьому треба бачити щось вороже. Тому що це Захід, і вони нав’язують нам якісь цінності? Люди не просто хотіли свята і параду. Це ціннісне протистояння: або СРСР, або європейські цінності. На жаль.
— Як російській пропаганді вдається об’єднувати ідею про велику перемогу, що далася дуже важко і з величезною кількістю жертв, з цим «Можемо повторити», що перетворює війну на веселу прогулянку «на Берлін»? Адже друга думка знецінює першу.
— Ось це якраз ціннісне протистояння. Або ми на вершину ціннісної ієрархії ставимо життя та гідність, або щось інше. І якщо ми ставимо державу, то нормальним варіантом поведінки буде героїчна смерть за неї. Бо вона вища цінність, «Мы за ценой не постоим». Ти маєш героїчно померти, більше того — твоє життя має сенс тільки в цьому випадку. Якось я подивилася сучасний, десь 2015 року ролик російського журналу «Єралаш», і мені стало просто кепсько.
Там у сюжеті сучасні російські діти йдуть, дивляться у гаджети, спілкуються й раптом бачать маленького хлопчика в військовому вбранні. Його питають: «Ти хто?» І він їм розповідає, що він Ваня, син полку, і що він загинув. Діти питають: «Ваня, а помирати страшно?» Він відповідає, «Ні, не страшно. Головне — що ми перемогли».
У 2011 році на московському параді на честь 7 листопада (цю дату теж перезавантажили знову ж таки на тему Другої світової: тобто 7 листопада 1941 року прямо з Червоної площі війська йшли на фронт, це й відзначаємо) зробили інсталяцію. На Червоній площі встановили величезний екран з хронікою, як крокують ті люди на війну з Німеччиною. Ось вони йдуть, і потім цей екран підіймається і починають звідти йти такі самі люди вже з нашого часу. Тобто це таке зациклювання, ніби 1941 рік — це зараз. Відчуйте, ви йдете на смерть прямо зараз.
А цей «Єралаш» мені просто все відполірував. Тобто «Можем повторить» — це цінність героїчної смерті. Тобто, коли в тебе не виникає жаху від того, що чергові 20 мільйонів помруть страшною смертю. А в якій ситуації може такий жах не виникати? Коли сама смерть за батьківщину вже є цінністю. Тобто, ти себе виховуєш так, щоб героїчно померти. В СРСР це теж було: «В жизни всегда есть место подвигу». Людину так заспокоювали, мовляв, не переживай, що зараз немає війни, ти можеш героїчно померти в іншій ситуації. Можеш врятувати соціалістичну власність та загинути чи то з трактором під лід піти — тобто, героїчні вчинки в мирний час нам описувалися як саме смерть заради батьківщини.
А в сучасній Росії це приймає форми некрофілії. Нам треба йти геть від Москви ще й тому, що там просто всі помремо. А ми не хочемо.
— Багатьом здається, що своє минуле неодмінно треба подавати в позитивному світлі. Такий історичний нарцисизм. Розповідаючи як про УПА, так і про Червону армію, обов’язково виправдовувати їх, якихось деталей уникати. Чи можна опрацьовувати складну історію нашої країни, яка в рамках Другої світової вела не одну війну, не потрапляючи до пастки чорно-білого світу «ми добрі, а вони погані»? Наскільки ми готові визнати, що українці також були злочинцями: ось факти, документи, дати?
— Це важко, але ми мусимо — в нас просто немає іншого шляху. Корені саме в цьому, ми хочемо бачити або тільки чорне, або тільки біле. В усьому світі вже є практики пропрацювання свого минулого і визнання власних помилок чи навіть злочинів. Ось я згадувала заходи щодо звільнення Аушвіцу у 2015 році. Там організатори проговорили: ми не скликаємо особисто політиків, тому що європейські політики винні, вони не зробили все, що могли. Це є визнання власної провини. Сусідня Польща значно просунулася в цьому. Є чудові тексти журналіста та колишнього політв’язня Адама Міхніка про неоднозначні фігури польської історії. Наприклад, про Пілсудського, який зміг зробити так, щоб Польща як держава відродилася. Але при цьому здійснив авторитарний переворот і придушив усі свободи. Тобто він герой і він злочинець.
Як з цим бути? Сказати: «Він злочинець і ми нічого про нього не говоримо» та вичистити польську історію зі згадок про Пілсудського? А інші кажуть: «Ні, він герой, він ось таке робив, не зважаймо на погане. Тому що він зберіг незалежність Польщі». Треба проговорювати й те, й інше, а також чому так відбулося. Для України це абсолютно необхідна річ. Польща зараз відкрито підтримує Україну, відкрила двері та взяла на себе найголовніший наплив біженців. Поляки просто забули всі образи — попри те, що в нас останні роки були дуже важкі стосунки. Знову ж таки, чому? Тому що ми не можемо пропрацювати наше минуле. І зараз на цій хвилі відкритості маємо випрацювати інструменти, щоб цю солідарність не втратити — маємо проговорити власні злочини. В Україні це робиться, але в дуже вузьких колах.
Саме Зінченко, якого ми згадували, — один з таких істориків. Причому він пропагандист, але він з екрана телебачення проговорює, що на Волині ми створили злочин і ми маємо називати це злочином, бо інакше неможливо. Тобто, цей шлях вже розпочався, він ще не загальноприйнятний, але мусимо його пройти обов’язково.
Примирення — це не про супротивників. Те, що Ющенко намагався посадити за один стіл воїна УПА та червоноармійця, — просто дурня. Люди, які воювали між собою, ніколи не примиряться. Може примиритися суспільство — щодо візії майбутнього й минулого.
Що означає примирення? Це вироблення позиції, яка зрозуміла різним людям. Не про те, що всі з чимось погодилися — тому що єдина обов’язкова думка буває тільки в тоталітарній державі. А така візія минулого, яка пояснює, чому ці люди були тут, а ці там. Щоб ми змогли зрозуміти, чому той воював в УПА, а той в Червоній армії, й з цим розуміти трагічні наслідки вибору і тих, й інших. Це і є примирення. Тому що примирення що до минулого — це спільна візія майбутнього.
Примирення дуже часто неправильно розуміють. Воно розуміється як «Ми пробачили злочинцям» — нічого подібного. Ніхто злочинців не пробачає. Навпаки, злочин називають злочином. І тоді ми можемо дивитися в спільне майбутнє. Коли ми все це назвали своїми іменами, то можемо рухатися далі. Тобто примирення — це не пробачення, це якраз про називання зла злом, а добра добром.
— Якщо більш-менш зрозуміло що маємо робити 8 травня, то що ми зараз маємо робити 9-го? Ми намагаємося відійти від міфологізації «великої тріумфальної перемоги», але як чинити взагалі у цю дату?
— Мені здається, що 9 травня померло. До нього не можна буде повернутись. Принаймні в публічному просторі — тому що це Радянський Союз. Дата 9 травня існує для того, щоб розійтися зі всім світом, який відзначає 8 травня. І «День перемоги» було збережено у 2015 році саме як данину звичці. Зараз мені здається, що 9 травня не переживе 2022 рік, і це буде правильно. Тому що часи змінюються, і ми змінюємося в них.
