Елеонора Чорноморченко
09 июля 2022

Стати батьками своїм батькам. Чому з нами трапляється парентифікація

Психологи стверджують: для того, щоб будь-яка людина адекватно зростала, навчалася і розвивалася, батьки ще з народження мають дарувати їй безумовну любов та піклуватися про її фізичні потреби.

 

Проте деколи стається навпаки. Дитина має вимушено піклуватися про батьків, адже боїться їх образити та відчуває, що її дії допоможуть зберегти стосунки та уникнути сварок. Розповідаємо, чому батьківська фігура в родині заміщується дитиною та що з цим робити.

Колажі — Артур Бондаренко.

Колажі — Артур Бондаренко.

Психологи розповідають, що коли діти та батьки у своїх стосунках обмінюються ролями та обов’язками, то відбувається таке явище, як «парентифікація», яке ще називають «вихованням батьків». Особливо це відчутно під час війни, адже багато людей вимушено переїхали до родичів або ж збільшили інтенсивність спілкування, перебуваючи з ними на відстані.

Науковці розрізняють два види парентифікації: інструментальну та емоційну.

У першому випадку людина виконує певні дії фізично, наприклад, доглядає за молодшими дітьми у сім’ї чи іншими родичами, сплачує рахунки, бере на себе господарські справи, які мали б виконувати батьки.

За умовою другого варіанту парентифікації, який часто проявляється і в дорослому віці, діти вимушені постійно задовольняти емоційні вимоги батьків, а також ставати посередниками у конфлікті між членами сім’ї. Емоційне обслуговування продовжується, навіть коли діти вже живуть окремо.

При цьому людина, яка відчуває себе відповідальною за моральний стан родини (іноді мова йде й про сіблінгів, не лише про батьків), може не відчувати ідентичну підтримку натомість, коли сама її потребує.

Чому таке стається?

Парентифікація відбувається, коли батьки емоційно незрілі, не здатні самостійно подбати про себе та задовольнити свої потреби, а також потреби дітей. Причиною парентифікації можуть бути й фінансові труднощі, хвороби батьків, залежність та ментальні розлади.

Інколи таке стається у сім’ях, де лише одна доросла людина: батько або мати не беруть участі у вихованні дитини або присутні в її житті значно менше. Тоді дитина частково виконує роль відсутнього партнера, допомагаючи мамі або татові — безперервно працюючи емоційно.

Тетяна (ім’я змінене) згадує, що її батьки розлучилися, коли дівчині було лише три місяці, і ще з дитинства мати постійно перекладала відповідальність за свій стан на дітей.

«Ми з братом і мамою зовсім не спілкувалися з батьком. Після того, як він пішов, мама так і не знайшла собі партнера. Гадаю, що це стало причиною теперішньої ситуації: зараз вона розповідає нам ледве не про кожен свій крок, про всіх колег з роботи, їхні сім‘ї та сім‘ї їхніх сімей. Мені вже 25 років, а вона вважає, що мене справді цікавлять всі найменші деталі її побуту, адже їй більше нема кому їх розповісти», — каже вона.

«Інколи в мене таке відчуття, що ми з братом по черзі відіграють роль партнера у маминому житті», — вважає Тетяна. Вона пояснює, що вже давно мешкає сама і має власні потреби.

Також дівчина відмічає, як час від часу у її родини з‘являється такий собі «трикутник», — коли мама свариться з братом Тані, то кожен з них намагається перетягнути її на свою. Доводиться постійно шукати способи, щоб примирити близьких.

Стресові обставини підсилюють прояви парентифікації, але не викликають її самі по собі. Тому зараз, під час війни, багато людей відчувають, наче мусять опікуватися дорослими та заспокоювати їх, адже ті тривожаться, втрачають контроль та намагаються привернути до себе увагу. А хтось не може впоратися із задачами, які раніше виконувалися успішно.

Стресові обставини підсилюють прояви парентифікації, але не викликають її самі по собі. Тому зараз, під час війни, багато людей відчувають, наче мусять опікуватися дорослими та заспокоювати їх, адже ті тривожаться, втрачають контроль та намагаються привернути до себе увагу. А хтось не може впоратися із задачами, які раніше виконувалися успішно.

Як парентифікація впливає на людей?

«Найгірше у цьому явищі те, що воно само себе повторює: діти, які не були дітьми, потім не можуть бути нормальними батьками без глибокого пропрацювання травм»,— пояснює психотерапевтка Анастасія Алексеєнко.

Парентифіковані діти звикають ультимативно приймати рішення за близьких та впевнені, що все залежить саме від них.

«Далі закручується воронка — безпорадність власної дитини може дратувати, бо „я ж доглядав за мамою, а мені чому не допомагають?“», — розмірковує Алексеєнко.

Для розвитку дітям потрібні ясні та чіткі правила і кордони. Якщо у родині цього немає, або правила змінюються на ходу, дитина втрачає баланс. Завдання батьків — ці правила розуміти та стежити за їх виконанням.

«П’ятирічна дитина не може розпланувати меню сім’ї на тиждень, проте може придумати, що хоче з’їсти на сніданок. Під час виховання просто треба розширювати зони відповідальності дитини, але робити це поступово», — пояснює психотерапевтка. За її думкою, батьки мають бути готові, що до певного віку дитина «зливатиме» усі емоції, на кшталт ненависті, тривоги, суму, любові та страху, вдома. І саме задача дорослих — пояснити, навчити малечу розуміти, що з нею відбувається. Змінювати ці ролі неприпустимо.

Дослідники розповідають, що іноді парентифікація в дитинстві позитивно впливає на людину та може розвинути її відчуття стійкості, самоефективності, зрілості та компетентності.

Проте більш розповсюджений негативний вплив. Доведено, що парентифіковані діти можуть відчувати підвищену агресію, тривогу, мати депресію, труднощі з навчанням та соціальні проблеми. Це відображено у нерозумінні власних потреб, надмірному почутті відповідальності, невмінні відмовляти та готовності жертвувати собою заради інших.

Чимало випадків, коли такі вже дорослі люди обирають партнера, що потребує надмірної уваги й турботи. Він настільки покладається на свого парентифікованого обранця, що може не уявляти, як працюють звичайні побутові речі, не вміти приготувати елементарні страви та доглянути за собою.

Коли з'являється небезпека?

Абсолютно нормально дбати про своїх батьків та допомагати їм, особливо у кризових ситуаціях. Проблема з’являється, коли ігноруються власні потреби або потреби дружини/чоловіка та дітей (тобто нової родини, де є нові обов’язки) заради постійного виконання батьківських примх.

Наприклад, замість того, щоб займатися своїми справами, людина вимушена 10 разів на день відповідати по телефону мамі та постійно доводити, що в безпеці.

Неможливість планувати день, не бачитися з батьками довгий час, приймати рішення без наради дають неабиякий сигнал, що треба замислитися про сепарацію.

То й що робити?

Найголовніше завдання — вибудувати кордони з батьками та привчити дотримуватися їх. Якщо виникають відчуття, що батьки маніпулюють або ж завалюють проханнями та питаннями, варто повернути їм відповідальність за своє життя.

  • Спитати, чому те чи інше не було зроблено самостійно.

  • Поцікавитися, чи намагалися вони знайти відповідь власноруч.

  • Пояснити, що зараз є більш важливі справи, бо вашу роботу за вас ніхто робити не буде.

Велика ймовірність все одно відчути провину через сепарацію, навіть розуміючи необхідність цього кроку.

Важливі поради про те, як взаємодіяти із родиною, коли піддався парентифікації, надані у книжці «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» Ліндсі Гібсон.

читайте также
Комментарии