Ілюстрація — Аліна Кропачова.
Київ подарував мені любов й відчуття повної незалежності, але після 24 лютого 2022 року почалася нова реальність. Я розумів, що це має статися, аналізував події. Знав, що якщо х*йло затверджує статус Донбасу, що він майже приймає їх у склад РФ, то війна буде дуже скоро. Але не очікував, що це все розпочнеться так — зранку й несподівано.
О першій годині я прокинувся і зрозумів, що треба якось діяти. Зібрав двох своїх друзів, і ми відправились за продуктами та паливом, щоб заправити машину. Це нам не вдалося, але з продуктами якось пощастило.
Я побачив величезну чергу до магазину, яка починалась з вулиці й тягнулась на метрів 40. Хто знав, що пізніше ці черги будуть постійними й чи не головними подіями у моєму житті.
Перші три дні ми провели разом і в цілому нічого не робили. Це були три дні постійного моніторингу новин, шоку та жаху. Ми дивились на події і розуміли, що всередині нас, ще молодих хлопців, існує лише одне відчуття, і це відчуття — ненависть. Це лютість, це злість.
Злість до того, що відбувається взагалі, до росіян, до їх військових, навіть злість до наших загиблих співвітчизників за те, що вони гинуть через цих клятих військових. Але потім ці емоції почали поступово змінюватися. Сліпа ненависть змінилась агресією, яка вилилась у бажання працювати.
Через п’ять днів після початку війни я залишився сам — друзі поїхали на Захід. Але у моїй голові не було жодної ідеї, як я можу покинути Київ. Точніше, була купа варіантів, як це зробити, але жодного бажання — так я зрозумів, що хочу залишатися у цьому місті та його захищати, хочу працювати задля того, щоб воно вистояло.
Перший тиждень війни я активно працював у інформаційному полі. До того працював бізнес-журналістом, тому одразу почав писати матеріали для декількох видань. Пізніше приєднався до проекту, який робили на моїй основній роботі — у венчурному фонді. Ми збирали кошти для виплат постраждалим українським сім’ям і наразі змогли виплатити по тисячі доларів більш ніж трьом тисячам сімей. Але все одно розумів, що мені цього замало.
Я згадав, що в мене є родичі у Бориспільському районі Київської області і ці родичі — військові. Зв’язався з ними, і вони сказали, що так, дійсно, вони організовують територіальну оборону і потрібна допомога. Я довго не думав, бо розумів, що це той виклик, який мені потрібен, і це те, що я дійсно хочу.
Ілюстрація — Аліна Кропачова.
Вже за декілька годин я був у Бориспільському районі і ще за дві години отримав автомат, спорядження й розуміння, що з цього моменту війна стає для мене повноцінною: я стаю в певній мірі солдатом своєї країни.
Ніхто з моїх близьких людей, — ані батьки, ані друзі, ані дівчина, — не намагались відмовити мене від цього. Вони розуміли, що це неможливо, знали мою позицію все життя, знали, наскільки для мене це важливо, й розуміли, що наразі моє найбільше бажання — тримати в руках зброю.
Не можу просто сидіти і щось писати, хочу бігати зі зброєю по блокпостах, відчувати цю війну. Не те, щоб обличчя в обличчя, а хоча б на відстані витягнутої руки.
В ТрО нашого населеного пункту я завідую інформаційно-аналітичним відділом, тобто я готую всю аналітику, яка потрібна нашому командуванню, нашим бійцям для цієї війни. Аналізую перебіг подій на фронті, на економічному фронті й політичному також. В нас є шість блокпостів, на кожному є приблизно 20-30 бійців на двох змінах, та на кожній з цих змін я розповідаю головну інформацію про те, що відбувається.
Ми постійно проводимо тренування з тактики, військової стратегії і медицини. Це постійні стрільби і використання різних типів зброї, це все в тому числі і моя робота. Жартую, що нарешті моя освіта політолога і досвід журналіста об’єдналися і я став місцевим політруком.
Щодня мій ранок починається о сьомій, і я готую звіт за новий вечір і за ніч. Цей звіт іде до командування, він несе в собі загальну інформацію про війну — кількість втрат окупантів і усі головні економічно-політичні події.
Моя задача як журналіста у минулому — переводити це з дипломатичної мови на мову людську. Потім я починаю працювати з аналітикою саме військовою — розбір подій, розбір тактики і тактики на прикладі нещодавніх конфліктів.
Пізніше починаю їздити по блокпостах, де стоять наші бійці, проводжу з ними бесіди, намагаюсь зрозуміти, де та чого їм не вистачає, доповідаю їм про стан речей. Тобто моя головна роль в теробороні — це така собі психологічна підтримка кожного з бійців.
Приблизно раз на два-три дні ми тренуємось. Тренування зі стрільби відбуваються майже кожного дня, тренування тактичні і тренування із новими видами зброї відбуваються дещо рідше.
Це дуже специфічна картина, тому що бачиш звичайних людей, жителів селища, які ще вчора займалися невеличким бізнесом, любили свої сім’ї, а сьогодні це чоловіки, які відправили жінок за кордон, а самі чи то не вперше в житті взяли в руки зброю. Дивовижна картина. Й жоден з них не має ніяких сумнівів, чому він це робить.
Ця війна показала дуже багато. Бачиш розбиті танки окупантів, зруйновані селища, зруйновані будинки і трупи простих людей, трупи дітей, трупи військових і, що приємно, трупи окупантів. Це шокує тебе, вибиває з колії, але з часом ти звикаєш і розумієш, що це твоя реальність.
Привозять уламки крилатих ракет по типу «Калібр» — й розумієш, що ось ця ракета зруйнувала чийсь будинок. Перед очима лежить річ, яка, мабуть, забрала життя простих людей. Ти дивишся на них і розумієш, що до тебе повертається лише одне — відчуття неймовірної люті та великої потреби боротися і вбивати тих, хто прийшов на нашу землю.
Я точно не хотів це відчувати у свої 20 років. Не знаю, що буде з моєю психікою після цієї війни, після всього, що побачив і ще побачу. Ця історія навіть не про втрачене покоління. Моя психіка дуже сильно змінилась, змінилось розуміння всього, але з цим будемо розбиратися пізніше. Складні часи роблять сильних людей, я не маю в цьому сумнівів. Ми всі будемо дуже сильними після війни.
Не знаю, чим буду займатись після війни; не знаю, як повернутися до звичайної роботи, як знову займатися стартапом, комунікаціями, як знову писати тексти, розповідаючи людям про технології і бізнес. Звичайно, що потрібно буде до цього повертатися, але поки не знаю, як це робити. Після війни я збираюсь продовжувати бути в першу чергу людиною, і війна навчила мене ще більшій, яким би дивним це не було, людяності і любові до найближчих до мене людей.
Що б я міг сказати про цю війну? «Война — дело молодых, лекарство против морщин», — колись співав один виконавець, дуже важливий для історії країн, що воюють. Ця війна — велика, ця війна — священна, і ця війна — визвольна. Це війна, що йде 54 дні з 2014 року протягом чотирьох століть.
Це війна, в якій не може бути умовного перемир’я, в якій не може бути затишшя, чи «заморозки» конфлікту. На мою думку, можливо тільки повне зруйнування однієї зі сторін, але різниця в тому, що Росія виконує все через забаганку божевільного диктатора, а ми воюємо за святість, за нашу історію й за всіх-всіх наших пращурів та за всіх наших ще не народжених дітей, які будуть жити на цій вільній землі. Ми воюємо не просто за нашу незалежність чи нашу свободу, ми воюємо за все, що в нас є, просто за можливість називати біле — білим, а чорне — чорним.
Знаю, що таких історій, як у мене, — що раніше були 20-річними хлопчиками, дівчатками, які сиділи в офісах, навчались в університетах, нічого не знали про війну, бо вони не обирали її, — багато. Тих, які покинули все і взяли зброю в руки: інформаційну зброю, волонтерську зброю, психологічну та реальну зброю. І нас не 200 тисяч, не 250, нас 40 мільйонів — від найменших до найстарших, і ми будемо боротися за нашу землю.
