Поліна Литвиненко, Костянтин Ліберов
15 апреля 2022

«Вам дуже пощастило: під дощем їм впадлу стріляти». Як люди живуть біля лінії фронту

У Донецькій та Луганській областях України йдуть найважчі бої з військами РФ. Ворожа артилерія тримає під щільним вогнем найближчі населені пункти. Десять днів тому місцева влада оголосила масову евакуацію з цих територій, а воєнні аналітики зазначають, що скоро на цих територіях розгорнуться масштабні бої. Однак далеко не всі мешканці мають бажання покидати свої домівки. Хтось вважає, що йти йому нікуди, а хтось залишається волонтерити та допомагати людям, які вже більше 50 днів укриваються в підвалах без світла, зв’язку та опалення.

 

Про життя Сєвєродонецька та Слов’янська, евакуацію та волонтерів — у нашому репортажі.

Сєвєродонецьк

Сєвєродонецьк — адміністративний центр Луганської області та важливий вузол хімічної промисловості України. Наразі місто знаходиться у небезпеці: у сусідньому Рубіжному йдуть бої. Ворог намагається просунутися вглиб та забрати під контроль усю Луганську область, щоб далі мати змогу взяти у кільце Слов’янськ. Наразі всі спроби штурму закінчувались для військ РФ невдачами, тому вони тримають Сєвєродонецьк під постійними артилерійськими обстрілами. В хід ідуть міни, ракети та авіанальоти.

Дорогою до Сєвєродонецька нам доводиться зупинятись не тільки через блокпости, але й через постійні зустрічі з куропатками та кроликами — вони зовсім не бояться автомобілів та часто перебігають через дорогу.

Під проливним дощем ми прибуваємо до центра міста, де нас зустрічають волонтери Олександр та Олексій. Вони погодились провезти нас по Сєвєродонецьку. Їх автомобіль — старі «Жигулі» з вибитим вікном та отворами від уламків.

Олексій сідає з нами на заднє сидіння. Він одягнений у звичайний дощовик та легку куртку, немає ані бронежилету, ані каски. «До речі, вам дуже пощастило: під дощем їм впадлу стріляти. Сьогодні досить тихо», — посміхається Олександр.

Школа

Перша локація на нашому маршруті — загальноосвітня школа. Зараз тут мешкає близько 30 осіб. Усі вони покинули свої домівки, щоб бути ближче до шкільного бомбосховища. Хтось розмістився у спортзалі, а хтось організував ліжка зі шкільних стільців.

«Заносьте-заносьте, ми вам вдячні дуже», — ми проходимо до кухні, щоб віддати кухарям привезену гуманітарку. В місті вже більше місяця немає опалення, світла та електрики, однак волонтерам вдалось організувати польову кухню з невеликого мангалу.

«Намагаємось годувати два рази на день. Все привозять волонтери. Сьогодні ось пощастило: добули гречку, обід буде», — на кухні нас зустрічає Наталя. Вже час обідати, тому жінка накладає страву у невеликі тарілки: два половники гречки та дві сосиски.

«В квартирі замерзло все. Добре, що хоч тут прихистили», — розповідає Валентина. Біля неї сидить дев’ятирічна Аліна, одна з трьох дітей, які мешкають у цьому сховищі. Валентина займається з нею англійською, пояснює дівчинці абетку. «Я вже на пенсії, але що робити? Треба ж молодій матусі якось допомогти, якщо вже ми тут разом».

Бункер

Наша машина зупиняється біля невеликого натовпу. Люди курять та розмовляють, але, побачивши нас, замовкають, дивляться вороже: «Ви навіщо тут?», «Що розповідати? Як ми в бункері без світла вже два місяці сидимо? Це цікавить?».

Пройти вниз вдається тільки після прохання Олексія. Він вже привозив у це сховище їжу, тому місцеві йому довіряють.

Ми заходимо до одного з основних приміщень сховища, волонтер знайомить нас з Оленою. Саме вона організувала місцевий побут: принесла матраци, обладнала туалет та кухню для близько 100 мешканців бункера.

«До війни я працювала в дитячому розважальному комплексі “Малишляндія”, це тут, поруч. Звідти все й принесла», — розповідає жінка. «Але ви знаєте, з дітьми працювати значно легше, ніж з людьми, що вже 50 днів сидять під землею».

Олена скаржиться, що настрій в бункері дуже напружений: люди сваряться, деруться та звинувачують одне одного. До неї у місцевих теж є претензії: якось жінка начебто неправильно поділила їжу, що привіз волонтер, через що люди звинуватили її у крадіжці. Відтоді від ідеї займатися організацією життя бункера Олена відмовилась.

«Мій друг навіть під обстрілами привозив сюди речі. Однак їм все одно все не так. Я не прошу схвалення та подяки, але й таке ставлення терпіти не можу». Олена також розповідає, що за стілець, який вона змогла перетворити на саморобний унітаз для зручності пенсіонерів, теж були суперечки і драки.

Супермаркет

Після бункера Олексій везе нас далі, до зруйнованого супермаркету, або «головного пункту видобутку їжі» мешканців нових кварталів Сєвєродонецька. Підходячи ближче, ми бачимо людей на другому поверсі. Вони розгрібають завали у пошуках продуктів та питної води.

Знайомимось з одним із них. Його звуть Герман, до війни він мав успішний бізнес та власну автомийку.

«Я не мародер, правда. Але води немає, волонтери в нас тут рідко їздять», — чоловік стоїть на колінах біля уламків стелі та розкидує важкі цеглини, шукаючи вцілілі пляшки. Біля стіни навпроти нього є вцілілий стелаж з кількома пачками соку, але їх Герман не чіпає принципово, тому що «тоді точно як мародер буду».

Всередині магазину дихати важко, особливо біля полиць із зіпсованими фруктами та овочами. Їх тут залишилось чимало: люди дуже довго не наважувались зайти до зруйнованої будівлі. Не через страх обвалу, а через небажання «красти». Про це свідчить і вцілілий касовий апарат, який за цей час ніхто навіть не спробував зламати.

Підвали

Після прогулянок спустошеними вулицями з’являється враження, що в місті майже не залишилось мешканців. Однак достатньо заглянути в будь-який двір житлового комплексу, щоб зрозуміти: життя Сєвєродонецьку повністю перейшло у підвали. Люди як можуть облаштовують своє життя у підземних приміщеннях: зносять з будинків ліжка, майструють загальні мангали.

Нам доводиться спуститись в один з таких підвалів через черговий обстріл. Тут теж нас зустрічають ворожі погляди: «Це ви сюди під обстрілами так спокійно катаєтесь, бо знаєте, як вони стріляють, так? І взагалі, документи ваші де? Яка преса?» Ми показуємо місцевим усі документи, однак питання ще залишаються: «Ну і що ви хочете почути? Ми тут без світла, без усього, поки вони там воюють».

Ми розповідаємо, що кожен день курсують евакуаційні автобуси до залізничного вокзалу Слов’янська. Звідти можна сісти на безкоштовний потяг до Одеси або Львова, де людей зустрічають волонтери та надають тимчасові домівки переселенцям.

— Там безпечно. Там не стріляють, — пояснюємо ми.

— Ага, а як же ж. Щоб як у Краматорську було? Бах! І все, ти труп. До речі, «Точка-У» є тільки в українських військ, ви ж знаєте.

Після спроби пояснити, що у вокзал Краматорська влучила саме російська ракета, нас просять видалити всі відео та відмовляються від подальшого діалогу.

Так само з нами ведуть розмову і в інших підвалах міста. Хтось скаржиться на волонтерів, які «взагалі не привозять туалетний папір» майже під крайню лінію фронту.  Хтось зазначає, що «невідомо, хто стріляє. Ми ж у підвалах сидимо, як нам зрозуміти?» На питання щодо евакуації відповідь майже однакова: «Ніхто на мене там не чекає. Ми нікому не потрібні».

Слов'янськ

Після звернення голови міської воєнної адміністрації Вадима Ляха у Слов’янську вже більше 10 днів триває масштабна евакуація до Дніпра, Одеси та Львова. В перші дні черги до потягів були великими, однак зараз вокзал відносно пустує.

«Чому евакуюємось? Бо влада наказала. Зараз більш-менш спокійно, обстрілів немає. Однак я вірю, що так краще буде», — ділиться з нами Анастасія. На руках вона тримає двох кокер-спанієлів, яких їй віддала подруга. Та вирішила залишитись в місті через чоловіка, якій служить у теробороні. Але за словами Анастасії, в Слов’янську майже не залишилось місцевих — усі виїхали після перших порад міського голови.

Окрім мешканців Слов’янську  до залізничного вокзалу евакуаційними  автобусами привозять і людей з Лисичанська, Рубіжного та Сєвєродонецька. В залі очікування їх можна впізнати за страхом в очах та постійною напругою: «А нас точно заберуть? Коли там вже відправлення?».

«Заберуть. Усе буде добре. Скоро поїдете, там тихо та безпечно. І ніхто не стріляє», — очікуючи, пасажири називають Світлану Білицьку, начальницю вокзала, «своїм головним заспокійливим» та «другим Арестовичем». Жінка особисто супроводжує людей до вагонів, допомагає з багажем та підбадьорює тих, хто не може дочекатися відправки.

«Всіх евакуюємо, всім допоможемо. Я особисто вірю в нас, в ЗСУ, в країну. Треба тільки дочекатися. І не заважати: якщо сказали, що треба покинути місто, то кожен повинен взяти речі й сісти на потяг. Цей крок — теж допомога тим, хто нас захищає», — поговорити зі Світланою вдалося тільки після того, як жінка проконтролювала відправку чергового потяга до Львова. Ми зі Світланою стоїмо на пероні під дрібним дощем, однак жінка одягнена в легку блузу без рукавів — часу немає навіть на те, щоб зайти до кабінету за курткою. Окрім Світлани на вокзалі залишилось ще три працівники. Всі вони не планують покидати місто, поки не відправлять у безпеку всіх мешканців Слов’янська.

Всі фото — Костянтин Ліберов.

читайте также
Комментарии