Зображення — Артур Бондаренко.
Ганс Сельє — спадковий лікар. Його батько був військовим хірургом і власником клініки в угорському Комаромі, якою керувала мати майбутнього ендокринолога. Сельє проходив практику в інфекційній клініці, де вперше почерпнув ідеї для своєї теорії стресу. Спостерігаючи за пацієнтами, які страждають на різноманітні хронічні захворювання, він звернув увагу на загальні показники нездужання: температуру, слабкість, втрату апетиту.
Після закінчення празького університету Сельє отримав ступінь доктора медицини, але вирішив присвятити життя науковим дослідженням. Спершу він спробував удачу в американському Університеті Джонса Гопкінса, отримавши стипендію Фонду Рокфеллера, але не зрослося. Тоді за порадою однокурсника перевівся до Університету Макгілла в Канаді.
Тут Сельє почав вивчати гормони, зокрема жіночі статеві. Ендокринолог ін’єктував лабораторних щурів витяжками з коров’ячих яєчників, щоб виділити новий гормон. Експеримент не вдався, гризуни загинули. Ін’єкції провокували збільшення надниркових залоз та лімфатичних вузлів. Схожі процеси запускаються при впливі стресу на організм.
Зображення — The Lancet.
Сельє вважав, що ін’єкції тут ні до чого, справа в принципі у будь-якому впливі «різноманітних несприятливих агентів». Це можуть бути хірургічні травми, м’язове виснаження, отруєння адреналіном, морфіном та іншими хімічними речовинами.
Його стаття, яка вийде 1936 року в журналі Nature, отримає назву «Синдром, викликаний різними несприятливими агентами». В ній і буде розроблено концепцію стресу, яка приверне увагу до стресу наукової та медичної спільноти.
Щоправда, тоді Сельє використовує словосполучення «загальний адаптаційний синдром», маючи на увазі сукупність реакцій організму на несприятливі зміни середовища. ЗАС включає три стадії:
тривога — організм переживає шок, температура й артеріальний тиск знижуються, активується захисна система через підвищене вироблення гормонів надниркових залоз;
опір — організм активно бореться з факторами, що викликають стрес;
виснаження — фактично смерть, коли організм більше невзмозі чинити опір «несприятливим агентам».
Спершу Сельє вважав, що стрес — це патологічна реакція, але з часом змінив свої погляди. Пізніше він стверджуватиме, що життя без стресу не можливе в принципі. «Повна свобода від стресу означає смерть», — пише він у своїй книзі «Стрес життя». Сельє поділяв стрес на два види: дистрес й еустрес — негативний і позитивний.
«З точки зору стресової реакції не має значення, приємна чи неприємна ситуація, з якою ми зіткнулися. Має значення лише інтенсивність потреби в перебудові або в адаптації. Мати, якій повідомили про загибель у бою її єдиного сина, відчуває страшне душевне потрясіння. Якщо через багато років виявиться, що повідомлення було неправдивим і син несподівано увійде до кімнати цілим і неушкодженим, вона відчує сильну радість. Специфічні результати двох подій — горе і радість — абсолютно різні, навіть протилежні, але їхня стресорна дія — неспецифічна вимога пристосування до нової ситуації — може бути однаковою», — писав Сельє.
Щоправда, сьогодні ми використовуємо слово стрес найчастіше в негативній конотації, маючи на увазі його негативні наслідки. Хоча стрес — це сукупність реакцій організму на різні чинники, які запускають адаптаційні механізми і дають змогу пристосуватися до ситуації.
Зображення — Flickr.
Хоча Сельє називають «батьком стресу», він не першим почав використовувати цей фізичний термін, що означає стан підвищеного напруження, та й зробив це лише у публікації 1946 року.
Найімовірніше, Сельє запозичив термін із праць американського психофізіолога Уолтера Кеннона, якому, до речі, присвятив статтю. Кеннон є автором термінів «реакція “бийся або тікай”», власне «стрес», а також «гомеостаз». Останній він досліджував після знайомства з роботами засновника ендокринології Клода Бернара. Той визначав гомеостаз як процес, за якого організм намагається підтримувати стійкий стан, який забезпечується milieu intérieur — внутрішнім середовищем організму.
Також слово «стрес» використовував британський невролог і психіатр У. Х. Р. Ріверс, який вивчав посттравматичний стресовий синдром у солдатів Першої світової війни або, як його тоді називали, «військовий невроз».
Зображення — Twitter.
Натомість Сельє ввів термін «стресор» — фактор або об’єкт впливу, який провокує стресову реакцію в організмі. Сюди можна віднести інфекцію, різкі зміни температури, фізичні та психічні травми, крововтрату, фармакологічні впливи та багато іншого.
До 1953 року Сельє написав величезну кількість статей, присвячених механізмам стресу. В 1956 році вийшла його фундаментальна книга «Стрес життя». На той момент у нього було понад десяти номінацій на «нобелівку». Сельє навіть створив Міжнародний інститут стресу в Канаді. Все було добре, поки дослідник не зв’язався з тютюновими магнатами із Big Tobacco.
У 2011 році директор Дослідницького консорціуму громадського здоров’я при Лондонській школі гігієни і тропічної медицини Марк Петтікрю опублікував статтю в American Journal of Public Health, де простежив десятки звітів, згідно з якими тютюнова індустрія спонсорувала дослідження Сельє.
У 1958 році Сельє звернувся до Американської тютюнової компанії з проханням про фінансування досліджень. Хоча цей запит було відхилено, наступного року юрист Едвін Джейкоб, якому було доручено відстоювати інтереси компанії, заручився допомогою ендокринолога.
Вчений мав довести, що статистична кореляція між курінням і раком не свідчить про причинно-наслідковий зв’язок. «Наукові» експерти пропонували перекласти відповідальність за різні захворювання на особливості сучасного життя. Трохи підмінити поняття, скажімо. Фірма запропонувала заплатити Сельє 1000 доларів США за виготовлення відповідного меморандуму. Сельє погодився, але не дав свідчень і вважав за краще, щоб його не цитували.
Але після саме Big Tobacco фінансувала його наукові роботи, де стверджувалося, що куріння не має жодного відношення до хронічних захворювань, а ось стрес — так. Простіше кажучи, Сельє отримував гранти на докази, що саме стрес провокує розвиток раку, серцевих хвороб, а не куріння. Звідси закріпилася хибна думка, що куріння допомагає зменшити стрес. Однак насправді рівень стресу зростає між тютюновими сесіями, оскільки рівень нікотину знижується, тобто організм стресує, вимагаючи нікотин.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у тютюновому димі присутні 4000 хімічних речовин. Від наслідків вживання тютюну щороку гине понад 8 мільйонів людей. Понад 7 мільйонів із них — споживачі та колишні споживачі тютюну і понад 1,2 мільйона — некурці, які зазнають впливу вторинного тютюнового диму.
У 1966 році Сельє також співпрацював із Lorillard та Philip Morris. За 2000 доларів він спорудив їм аналогічний відбілювальний звіт. Збереглися внутрішні листування, в яких стверджується, що «батько стресу» обговорював, який саме вигляд повинні мати його висновки.
Юристи пропонували наполягати на малоймовірності існування механізму, що провокує розвиток серцево-судинних захворювань. Також зробити акцент на тому, що антитютюнові заяви лише посилюють стрес, що, зі свого боку, провокує захворювання.
Сам Сельє, умисне чи ні, вважав, що куріння все ж має користь, оскільки знижує напругу від стресу. В 1966 році він вказав у брошурі свого Інституту стресу таке:
«Лякає те, що ніхто не згадує про користь тютюну. Я впевнений, що це завдає більшої шкоди, створюючи за допомогою благородних хрестових походів просвітництва незліченних іпохондриків, основною хворобою яких насправді є страх перед хворобою».
На основі цієї брошури Сельє запропонував концепцію, згідно з якою стрес пов’язаний із розвитком захворювань, тому його слід уникати, а куріння цілком справляється із завданням мінімізувати неприємні переживання, а отже, цілком припустиме як «відхилення».
У підсумках Сельє співпрацював із тютюновою промисловістю протягом близько 20 років та неодноразово виступав на так званих наукових конференціях, які організовували компанії. Мета таких зустрічей, очевидно, захист тютюнової продукції.
Пізніше свідчив проти антитютюнового законодавства в Комітеті з питань охорони здоров’я Палати громад Канади. Потім виступав у популярних радіо- і телевізійних програмах для донесення позитивного наративу тютюнової промисловості.
У 1972 році на свої наукові проєкти Сельє отримав 50 тисяч доларів на рік, це близько 250 тисяч доларів США сьогодні.
Фото — Twitter.
У 1977 році Сельє звернувся до великої тютюнової компанії RJ Reynolds із проханням виділити ще 50 000 доларів США для запуску кампанії з боротьби зі стресом вартістю один мільйон доларів США. Запит було відхилено. Але не тому, що тютюнова індустрія покінчила зі стресом — просто змінився підхід.
Дослідники стресу все частіше відмовлялися від парадигми загального адаптаційного синдрому Сельє. Тепер вони зосереджувалися на висвітленні особистісних характеристик, які демонстрували типові реакції на стресові чинники довкілля — більш відомі як особистості типу А і типу В. Тобто люди з певним типом поведінки частіше схильні до певних захворювань через специфічну реакцію на стрес.
Особистості типу А, як правило, дуже напружені, мають постійне відчуття поспіху та легко виходять із себе. Починаючи з 1976 року, американські дослідники стресу почали вивчати, чи може цей тип особистості бути індикатором серцевих захворювань та інших хронічних хвороб. Незабаром після того, як перше дослідження було опубліковано, тютюнові компанії звернули увагу на цих дослідників і перестали цікавитися адаптаційним синдромом.
Зображення — AP.
Після цього співпраця Сельє з тютюновими гігантами почала сходити нанівець. Сельє і сам курив, щоправда, тютюн у люльці. Тому питання, наскільки він сам сильно вірив у те, що обстоював у другій половині життя, залишається відкритим. Проте слід сказати, що Сельє зробив собі ім’я вченого, який встановив основні якості біологічних реакцій на стрес, ще до того, як отримав гроші курців.
