Ілюстрація — Аліна Кропачова.
Мені 32 роки, я народилась і виросла на Одещині, у російськомовній родині, тому більшу частину життя розмовляла і розмовляю російською мовою. За першим фахом я вчителька української, тому можу висловлюватися і національною, рідною.
Залишалося кілька тижнів до Нового року, коли я переїхала у Маріуполь. Це було пов’язано з роботою, планувала залишитися у місті на місяці, а можливо, й на роки. Я зняла дуже затишну квартиру з видом на драматичний театр, буквально у сусідньому будинку. Вулиця називається проспект Миру, вона схожа на майдан Незалежності в Києві або на Дерибасівську в Одесі, перетинає її проспект Металургів.
Кілька днів тому туди скинули бомбу, перехрестя цих двох вулиць вже фактично не існує — замість нього величезна воронка та напівзруйновані будинки навколо. Не існує і драматичного театру, яким я милувалася з власних вікон, він теж зазнав авіаційного удару.
Бомбосховище під театром часів ще, мабуть, Радянського Союзу витримало — через добу з-під уламків почали виводити живих людей. Проте загинули ті, хто знаходився не у бомбосховищі, а в приміщенні самого театру. Російські ЗМІ повідомили, що у цьому приміщенні дислокувався полк «Азов». Але я була всередині — там не було військових, там були налякані жінки, діти, люди похилого віку, які не мали власного транспорту, аби виїхати зеленим коридором, відкритим 15 березня.
Я виїхала через день після того, як це стало можливим, в нашій автівці був водій-чоловік, жінка з двома дітьми та їхня бабуся. Біля містечка Токмак, де знаходилися ворожі блокпости, через які ми мали їхати, нашу автівку обстріляли з автоматів. Це зробили люди, одягнені у військову форму, що стояли на блокпості під синьо-червоним прапором.
Вони бачили: автівка їде у мирній колоні. Вони бачили, що з неї посипалися жінки та діти.
В результаті дівчинка дванадцяти років отримала вогнепальне поранення, в останнє я бачила її непритомною. Також постраждав водій — кілька уламків потрапили в око, але йому вистачило сил довезти нас у Запоріжжя.
Коли поранили дитину, я зупинилася і вимагала, аби ми повернулися на попередній блокпост. Мені довелося звернутися до чеченців, які стояли там, з проханням надати лікаря, потім ми відвезли дівчинку у так звану комендатуру, яку вони відкрили у Токмаці. Там знайшовся педіатр, за його словами, дитина перебувала у важкому стані. Мені пощастило домовитися, аби люди, які стояли на ворожому блокпості, відправили дитину разом з нами до Запоріжжя. Для цього вдалося випросити автівку зі спеціальними сигналами, яка змогла б обігнати колону і доставити дівчинку до лікарні. Коли я дісталася Запоріжжя, то дізналася, що вона вже там і її стан стабільно важкий. Разом з нею приїхали її сестра, мати й бабуся.
Ця родина була абсолютно ні в чому не винна. З ними була черепашка на ім’я Матильда, у мене на руках сиділи їхні коти Муся і Буся. Це звичайні коти, яких вони колись взяли з вулиці, але дуже класні й дуже чисті.
Зрештою мене врятувало лише те, що у момент, коли в нас почали стріляти, я нахилилася, закриваючи собою котів. Це було інстинктивно, бо я розуміла, які вони вразливі. Куля пройшла просто над моєю головою.
Коли я випрямилася і відкрила дверцята, аби показати, що в автівці мирні люди, а не військові, людина на блокпості перестала стріляти. Але дівчинку вже було поранено, було поранено нашого водія. Зараз з ним все добре, у шпиталі уламки з ока дістали й загрози втратити зір наразі уникнули — просто треба далі лікуватися.
Мені болить, що Маріуполя фактично більше немає, місто схоже на декорації до постапокаліптичного фільму, на вулицях стріляють, там їздять танки. Люди, які лишилися, ховаються у підвалах та бомбосховищах. Три тижні місто виживає без світла, води, газопостачання. Нічого їсти, тому що до Маріуполя не пускають гуманітарний конвой, і це справжня гуманітарна катастрофа.
Мої сусіди готують на вогні, я бачила, як чоловік полює на голубів. Він сказав, що це для його собаки, тому що їжі для тварин також немає. Неподалік від місця, де я працювала, знаходився зоомагазин, тварин з якого просто покинули. Нам довелося виламати двері й вікна, аби врятувати звідти цуценят, кошенят, папуг, хробаків. Деякі тварини загинули, зокрема рибки.
По місту блукає дуже багато безхатніх собак, а найстрашніше — це тіла людей, які просто залишаються на вулицях, тому що їх нікому ховати.
Коли був артобстріл і зруйнували будинок, розташований неподалік моєї роботи, ми першими кинулись розбирати завали. Моєму колезі, молодому двадцятип’ятирічному хлопцю, довелось виносити з проїжджої частини тіла дітей, тому що автівки просто їздили по них. Бачила людину, яка зжимала своє обличчя, яке було просто розкроєне вщент. Я не розумію, як взагалі ця людина трималася на ногах і як вона бачила, тому що, мені здається, її очі також постраждали. Я бачила хлопця, який однією рукою тримав свою іншу руку і просив, щоб хто-небудь наклав йому жгут, — це все були мирні люди, не військові. Вони просто знаходилися на вулиці, палили багаття і намагалися приготувати собі поїсти.
Ми мали прожити якесь зовсім інше життя, мирне, одноманітне, подекуди сіре. Те, у що ми потрапили, — суцільний жах.
Мені довелось власноруч зашивати людину, і я робила це вперше на живій істоті, раніше тільки на тренажерах, або стегні курки — так вчать парамедиків. Лякав не сам процес, а необхідність зараз відпустити цього чоловіка, бо він мав вивозити своїх родичів і тільки він вмів керувати машиною. Зашиваючи його, думала: а що буде, якщо шов розійдеться? Що буде, якщо я зроблю недостатньо тугу пов’язку? Що буде, якщо він простоїть в черзі на блокпості 8, 10, 12 годин? Коли припиниться дія знеболювального, чи зможе він зробити собі ще один укол? Його поранення було дуже важке.
І це тільки ті люди, яких я бачила на власні очі, з якими я розмовляла, яких я торкалася. Вся моя куртка в крові, і єдине, що мене може втішати, — це не моя кров і не кров близьких. Проте тисячі, десятки тисяч маріупольців втратили своїх родичів, закопали їх у парках, залишили їх у зруйнованих будинках. Все це не з їх якогось політичного або іншого переконання — вони просто стали жертвами війни, яку вони не починали. Війни, яку не кликали до свого міста.
Багато хто вважає, що Маріуполь схожий на Донбас — місто промисловості та заводчан.
Але Маріуполь — це Приазов’я, тут живуть зовсім інші люди, вони не хотіли «руського миру», щоб їх «звільняли». Вони просто хотіли мирно жити, робити своє місто кращим, будувати нові дитячі садки, нові школи, нові пологові будинки, але все, що в них було, — зруйновано. Щоб відновити це, знадобляться десятки років.
Я знаю, що наші військові досі продовжують утримувати місто, просто зараз відбуваються вуличні бої, працюють парамедики, рятувальники. Чи вистачить сил цим людям, які вже три тижні не сплять, не їдять, але працюють, працюють і працюють, щоб відстояти наш Маріуполь? Закликаю кожного подумати про них.
Так, можливо, ви чуєте обстріли, можливо, у вас також є постраждалі — але думайте про те, що за 200, 300, 400 чи 500 кілометрів від вас Маріуполя вже нема, його стерли з лиця землі. Там досі залишаються люди, й ми повинні зробити все, що від нас залежить, від кожного з нас, аби та війна не докотилася до інших міст. До Києва, до Одеси, до Дніпра, до Запоріжжя, до Кривого Рогу.
Іншого вибору не існує: або кожний з нас візьметься за те, що він вміє робити, і буде це робити для захисту своєї країни, або України просто не стане.
