Ілюстрації — Аліна Кропачова.
Я мешканка міста Марії. Тут минала моя юність, тут я закінчила вищий навчальний заклад, мала чимало друзів та планів на майбутнє. За останні роки місто розквітло, перетворилося на європейське, я чітко розуміла, що своє життя хочу провести саме у ньому.
Двадцять четвертого лютого я прокинулася о шостій ранку — збиралася на роботу. Зайшла до Telegram, а там майорить: війна розпочалася. На роботу ми так і не вийшли. Я працюю у школі, протягом наступних двох днів було дистанційне навчання, на уроках по 2-3 дитини. До початку березня читала новини і не розуміла, чого чекати. Аж поки подруга не зателефонувала у сльозах: «В мене більше немає дому. Східний обстріляли, снаряд влетів нам у кухню».
На окраїні міста, де я живу, теж був обстріл, обстріляли й селище Покровське. У однієї з моїх учениць батько загинув, мама іншої потрапила до лікарні з пораненням. Я відразу зібрала тривожний рюкзак з документами і сухпайком. Було страшно, дітвора у класному чаті писала: «Хто чув, де бахнули?!»
В перші дні, коли зникло світло і зв’язок, ми з чоловіком вистоювали величезні черги біля магазинів, щоб купити необхідне: крупи, якісь консерви, воду.
В одному невеличкому магазині видавали так звану просрочку, декілька чоловіків побилися між собою. Що ділили – не бачила, але зробилося лячно, що б’ються за їжу, нехай уже і не першої свіжості.
Четвертого березня ми з мамою готували сніданок. Мама увімкнула радіо, яке працює на батарейках, впіймали українську хвилю і слухали новини в кімнаті. Десь йшли бої, бо постійно лунали постріли. Але за хвилин п’ять вони стали надто гучними, навколо все почало ходити ходуном — ми бігом у коридор і на підлогу. Чую, скло вилетіло.
Коли все затихло, ми почекали хвилини дві й увійшли до кухні. Із сусіднього під’їзду валив дим — влучили у квартиру, був вибух, снаряд пролетів наскрізь. Над нею вигоріло ще два поверхи, з іншого боку будинку — п’ять поверхів.
А серед двору на дитячому майданчику — яма і земля біля неї наче велетенський кріт рив. Тоді я вперше перестала відчувати себе у безпеці.
Наступного ранку я, батьки та мій чоловік виїхали до драмтеатру. Батьки чоловіка залишилися на Лівому березі без зв’язку. В центрі міста було спокійно, а в театрі організували локацію збору біженців, які втратили житло або не могли залишатися вдома через небезпеку. Життя там кипіло, щодня прибували люди. Моя мама — медик, коменданти театру запропонували їй організувати медпункт. Починаючи з 5 і аж до 16 березня вона лікувала всіх, кому була потрібна допомога. Військові та волонтери знаходили ліки і привозили їх до театру.
Запам’яталася мамі одна жіночка, яку привезли з 23-го мікрорайону. Тоді був неспокійний вечір, до театру на бронемашині привозили людей з тієї місцевості. Маму терміново викликали до медпункту: допомоги потребувала пенсіонерка років 65-70 з сильними опіками. Влучили у будинок, коли вони з чоловіком були вдома. Він згорів заживо, а під нею провалилось перекриття і жінка впала з восьмого поверху аж до шостого.
Нас поселили в кімнаті на другому поверсі театру. Поки мама була у медпункті, я ходила за окропом на польову кухню, о 12:00 йшла за обідом — готували суп чи борщ, по одному стакану на людину. З дому взяла книгу і картину, яку можна вишити — так і відволікалася. У темряві вечорів життя завмирало. В нас між трьома кімнатами був невеликий тамбур, там збиралися і спілкувалися з сусідами, коли навколо гриміло — теж бігли туди. Потім чашка теплої води або чаю з печивом, яке давали на вечерю, і спати.
Шістнадцятого березня мама занедужала, їй дали вихідний. Вночі скинули бомбу на місцевий ЦУМ і у нас вибило вікна.
До кімнати прийшов мій друг, який жив з братом у сусідній кімнаті, щоб забити рами. Я запропонувала йому чаю, але тільки повернулася до термосу, як під ногами заходила земля, все затрусилося. Гуркотіло страшно, у вухах дзвін.
Друг швидко штовхнув мене і маму на підлогу. Затихло — купа пилюки довкола, вікна вилетіли, шмат стіни впав на місце, де спав мій чоловік. На щастя, він був поза межами театру у той момент. Люди поруч кричали по допомогу. До нас зайшов брат друга, який у той час був внизу, біля гардеробу, де якраз готувалися до видачі обіду. Хлопець працював в охороні та вартував головні двері. Його обличчя все було у крові. Мама швидко взялася зупиняти кров й надавати необхідну допомогу іншим.
Бомбу скинули на купол театру — це у протилежному боці від наших кімнат. Все з третього до першого поверха рухнуло. На сцені, під куполом, було багато людей: там поставили генератор, від якого заряджали телефони та ліхтарики. Упало і на польову кухню, організовану на вулиці, — близько десяти робітників, що варили обід та рубали дрова, певно, загинули. Поруч було місце для паління, де теж стояли люди, скільки — не знаю. Хтось виходив на кухню, щоб набрати окропу поза чергою, наприклад, робітники театру мали на це право, хтось — просто подихати повітрям.
Водії, що опинилися поруч, зупиняли автівки, бігли до театру допомагати. Більша частина людей покинула театр ще до авіаудару — було декілька евакуаційних колон в бік Бердянська. Ми вирішили залишитися.
Жінка з сусідньої кімнати теж тоді відмовилася їхати, сказала: «Зачекаємо декілька днів, усе заспокоїться. Віримо у краще». Зранку вона працювала на польовій кухні, принесла нам жменю печива до чаю. А потім — вибух, і її вже нема.
Вона мала сина дванадцяти років. Хлопчик зайшов після вибуху, наляканий, і каже: «Мама загинула…» Він бачив той завал після авіаудару, бо відразу побіг шукати маму. Тримається, не плаче, але страшно уявити, що робиться у його крихітній душі.
Коли розбомбили театр, моя сім’я повернулася до своєї квартири, там нас чекала бабуся, яка не хотіла полишати дім. У мікрорайоні затихло, сусіди теж зробили «польову кухню».
Зранку разом з бабусею, якій вже 83 роки, спускалися вниз, щоб готувати всім під’їздом. Бабуся згадувала своє дитинство, ту війну і, порівнюючи, казала: «Німці хоч і були в Маріуполі, але не руйнували його!»
Одного вечора ми вже збиралися спати, коли мама закричала: «У коридор, швидко!» І десь почало голосно гупати — розумію, що у наш бік. Хвилин за п’ять бабуся втомилася сидіти, махнула рукою й пішла до своєї кімнати, вікно якої виходить в поле. Та покликала нас: «Ви гляньте, яке зарево!» Горіло щось на сусідній вулиці і дачі через балку. Ми порадилися і вирішили: їдемо.
Вранці зібрали документи, поклали трохи продуктів у автівку, заклеїли вибиті вікна. Чоловік відмовився їхати, сказав: «Їдь, будеш у безпеці. А я залишуся, поки не знатиму, що з батьками». Я його розумію — сама не змогла б поїхати, якби не знала, що з моїми.
До Запоріжжя добиралися три доби. Декілька годин на блокпосту, який на виїзді в бік Мелекіно, вісім годин на в’їзді до Бердянська, декілька годин на Токмаці. Дорогою всюди розбита військова техніка, на узбіччі — воронки від вибухів.
Зараз у місті залишається багато людей, вони не мають змоги вибратися звідти, але дуже хочуть жити! Багато хто потребує медичної допомоги. За декілька днів до нашого від’їзду у сусідньому під’їзді померли батько з маленькою донькою, залежні від інсуліну. Їх поховали сусіди біля будинку, на куті: два хрестики поставили та підписали. На могилці дівчинки — дитяча іграшка. І таких могилок море — у кожному дворі.
Після війни я обов’язково повернуся до Маріуполя. Вірю, що всі мої рідні і друзі будуть разом зі мною. Місто в руїнах, але є надія, що з часом воно заграє новими яскравими фарбами.
