«Сучасну українську літературу часто оцінюють за моральними та навіть напутливими параметрами. Вона підпадає під печатку чогось «недо» чи, навпаки, «забагато»: або недостатньо повчальна, як класичні твори, або занадто відверта, навіть аморальна, наповнена обсценною лексикою», — впевнена Ангеліна.
За її думкою, існують українські автори та авторки з не менш потужним потенціалом та сильними текстами, які розбивають стереотип про те, що «нам нема чого читати», а сам літпроцес «кволий і ледь живий», водночас піднімаючи планку читацьких очікувань.
Катерина Калитко — «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Земля Загублених дрейфує морями альтернативної географії суворо паралельно із нашою щоденною, звичною реальністю. Вона виросла з потреби в укритті та оперті для надто інших людей, витіснених «нормальним» світом. Земля наче ембріон, постійно оточена водою, перероджується і розростається щоразу, коли черговий новоприбулець переживає свою відкинутість.
У книзі представлені дев’ять оповідань, які за бажанням можна скласти у цілісну історію. Теми універсальні: кохання, зрада, дорослішання, війна, пам’ять. Калитко пропускає їх крізь призму інакшості: як це, потрапляти у звичні ситуації, але завжди бути приреченими на цілковитий програш?
Таня Калитенко — «Антеро»
Олена — українська дослідниця, яка приїжджає в Гельсінкі займатися вивченням конструкту пам’яті. Проте крім читальних зал кращих бібліотек дівчинці доведеться зазирнути в лабіринти власної свідомості. Майже містичний міст поколінь між героїнею та її прадідом, який воював у Фінляндії, виявляється міцним, оприсутненим, жаским.
Європейці традиційно стурбовані й загублені у тлумаченні України. Фінляндія, яка мала б стати новим розділом у житті Олени та можливістю втекти від обтяжливої буденності, побути бодай трохи не-собою, стає простором для ствердження комплексів «варварки в цивілізації». Чи зможе героїня асимілювати місто під себе та створити в ньому власну історію?
«Те, що коїться всередині мене, стосується тільки мене. А всередині мене коїться моя країна і все те, що вона пережила колись або переживає зараз. Усередині мене прекрасні вкраїнські діви стають покритками, гинуть козаки під час будівництва Петербурга, вкотре забороняють розмовляти рідною мовою — “поймут и так”».
Оксана Луцишина — «Іван і Феба»
Роман Оксани Луцишиної пропонує зазирнути в абсолютно неромантизовані 90-ті, де немає місця для глянцевих картинок. Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою. Вони — подружжя, що за жодних умов не мало б стати подружжям.
Герої та героїні досвідчують крах маскулінності, вибудовування нових умов для існування та старих проблем, як от місце жінки у світі: бути дружиною чи поеткою? Натомість чоловік стоїть перед вибором «ким стати, коли виросте»: спостерігачем чи діячем? Але вони всі вже давно виросли, а от що буде далі — невідомо.
Борис Філоненко, Данил Штангеєв, Антон Рєзніков — «У м’яті»
Вам знайоме почуття, коли наче розчиняєшся в іншій людині? «У м’яті» саме про грані цього усвідомлення — комікс, створений художником, ілюстратором та арт-критиком, розповідає про любов і провалля під ногами. Іван і Марія живуть в розміреному темпі: дивляться фільми, п’ють м’ятний чай і обговорюють плани на майбутнє. Іван готується до першого стрибка на лижах, Марія розробляє концепцію для виставки тимчасових об’єктів міського маркування — огорож, що сповіщають про ями на дорогах. Життя пари змінюється після того, як Іван зникає в кучугурах снігу.
Нестандартний графічний роман подає читачам світ, наповнений знаками та сенсами. Навіть сама назва твору добре працює в цьому контексті, адже в ній можна вбачати смислову подвійність: «ум’яті, поглинуті чимось».
«Я з такою силою спроєктував себе в іншого, що, коли його немає зі мною, я й себе не можу вловити. В наших думках завжди є якесь світле переконання, що історія повинна завершитися, а не обірватися. Але вона обривається».
Аскольд Мельничук — «Що сказано»
Роман був виданий у США в 1994-му, його автор — американський прозаїк українського походження. Згодом твір був перекладений в Україні. Мельничук пірнає в улюблену поколіннєву тему в українській літературі, але ця тема проходить крізь кілька географічних та історичних перетинів і репресій. Він описує побут родини Ворогів-Забобонів, яка втекла з окупованої нацистами батьківщини, щоб знайти прихисток у Сполучених Штатах. Майбутнє цих людей непевне, а минуле — нікому не потрібне. Родина намагається адаптуватися в Америці, але коріння виявляється сильнішим, воно тягне їх до міфічного українського Роздоріжжя.
«Що сказано» — автофікційна книжка про родину самого Мельничука в еміграції.
Олег Коцарев — «Люди в гніздах»
Іронічна відповідь на численні родинні саги в українській літературі. Якщо раптом захочеться потренувати свою пам’ять, слід купувати саме цю книжку, але пам’яті вона не допоможе. Родинне дерево не вималюється, бо чи багато ми самі знаємо про своїх пра-пра? Так отож. Але історій в Олега Коцарева зібрати можна, а він тільки тішиться, поки розплутує таємниці родинного альбому, знімаючи із фото зайві фільтри.
