«Працюємо навіть під час обстрілу, бо хто це за нас робити буде?» Як зараз живе Харків

Дитячий сад

Будинок дитячого саду розташований у Салтивському районі Харкова. З початку війни саме Салтівка прийняла на себе основні удари російських окупантів. Від багатьох споруд залишилися лише каркаси, а біля вцілілих будинків чути, як ллється вода з розірваних труб.

У довоєнні часи підвал дитячого закладу мав виключно службове призначення. Раз на місяць сюди спускались комунальні працівники, щоб перевірити стан труб — зазвичай такі інспекції займають не більше 15 хвилин.

Проте зараз з підвалу доноситься не вогкість, а густий аромат гарячого супу. Біля завішаного ковдрами спуску чергують люди. Хтось вийшов покурити, а хтось прогулюється по невеликому подвір’ю та дихає свіжим повітрям у коротку перерву між обстрілами.

«О, ви якраз на гарячий супчик», — так зустрів нас Юрій. В мирні часи він працював сантехніком та іноді приїздив до дитячого саду ремонтувати труби. 25 лютого Юрій повернувся до будівлі, щоб облаштувати в ній укриття для жителів Північної Салтівки.

Чоловік проводить нас до підвалу. Показує піч на дровах, невелику кухню, саморобний санвузол і морозильник. «Так, це все я сам зробив. Я взагалі вважаю, що в такі часи кожен повинен робити все, що може, і все тут», — розповідає. Далі ми йдемо обережно та пригинаючись — в сховищі занадто низькі стелі, а з освітлення є лише декілька ламп, що скотчем примотані до стелі.

Всередині основного приміщення стоїть стіл, на якому 55-річна Ольга розмістила частину припасів. Вона живе у сховищі з перших днів війни та взяла на себе обов’язки місцевого кухаря, тому що завжди полюбляла готувати. Скоро час обідати, тому біля столу зібралися майже всі мешканці підвалу. Серед них діти, молоді люди та пенсіонери. В сусідній кімнаті лежать ті, кому важко ходити — спочатку їжу несуть саме туди.

«А що нам? Ми тут найвеселіші на весь Харків. Це спочатку  важко було, але зараз ми й дрова дружньо тягаємо, і підтримуємо один одного», — каже Ольга. Біля неї сидить 72-річна Марія та ії пес Макушка. До сховища вони прийшли разом.

Їх 91-річного сусіда на ім’я Євген привели сюди 26 лютого. У його будинок потрапила ракета, через що у квартирі стався великий потоп. «Це ми поздоровляли наших жінок з 8 березня. От після перемоги накриємо таку ж галявину, або, може, навіть більше», — пенсіонер показує букети та солодощі, які залишилися після святкування.

Нагорі, у продовольчій частині сховища, ще стоять декілька таких коробок з цукерками. Тут також рядами стоять пакети з замороженою куркою, рибою та хлібом.

Провізію регулярно привозять волонтери, після чого Юрій розносить продукти по різним кімнатам. Все для того, щоб «хоть щось вціліло, коли знов бомбити будуть. Унизу місця замало, тому і вимушені ось так розкидати».

Північна Салтівка

Північна Салтівка — основна гаряча точка Харківської області. Російські окупанти розташували у салтівському напрямку свої основні сили, тому саме цей житловий масив бере на себе найпотужніші удари ворога.

На дорозі зустрічаємо кілька блокпостів. На кожному з них солдати попереджають, що «Далі вам не треба, далі там пекло». Асфальт вкритий склом та тріщинами від воронок, а від більшості багатоповерхівок залишились лише спогади.

Із розбитих вікон відносно вцілілих будівель можна побачити кімнати, де на столі ще стоїть посуд, а на стіні висить годинник. Однак людей там вже давно немає.

«Всі, хто хотів, вже виїхали. А нам нікуди. І навіщо? Це ж тоді треба увесь день у підвалі сидіти», — каже Сергій. Ми зустріли його біля під’їзду одного з будинків, у якому внаслідок обстрілів зруйновано два верхні етажі. Сергій з дружиною живе на третьому поверсі та евакуюватись не планує. Чоловік також повідомив нам, що з ним у житловому комплексі залишилось лише четверо його сусідів. До війни у Північній Салтівці мешкало близько 450 тысяч харків’ян.

Ресторан

Ресторан розташований у будинку колишнього клубу, де ще у 50-ті роки заснували літній кінотеатр та танцмайданчик.

У довоєнні часи тут подавали стейк Рібай, різноманітні салати та коктейлі. З 24 лютого приміщення закладу перетворилися на повноцінний волонтерський центр, який забезпечує місто та область гарячою їжею. Основний штаб складається з десяти людей, включаючи і власника закладу Руслана.

«Люди змінилися дуже. Ми тут всі як один працюємо, та з іншими штабами завжди на зв’язку», — розповідає Олександр. Раніше він був юристом, а зараз відповідає за координацію праці всієї команди. Організовує кухарів, домовляється з водіями та співпрацює з міжнародними організаціями. Роботи дуже багато, тому йому допомагає Анастасія Проноза — в мирні часи актриса та Instagram-блогерка з 150 тисячами підписників.

«Для мене це віддушина. Це потрібно робити. Комусь ліки потрібні, комусь їжа. Все у нас поки є, ми і розвозимо», — ділиться Анастасія. З нею ми проходимо до приміщення з ліками, де зустрічаємо Карину. Вона пише музику та мріє потрапити на велику сцену, але зараз сортує партію гуманітарної допомоги з Польщі.

«Я після одного обстрілу оглохла на три дні, думала, все, це назавжди. Потім просила дати мені зброю, але тероборона відмовила. Тому я і тут», — Карина демонструє нам пачку памперсів. На них скотчем приклеєні дитячі малюнки з синьо-жовтим флагом та словами підтримки.

Ринок «Барабашово»

Харківський промислово-речовий ринок «Барабашово» має площу понад 75 гектарів та є одним із найбільших ринків на території Східної Європи. 17 березня російські війська вдарили по території ринку ракетами, що спричинило велику пожежу та зруйнувало багато торгівельних точок. Щоб загасити основний осередок, було використано близько 70 осіб та 21 одиниця техніки ДСНС. Один з пожежників загинув.

Серед битого скла та зруйнованих приміщень розкидані коробки з взуттям, чохлами для смартфонів та іграшками. Дихати важко — у деяких торговельних рядах ще догорає вогонь, а від горілої пластмаси у повітрі стоїть густий дим.

Люди курсують по «Барабашово» з уцілілим товаром, грузять речі у машини та розгрібають завали. На розмови у продавців часу немає: «Вибачте, мені ніколи, я тут з шостої ранку працюю, а ще не все розібрав», «А що казати? Ви ж самі все бачите», «Допомогли б краще».

«Тобі смуглястий потрібен? Є смуглястий, але розмір маленький. Зараз подивлюсь, почекай», — посеред зруйнованого магазину жінка говорить по телефону та гортає трохи обгорілий каталог з одягом. Поруч з нею на столі лежить купа врятованих светрів у білу смужку.

Завод

Завод спеціалізувався на виготовлені решітних полотен, металевих сіток, кошиків для сміття та іншої продукції листообробки. Проте з початку війни директор заводу Олександр переробив цеха підприємства на велику польову кухню та основний центр виробки протитанкових їжаків.

У середньому кухарі заводу виробляють близько 2000 гарячих порцій їжі, а працівники металевого цеху кожного дня відправляють на фронт по 200 їжаків та сіток для укріплення барикад.

«Працюємо навіть під час бомбардування, бо хто це за нас робити буде?» — коментує директор. Разом з дружиною та сином він живе на території заводу.

Так само тут розташувалися і працівники металевого цеху — їх усього п’ятеро, проте якщо «працювати безупинку, не спати та вірити у перемогу», вдається виробляти рекордну кількість укріплень.

Готель

Чотирьохзірковий готель розташований майже у самому центрі Харкова. Його власниця виїхала до Молдови ще 26 лютого, проте дозволила адміністраторці Олександрі безкоштовно приймати усіх, хто залишився без будинку або потребує  укриття.

«В перші дні тут все забито було. І іностранці були, і купа харків’ян. Зараз багато хто поїхав, тут найзатятіші залишились», — каже Олександра. Саме вона запросила сюди родину Тригубових, коли дізналася, що вони мешкають на верхніх поверхах будинку.

«Ми спали одягнені та взуті. Все чекали, що ось-ось і прилетить. А потім нам Саша розповіла, що вони працюють. Тут майже підвал, безпечно. І люди позитивні, і вино тут є», — Дмитро Тригубов сидить поруч з дружиною.

Разом з Тригубовими у готелі мешкає ще дві родини, проте Олександра запевняє, що їжі та води вистачить на всіх мешканців — солдати з блокпосту кожного дня приносять їм продукти.

Станція метро

Харківський метрополітен з перших днів війни надає мешканцям міста безкоштовне укриття від артобстрілів ворога. На центральній станції розташувався гуманітарний центр, де людям надають медикаменти, їжу та предмети гігієни.

Хтось розташував намети прямо на станції, а хтось ночує у вагонах потягів. Чуємо дитячий сміх та гучний лай собак.

«Та тихо ти, дай сказати… Я тут вже три тижні. Їхати мені нема куди, тому і сиджу», — розповідає Анастасія, тримаючи у руках шпіца на ім’я Барон. «А в мене ось після вчорашнього обстрілу дитина не витримала, довелось сюди тікати», — перебиває її Людмила. Вона з донькою жила поруч з Інститутом державного управління імені В. Н. Каразіна. 18 березня будівлю закладу було зруйновано російською ракетою.

«Дуже хочу після війни піти працювати, — каже 67-річна сусідка по вагону Любов. Вона, як і Анастасія, живе на станції з перших днів війни. 24 лютого в неї повинна була відбутися співбесіда на роботу. — Холодно тут, але образитися на адміністрацію не можу, вони молодці. Вірять у перемогу. Я теж вірю та чекаю».

Всі фото — Костянтин Ліберов.