Олександра Подгорна
13 апреля 2022

«Стріляли прицільно у людські черги». Як виживав Чернігів в облозі — дві історії

Чернігів став одним з перших міст України, що потрапили під потужні удари ворога після вторгнення. Окрім знищення інфраструктури, окупант свідомо атакував легку живу ціль — черги, що стали буденністю, і регулярно відкривав вогонь по цивільних. З кожним днем натиск посилювався, обстріли та бомбардування не дозволяли людям у деяких районах покидати сховища хоч на кілька годин. «Маяк» поговорив з двома мешканками Чернігова — Дариною та Оксаною. Обидві пережили облогу міста.

Оксана

Іллюстрації — Аліна Кропачова

Іллюстрації — Аліна Кропачова

Я народилася у Чернігові. На моїх очах це місто будувалося — і на моїх очах його руйнувала росія. Після закінчення Київської національної академії внутрішніх справ мене розподілили до Чернігова для проходження служби та направили у ювенальну превенцію. Починала з райвідділу, тепер я начальник ювенальної превенції Чернігівської області.

24 лютого близько п’ятої години ранку нам зателефонувала сестра мого чоловіка. Вона плакала і запитувала: «Це вибухи, вибухи?» Оскільки мій чоловік також працює в органах, ми одразу отримали сигнал бойової тривоги.

Розгублені, налякані зібралися дуже швидко,. Дванадцятирічний  залишився вдома.

О шостій годині ранку по всьому місту гучно увімкнули сирени, які я почула вперше в житті. Вже на роботі ми дізналися, що російські війська справді перетнули кордон. Саме будівлю управління превентивної діяльності, де я працюю, було знищено в перші дні — там залишилися всі службові речі, документи, навіть форма. В деяких моїх колег вже немає не тільки кабінету, а й навіть житла. Комусь снаряд прилетів прямо в будинок, хтось фізично постраждав від вибухів. Але усі намагались адаптуватися до нових умов і не залишати службу.

Я координую статистику загиблих та постраждалих через дії росії дітей. Ночі були страшні: не знаєш, чого очікувати, які цифри отримаєш вранці.

Син залишався зі мною до певного моменту. Коли наш двір обстріляли з «градів», ми не встигли спуститися у підвал — повилітали вікна, в сусідні будинки влучили снаряди. Моя дитина трималася за батарею і тремтіла. Я, чесно кажучи, тремтіла разом із нею.

Одного разу, перебуваючи посеред вулиці, я побачила дуже низько літак. Миттєво схопила сина, щоб впасти на землю, сама лягла поверх нього і закрила йому голову руками.

Неможливо вгадати, чи скинуть зараз бомбу та куди вона влучить. Бомбу скинули. Все здригнулося, я побачила потужне полум’я — поцілили у багатоповерхівки зовсім близько до нас. Там поряд була велика черга в аптеку, саме вона привернула увагу окупантів і стала метою бомбардування.

Майже півсотні людей тоді загинули, чимало отримали поранення — жахаючі кадри з’явилися потім у мережі. Після цього я вирішила відправити сина до бабусі в область.

Житлові квартали постійно страждали від авіанальотів. Люди, які не виїхали з Чернігова, день за днем перебували у підвалах. Всі вони різного віку: немовлята, що народилися до війни, та народжені вже під час облоги, їх батьки та люди похилого віку. Під завалами знищувалися цілі сім’ї —  після одного з таких ударів загинула вся родина, яку я знала: мама, тато і троє дітей.

Важким завданням виявилася евакуація дітей, які не мали батьків або тимчасово знаходилися під опікою держави. У центр соціально-психологічної реабілітації влучив снаряд, повністю зруйнувавши одну зі стін будівлі. іти у підвалі дивом не постраждали, їх перевезли до іншого приміщення, де вони знаходилися ще кілька днів. Лише згодом з’явилася можливість масового вивезення дітей в інші області країни.

Їхати — ризик, залишатися — ще більший ризик. Були випадки, коли розстрілювали автівки, що рухалися через оголошений «зелений коридор». Розстрілювали людей, котрі просто йшли узбіччям. Так пострілом у спину вбили двох сімнадцятирічних хлопців.

Ми з колегами вивозили одну сім’ю з району, який постійно атакували — тоді довелося бігти з дітьми до машини під кулями, бо обстріли не зупинялися ані на хвилину. Звісно ж, після вже отриманого досвіду страшенно хвилювалися за ті евакуаційні автобуси з дітьми. Стало легше після дзвінка від директора — нам повідомили, що вони вже в безпеці.

Чернігівці допомагали один одному. Майже всі, хто залишився, встигли перезнайомитися. Коли в районах немає води, а в приватному секторі в когось є криничка або тече тонкий струмінь — господар відчиняв двері.

Біля будинків стояли тарілки з їжею та водою для покинутих тварин. Люди ділилися останнім хлібом, крупою, консервацією, зробленою в мирний час. В нас була дуже обмежена можливість зняти готівку в банкоматах — великі черги та невеликі суми. Люди, в яких була та готівка, віддавали її тому, кому вона потрібна.

Я зранку завжди готувала гарячу їжу на польовій кухні і везла її до своїх колег-поліцейських, які працювали на вулицях та блокпостах. Потім розвозила гуманітарну допомогу: дитяче харчування, продукти, ліки, необхідні речі. Немовлята, що побачили світ вже у бомбосховищах, усі в попрілостях — батьки не могли вимити їх, тому так чекали на вологі серветки.

У деяких районах взагалі не було мобільного зв’язку — люди занотовували ім’я та прізвища тих, хто поруч, фотографували сусідів. Якщо вдавалося вибратися звідти, то людина потім надавала списки по своєму сховищу і допомагала іншим знайти близьких. Повідомляла, кому у бункері негайно потрібні ліки.

Раніше я брала участь у двох міжнародних миротворчих операціях. В південному Судані, де у 2016 році була ескалація військового конфлікту, теж переживала обстріли. Це було важче і страшніше, бо ти в чужій країні. А зараз я вдома, поряд з чоловіком, колегами, подругами, з новими друзями, які з’явилися під час облоги. Чернігів —  місто-герой, яке відбудовувати будемо всі разом.

Дарина

Іллюстрації — Аліна Кропачова

Іллюстрації — Аліна Кропачова

Війна для мене почалась у лютому 2014-го, коли розстрілювали людей на Майдані та все це показували в прямому етері. Тоді закінчилося моє юнацтво, тоді я втратила базове почуття безпеки. А коли з’явилися новини про визнання путіним ЛДНР та введення туди військ — зрозуміла, що тепер війна буде по всій Україні.

24 лютого мене розбудили вибухи від ракетних ударів. Почалася паніка, але я намагалася  заспокоїти себе, маму, а потім своїх колег —  розповідала їм, що потрібно зібрати. Батьки облаштували погріб. Таке собі укриття, але це найліпше, що було в приватному будинку. Винесли всі банки і овочі, прибрали полиці, принесли запас води, сухої їжі, аптечку, ковдри, відро в якості туалету, молот та рукавиці, якщо погреб трохи завалиться. Навіть протягнули туди мобільний інтернет від телевізійної антени.

Деякі наші сусіди ходили ночувати та чекати на відбій тривоги до школи, де було бомбосховище і де я вчилася десять років. 3 березня росіяни скинули на школу дві авіабомби і зруйнували її. Бомбосховище завалилося.

Скільки там загинуло моїх знайомих? Я поки не готова знати.

Спочатку ми дисципліновано ходили в укриття після кожного оголошення тривоги. Недалеко від нашого дому був штаб ТрО. Я дуже боялася, що туди прилетить ракета, вб’є багатьох хлопців, а ударна хвиля завалить наш будинок. Тому 2 березня ми з мамою поїхали з дому в квартиру брата та бабусі, а мій район цілодобово прасували градами та мінометами ще декілька тижнів. Штаб ТрО дійсно знищили кількома нальотами нічної авіації. Батько залишився вдома та був поранений осколками.

Коли він подзвонив і сказав про це ні «103», ні «112» не працювали. Я шукала стаціонарний номер поліції, щоб вони передали виклик на швидку. Зрештою вдалося влаштувати батька до шпиталю. Тоді почали бомбити лікарні в інших містах Ураїни. Після кожного авіанальоту ми з мамою бігли дивитися у вікно — у бік лікарні, де був у батько: чи не горить там? А в лікарні вже не було світла, і у нього часто розряджався телефон. Тому кожного разу я збирала всю впевненість, якої насправді не було, і казала мамі: якраз там нічого не горить, вибух був трохи правіше чи лівіше.

Ми помилилися — лікарню атакували не бомбами, а мінометним вогнем. Батька захистили дуже товсті дві стіни, але пощастило там не всім.

Коли привезли з лікарні, ми його не впізнали. Я подумала: шо це за дід бородатий кульгає до під’їзду? А потім плакала на зупинці, щоб він не помітив.

Поряд з лікарнею є ліс, де тимчасово ховали у траншеях померлих, — кожного дня батько спостерігав, скільки машин привозили туди тіла. Тому йому було дуже складно бачити нашу байдужість до обстрілів. А ми до цього просто звикли, в місті вже давно не було сирен, бо повністю розбиті електромережі. Ми не стежили за тривогами в Telegram, бо берегли заряд телефону.

Ховалися, тільки якщо чули гул літака чи «прильоти» близько. Схожі репліки стали рутиною: «О, такий гул, це наша техніка проїхала». «О, такі вихлопи, це наша артилерія. Я проїжджав на велосипеді, це наші стоять там-то і стріляють». «Ой, бля, це прильот по нас зовсім поруч. Бігом у підвал!»

Одного разу було так тепло на вулиці, сонечко припікало, всі повиходили грітися. Сидимо на лавочці, мама показує вгору: «Ракета летить». Ми індиферентно провели її поглядом. Діти сусідів так й гралися на майданчику — ніхто і не сіпнувся.

Тоді ми звикли до постійного бухкання артилерії, відсутності світла, тепла. Звикли економити воду, коли є два літри, щоб вимити гору посуду, й три літри, щоб помити голову та тіло раз в тиждень. Звикли жити одним днем і нічого не планувати на завтра, бо до завтра ще треба дожити. Звикли до звісток про смерті та вбивства — просто холод всередині. Співчуття та жалю вже майже немає, страху також залишилось мало. А от люті — багато. На росіян та тих, хто здає їм місце розташування.

Як ось у цьому випадкові.

Якось до нас у двір заїхала довгоочікувана водовозка, одна із небагатьох вцілілих. Набігло десь п’ятдесят людей в чергу за водою. За півгодини почався мінометний обстріл.

За чотири будинки від нас «прилетіло» декілька разів, потім за три, потім за два будинки. Влучили поряд — росіяни намагалися пристрілятися. Ми з мамою падали на землю після кожного «виходу». Також всі розуміли: той, хто здав інфу, зараз у цих будинках поруч, дивиться з вікна і коригує. А ми весь цей час стоїмо в черзі, і жодна людина не пішла. Жодна. Питної води не було тиждень, і ніхто не знає, чи з’явиться ще шанс її отримати. Як тільки вибрали всю воду і водовозка поїхала, обстріл відразу закінчився.

Нам пощастило, бо за два дні до того в іншу водовозку поцілили: було двоє загиблих і багато поранених. Ще росіяни цілили мінами в чергу на евакуацію в центрі міста, в черги за хлібом та за ліками.

Черги — буденність. Бо магазин працював якийсь один і кілька годин, так само й аптеки. Якщо вчора тут був обстріл та загинули люди, завтра на цьому ж місці буде нова черга. Кожен сподівається, що цього разу не прилетить.

Фотографувати було небезпечно, тому мало хто бачив, що відбувалося у місті. Якщо я, наприклад, сфотографувала би чергу, телефон забрали би, а мене побили. Таке сприймалось як поведінка «наводчика». Фоткаєш зруйновані будинки — «коригувальник».

Вперше я проїхала по місту після тижня обстрілів, і була шокована — розірвані кабелі валяються на дорозі, урвища, скло, блокпости, згорілі чи зруйновані будівлі, біля яких я проходила сотні чи тисячі разів. Наш будинок вцілів, хоча два рази у двір залітало, вибило вікна, пробило двері та дірки в стінах. А зовсім поруч багатьох будинків просто не існує. Розбомблено дві школи, дитячий табір та супермаркет.

Загалом, вибиті вікна та посічені осколками стіни стали звичною картиною. Якщо в багатоповерхівці всі вікна цілі — там живуть щасливчики. Ми жартуємо, що виробники та установники вікон після війни озолотяться.

Коли з’явилася можливість евакуюватись з міста завдяки волонтеру, Київ закрили на комендантську годину на півтори доби. Наступного ранку ми знову поїхали до автобуса і дізналися, що автомобільний міст на виїзді з міста розбила вночі авіація.

Одного разу я прокинулася, було темно, і подумала: от як добре, ще посплю, на роботу зарано вставати. Посміхнулась і помацала поряд, шукаючи кота. Тільки потім зрозуміла, що я не вдома, а в холодному підвалі, що зараз в моєму місті війна. А кіт спить на своїй лежанці на полиці. Повернутися до такої реальності було боляче.

Що допомагало та допомагає триматися? Я трималась, бо всі племінники виїхали в безпечне місце. Бо є кіт, за якого я відповідаю. Відповідальність за іншого та розуміння, що ти є опорою для когось, надають тонус. Дають приклад стійкості наші волонтери, які кожного дня їздили під обстрілами та допомагали захисникам і цивільним. Їхня сила духу та незламність неабияк надихають. А ще допомагає сміх — намагаємося знайти приводи хоч іноді посміятися: над собою, над новинами. Тоді всі жахіття не так тиснуть і стає трішки легше.

читайте также
Комментарии