Олександра Подгорна
23 марта 2022

«Коли сусіда вбиває ворог». Як у Молдові зустріли українських біженців

«А як я могла не впустити їх? Навіщо мені дім, якщо сусіда вбиває ворог?» — відповідає молдовська волонтерка Вероніка на запитання про рішення надати притулок українцям, які тікають від бомбардувань. Вже за кілька годин після вторгнення жінка прибула до КПП «Паланка» зустрічати розгублених біженців і доправляти їх у тимчасовий прихисток. Чоловік Вероніки організував трансфер. З початку війни кордон Молдови перетнуло понад 328 тисяч громадян України, приблизно 102 тисячі перебуває у притулках та приватних оселях по всій країні.

 

Розповідаємо, якою була евакуація для журналістки «Маяка».

Колажі — Артур Бондаренко.

Колажі — Артур Бондаренко.

Паланка

Я виїхала увечері 24 лютого з чотирма родичами, навіть не уявляючи, що в дорозі доведеться провести майже тридцять годин. Найстрашнішою ділянкою шляху до кордону з Молдовою був міст — ця споруда здавалася досить привабливою для авіаудару. Невтішно плакала  вагітна на дев’ятому місяці Ольга, яка була з нами. Син намагався її заспокоїти, демонструючи тік-токи про війну: «Мам, за нас усі країни, цілий світ! Я ось зовсім не боюся».

На трасі гул автівок та фур зливався у єдине звукове місиво, яке одночасно нагадувало літак, гелікоптер і падаючу бомбу. Потім ми дізнаємося, що таке фантомні вибухи та сирени — але тоді могли лише міцніше втискатися у сидіння, запитуючи: «Теж це чуєш?» Після перших ранкових ударів мій чоловік, військовий, встиг пояснити, що таке «вихід» снаряду, як розпізнати «Гради» і скільки секунд є щоб сховатися, коли свистить. «Прильот» неподалік від дому змусив вибігти у тамбур на десятому поверсі з переляканою кішкою: там я мала нагоду почути коротку лекцію про ППО. Спокійно і вкрадливо він повторював найважливіше, просив запам’ятати, бо далі його вже не буде поруч.

Хтось вперто їхав по грунтовці або зустрічною смугою. Поліція Молдови періодично розчищала проїзд і розвертала нахаб, бо рух мав відбуватися в обох напрямках. Я розуміла, що кожна автівка, здійснюючи обгін з боків колони, подовжує час цієї «мандрівки». Але налякані люди вже не думали раціонально —  наче тікали від зростаючого над обрієм ядерного гриба. Швидкість у півметра на годину дозволяла вести розмову із водіями, які поверталися в місто. Чоловіки без вагань пояснювали — у такий час мають бути вдома.

Ніч пройшла без сну, організм тримався на чистому адреналіні. Вранці власники тварин почали виводити котів і собак на прогулянку. Вже можна було розгледіти дах митниці попереду у вологому мареві, що йшло з поля. Водночас колона завмерла і кілька годин майже не просувалася.

Збентежені водії виходили з авто, пішки йшли до кордону, намагаючись щось дізнатися. Паніку посилювало відчуття пастки, бо розвернутися у такій черзі було вже неможливо. Напруга зростала, ще година — і побачили шлагбаум. Серед лайки, сліз і втомлених облич посмішка прикордонника виглядала як щось із іншого життя. Поміж автівок почали ходити молдовські волонтери і поліцейські. Вони розмовляли з людьми, питали, як звуть їх улюбленців, пропонували перекусити.

Біля шлагбауму чекав цілий стіл з продуктами та необхідними речами, деякі з них встигли передати із сусідніх країн, зокрема з Румунії. Там пригощали супом, голубцями, робили гарячі напої.

Охорона КПП «Паланка» намагалася заспокоїти жінок після прощання з чоловіками: «Треба трохи зачекати, тримайтеся, йдіть сюди, візьміть ковдру, ось, пийте, дихайте, тато повернеться, дівчинка з такою гарною кицею плакати не повинна!» Для тварин також принесли воду та їжу.

Швидко сформувалося ком‘юніті собачників, вони відійшли до клаптика зеленої трави, поряд діти вигулювали кролика. Жінка турботливо вичісувала коллі, притуляючи її до себе час від часу.

«Ми потрапили з хаосу в систему», — так моя подруга Світлана, яку я зустріла вже в Кишиневі, описувала години біля митниці. Прикордонники вибудовували з безладу на дорозі чіткі ряди автомобілів, а з нашої сум’ятиці — розуміння подальших дій.

Поки перевіряли документи, у вікно автівки постукалася жіночка — вона протягнула sim-карти місцевого зв’язку: «Скажіть близьким, що з вами все гаразд». Ми зупинилися біля duty free, щоб дочекатися добрих знайомих і далі рушити разом. Я звернула увагу на велику групу людей за шлагбаумом зі сторони Молдови — підійшовши ближче, вже змогла розгледіти написи: «Житло. Кишинів. Безкоштовно». Близько трьох десятків таких плакатів виблискували білим у сутінках.

Жінка підкликала мене жестом, і ми почали розмову через шлагбаум.

— У вас є де зупинитися? Теплий одяг? Добре почуваєтесь? Як вас звати?

Тоді вперше я відчула дереалізацію. Прикордонні стовпи попливли перед очима, вибухи гули наче за спиною. З усіх питань змогла відповісти тільки на останнє — назвала своє ім’я.

— Саша, я розумію, вам важко, зараз треба зосередитись. Ви вже в безпеці, але що будете робити далі? Можете залишатися в мене, скільки потрібно.

Так я познайомилася з Веронікою. Оговтавшись, пояснила, що на перші дні житло є, а потім — будемо шукати, взяла її контакт. Жінка пояснила, що з сім’єю переїхала до сестри, щоб звільнити двоповерховий будинок для українців. Інші волонтери цікавились, яка атмосфера зараз в автомобільній черзі, бо сьогодні вже була бійка: водії блокували один одного, не дозволяючи проїхати поперед себе.

— Вони хочуть довести людей до тваринного страху, такого, коли починають гризти своїх! —  Вероніка відійшла до буса, щоб взяти пакунок з гуманітарною допомогою, і передала його жінці з-під Києва. Волонтери одразу оточили її, коли вона перетнула кордон — разом з сином-підлітком довелося тікати майже без речей.

Пізніше у чаті евакуйованих українська родина показала записку, яку знайшла у пакеті гуманітарної допомоги з молдовського кордону. Її вклав туди маленький румунський волонтер. Ось уривок:

«Привіт! Сподіваюся, вони зрозуміють, що я хочу написати, я користуюся google translate, бо не знаю української. Я сподіваюся, що ця іграшка Супермена охопить дитину з такою ж сміливою родиною, як він. Я сподіваюся, що цей Супермен додасть мужності, впевненості та сили такому ж сильному та відважному маленькому хлопчику в ці важкі часи».

О десятій вечора 25 лютого я в’їхала у Молдову. КПП «Паланка» стала тією межею, де людяність зустрілася з відчаєм і перемогла.

Trei Pastori

Серед безлічі об’яв вдалося обрати одну, про вільне житло у 70 кілометрах від Кишинева. Ірина та Геннадій, власники бази відпочинку Trei Pastori, приїхали заселити нас посеред ночі. Наступного ранку, коли ми вже могли роздивлятися сторонами, Trei Pastori виявилася мальовничим екопростором. Базу відвідала адміністрація населеного пункту, до якого належить ця територія, і представники поліції. Нас зареєстрували, холодильники спільної кухні повністю забили їжею, дітям подарували іграшки. Незабаром заїхало ще три сім’ї.

На другому тижні війни вже було зрозуміло, що діти не зазнали суттєвих психологічних травм — своєчасний від’їзд врятував їх від потреби вчитися відрізняти звуки работи ППО від вибухів балістичних ракет.

Враження від подій набули інших проявів: на подвір’ї час від часу лунало бадьоре протяжне «віу-у-у» — так малеча грала у бомбардування. Діти почали малювати війну, імпровізуючи з формами та кольорами, але всюди жовто-блакитний, всюди химерні БТР.

«Неможливо повернути пацієнту, який страждає від панічних нападів, ту безпеку, котра була в нього раніше. Можна створити нову безпеку, що випливає з усвідомлення ламкості існування, пов’язану з рішенням жити повним життям, намагаючись протистояти тривозі втрати з позитивною агресивністю, а також брати та віддавати життю те, що хочеться», — влучну думку щодо механізмів психіки на тлі кризових подій я зустріла в книзі Джанні Франчесетті про панічні напади. Які часи — такі й книги.

Тендітна Ірина, власниця бази, була вагітною — ми не помічали цього, доки вона не поділилася сама. Усією хатньою роботою і господарськими клопотами, які збільшилися в рази з моменту заїзду біженців, жінка займалася власноруч. Ірина наче перейняла усі наші тривоги:

— У який світ прийде моя дитина? Це зло зовсім поруч і може торкнутись кожного. Ніхто не уявляє зараз, як позначиться війна на подальшому житті. Я дізналася, що Росія напала на Україну, зі стрічки Facebook з самого ранку. У чаті з колегами-отельєрами одразу було прийняте рішення допомогти. Ми робимо те, що можемо.

Ірина запевнила: все, що зараз бачать українці, було б неможливе без підтримки влади. На її думку, президентка країни Майя Санду першою почала працювати із менталітетом людей. Навіть такі дрібниці як сортування сміття змінюють мислення.

Несподіванкою став візит священика — він привіз випеченого при храмі хліба, готові страви і самогон. Гості готували вечері по черзі, разом з господарями сідаючи за великі столи. Їдальня перетворилася на соціальний майданчик для обговорення новин. Магічним чином невдовзі з’явилися кастрюля борщу, засолене сало і, здавалося б, годі кліше, але безслідно зникла горілка. Усі сумували за своїми квартирами і згадували посуд, якого так не вистачало на чужій кухні. Втім, повертаючись з прогулянки на базу, почували себе трохи вдома.

Геть усі, з ким довелося говорити в Молдові, повторювали дві речі. Перша: «Виноградники наші бачили? Гарно тут, влітку усі пагорби зелені, щось з цією весною не так… Ще й холодна. От після війни приїздіть! Друга: «Ви не самі, все буде добре». Чуєш і розумієш — повернешся.

На третьому тижні війни прийшло усвідомлення: психологічна реабілітація біженців, які прямували до Європи через Молдову або залишилися в цій країні, почалася вже на кордоні — з чаю, голубців та рук, що підхоплюють твою валізу. Реабілітацію продовжила подарована охоронцем супермаркету монетка для візка — він просто почув нашу мову. Прибиральниця на заправці, котра допомагала знайти аптеку, лікар, який безкоштовно оглянув Ольгу і пообіцяв такі ж безкоштовні пологи, працівники автосервісу, що не взяли за роботу грошей — всі вони частина єдиного процесу відновлення.

Цей досвід українці везуть з собою, його збережуть у пам’яті, він — наче пластир для болючої рани.

читайте также
Комментарии