Фото — All Thats Interesting.
Анна Коулман Ледд народилась у Пенсильванії в кінці 19-го сторіччя. Вивчала скульптуру в Парижі та Римі, а також у Бостонській музейній школі. До початку Першої світової будувала кар’єру у Бостоні, куди переїхала, коли вийшла заміж. Анна була талановитою, відомою та успішною мисткинею. Об’єктами її скульптур стали здебільшого портретні бюсти та декоративні фонтани, на яких вона зображала різних міфологічних істот, наприклад, німф. Також вона створювала барельєфи та пам’ятники.
Фото — Invaluable.
Анна проводила персональні виставки в Нью-Йорку, Вашингтоні та у її рідному місті Філадельфія. До її портфоліо належать портретні бюсти італійської акторки Елеонори Бозе та американської акторки Етель Беррімор. До війни жінка також встигла спробувати себе в письменництві. Ледд написала два успішних романи та декілька п’єс, одна з яких є дещо автобіографічною, адже розповідає про жінку-скульпторку, яка йде на війну.
Коли прийшла війна, Анна почала займатися волонтерством та усіляко шукати способи для допомоги військовим. Якось жінка прочитала про «Магазин олов’яних носів» — так називали одну лондонську лікарняну палату, в якій працювали художники на чолі із Френсісом Деруентом Вудом. Митці створювали маски для обличчя, які допомагали солдатам приховати жахливі травми.
Це сильно надихнуло жінку — Анна вирішила, що теж хоче бути корисною у цьому напрямку та зможе створювати нові обличчя для поранених чоловіків, які важко адаптуються у суспільстві після фронту.
Натхненна бажанням допомагати, зовсім скоро Анна самостійно переїхала до Парижа, де створила власну студію та залучила до команди чотирьох асистентів. На той час це було надзвичайно сміливо, враховуючи обмеженість прав жінки в суспільстві. Команда Анни описувала її як скрупульозну та працьовиту майстриню й керівницю. Вона проводила у студії майже весь вільний час, намагаючись зробити свої роботи досконалими.
Щоб органічно відтворити у масці кожну деталь, Анна навіть писала листи рідним солдатів, у яких просила відправити світлини та текстово описати характерний вираз обличчя чоловіка.
Як відбувалося створення масок?
Пацієнти зверталися до студії Анни після того, як вилікувались від первинної травми та оговталися від реставраційних операцій. Далі їм робили гіпсові зліпки з обличчя. Це було величезним випробуванням, адже видавлювання на деформованому обличчі робили глиною або пластиліном.
Після цього форму використовували для виготовлення протезної частини з тонесенької оцинкованої міді. Метал фарбували твердою емаллю, щоб він був схожий на тон шкіри людини.
Щоби колір був максимально природним, майстриня виводила своїх пацієнтів на прогулянку окремо у сонячний та похмурий день.
Так вона фіксувала, який вигляд мають відтінки їхньої шкіри за різної погоди. Після цього маски прикрашали справжнім волоссям, яке утворювало натуралістичні вії, брови та вуса.
Анна турбувалася не лише про зовнішній вигляд пацієнтів, а ще й про їхній психологічний стан. Жінка була дуже емпатійною та підтримуючою зі всіма пацієнтами та намагалася подарувати їм повноцінне життя та віру в себе. Маски Ледд впливали на їхнє самосприйняття та полегшували психологічний біль, спричинений фізичними ранами. І це вдавалося: адже, на перший погляд, іншим людям взагалі не вдавалося помітити, що на обличчі є протез.
Один із поранених солдатів написав їй такий лист із вдячністю:
«Завдяки вам жінка, яку я кохаю, більше не вважає мене огидним. Хоча вона мала на це повне право».
Анна розповідала, що головна складність виготовлення цих масок полягала в тому, щоб точно поєднати обидві сторони обличчя і відновити риси так, щоб у зовнішньому вигляді покриття не було нічого гротескного.
«Наша робота починається, коли свою роботу закінчує хірург. Але ми не кажемо, що зцілюємо. Після виписки пораненого з лікарні ми тільки починаємо лікування. І для нас маска, яка не дає людині зовнішній вигляд, до якого звикли її родичі, є майже такою ж поганою, як і самі травми на обличчі», — говорила вона.
Також Ледд разом із помічниками доклала багато зусиль, щоб створити гостинну та комфортну атмосферу для пацієнтів. Саме тому кімнати студії завжди були заповнені квітами, а на стінах висіли плакати з прапорами країн поранених.
Фото — Library of Congress.
Протягом вісімнадцяти місяців Ледд і її колеги виліпили майже сотню трудомістких масок. На створення кожної витрачався приблизно місяць. Проте із часом поранених ставало так багато, що студія не могла впоратися з об’ємами, а також втратила фінансування, тому її довелося закрити.
У 1932 році французький уряд нагородив Анну орденом Почесного легіону на знак визнання її роботи. Також жінка отримала сербський орден Святого Сави.
Окрім того, її маски також стали важливими для розвитку нового напряму в пластичній хірургії, який називається анапластологія — мистецтво відновлення відсутньої або деформованої ділянки тіла штучним шляхом.