Фото — Іван Страхов.
Територія, що включена до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, — це історичний план міста, який формував інженер Франц де Воллан. Попри те, що будівлі порту і маяк з’явились пізніше, порт теж частина спадщини — оскільки сам план міста створювався з огляду на нього. Тож Одеса потрапила до списку за категорією новостворених портових міст.
Відповідь на головне питання: ЮНЕСКО не захистить від російських ракет. Є приклад Старого міста Алеппо в Сирії, внесеного до списку всесвітньої спадщини в 1986 році, яке практично перетворилось на руїни. Культурну спадщину можна захищати у міжнародних судах, і, якщо з нею щось трапиться, легше розрахувати репарації.
Тоді що ж надає цей статус? Багатьом здається, що тепер ЮНЕСКО дасть місту мішок грошей, і всі ці гроші покладе собі мер у кишеню. Ні. Фішка у тому, що ЮНЕСКО нікому нічого не дає. А навпаки, накладає відповідальність за утримання об’єкта культурної спадщини, і фінансування на це має знаходити сам власник — тобто Одеська міськрада. Але об’єкту культурної спадщини простіше претендувати на міжнародні грантові програми, причому ЮНЕСКО може бути посередником.
Це не працює так, ніби ЮНЕСКО каже «у вас тут проблема, ми дамо грошей все вирішити». Ось як насправді: люди, які зсередини бачать проблему, подаються на грантові програми, заповнюють сотню сторінок заявки і доводять, що місто гідне цієї допомоги й що всьому людству буде краще, якщо ця культурна спадщина збережеться. Й на щастя, місто має таких людей.
У номінаційному досьє, поданому до ЮНЕСКО, є кілька сторінок, де описано, що в Одесі погано та в чому історичний центр не відповідає стандартам організації. І для того, щоб зберегти отриманий статус, місто має ці проблеми вирішити.
Тому що статус можна втратити: є приклад Ліверпуля, який теж потрапив до списку як новостворене портове місто, а пізніше перебудував частину простору. Тож перестав відповідати опису, який був поданий до ЮНЕСКО, та був позбавлений статусу всесвітньої спадщини.
І тут починається найцікавіше: приведення міста у відповідність до стандартів. Мова не тільки про балкони з вагонки, кондиціонери на фасадах і сумнівні вивіски, а й про цілі будівлі. Тому що в одеському історичному центрі є будинки, які не відповідають вимогам ЮНЕСКО. Наприклад, готель «Одеса» на Морвокзалі. Або величезний будинок бізнес-центру Kadorr на Катерининській. Весь Деволанівський узвіз, Польський узвіз — їх теж треба привести до ладу.
При цьому є вимоги не лише до самого об’єкту культурної спадщини, а й до ареалу, що поряд: до того, як місто виглядає біля моря, чи є тут зелені насадження, доступ до моря тощо.
З одного боку, в досьє не прописані дедлайни, але вже прописані вимоги прибрати з історичного центру те, чого там не повинно бути. Що робити, як робити, де шукати на це гроші — ці питання тепер має вирішити міська влада.
Чи можна будувати у цій зоні? Можна, але нові будівлі мають відповідати зовнішньому вигляду та висотності історичної забудови. Тобто потрапляння до списку спадщини — це не якась консервація. Простір можна змінювати, але у певних рамках.
Наразі громадянське суспільство отримало новий серйозний важіль впливу на владу. І зрозуміло, що політики змагатимуться у тому, хто найкраще битиметься за виконання вимог ЮНЕСКО. Але ж Одесі це на руку.
Звичайно, досьє — ніж у серце Росії, оскільки доводить, що Одеса для росіян ніяке не «наше» місто. Одеса — антиімперське місто в середині імперії.
Пушкін, «сонце руської поезії», приїхав сюди та писав у листах, що тут «російської книжки не знайти».
Представниця Росії все заперечувала, посилалася на «Вікіпедію», що просто смішно, та намагалася всунути фразу про те, що Одеса була створена стратегічним рішенням Катерини II.
А в досьє написано, що порт тут уже був, люди вже жили та торгували, починаючи з першого тисячоліття до нашої ери. Коли Російська імперія здобула північне Причорномор’я, Катерина II розглядала його як плацдарм для середземноморської торгівлі, але тоді ніхто не робив ставку на Хаджибей, він просто вже був, чому б не використати. Ставку робили на Миколаїв та Херсон, не на Одесу. Те, що вона вистрілила в економічному плані, сталося не завдяки зусиллям Російської імперії.
Більш того, розвиток Одеси міг зупинитися після смерті Катерини, яка насправді нічого не встигла вдіяти. Легендарна історія про апельсини, відправлені імператору Павлу, — це про те, що Одеса сама розв’язала свої проблеми. Людям треба було будувати порт, тож вони дали цей хабар, а їм дали кредит, який вони повернули. Це важливо: Одеса запустила морську торгівлю та повернула гроші. Навіть у такому контексті Одеса імперії нічим не зобов’язана.
