Жінка у робочій формі заводу вийшла з автобусу однією з перших. Її ім’я — Наталя, але діти віддають перевагу прізвиську Тетя Суп. Наталя готувала їжу для людей у сховищі, а щоб відволікти дітей від обстрілів, вигадувала різні конкурси з малювання.
«Діти намалювали це та повісили біля мого ліжка», — жінка дістає купу паперу. На ньому — піца, небо з чорними хмарами, танки та сонце.
«Я не знала, як їх бажання втілити в життя, однак я це зробила. Взяла лаваш, консерви, залишки сиру та приготувала дітям. Вийшло майже так, як на малюнку», — розповідає жінка, також вона демонструє аркуш з намальованим тортом. «Це те, про що мріяли діти».
Приблизно через тридцять хвилин усі евакуйовані пройшли реєстрацію та потрапили до шелтера. Деякі люди не зупиняються тут, а відразу йдуть вже до інших автобусів, які безкоштовно довезуть їх до Львова. Біля одного з цих автобусів ми зустрічаємо Світлану, з донькою вона жила у бункері «Азовсталі».
Родина потрапила у сховище в перші дні війни. Там вони пережили масовані обстріли військ РФ та обвалення кількох бункерів, коли літаки скидали авіабомби.
Світлана
За словами Світлани, бійці «Азову» поводились з ними чемно та намагались допомогти провізією. «Маріуполя вже немає, за цей час ми пережили пекло. А тепер так дивно, що над головою нічого не літає, що люди тут справді живуть», — каже жінка.
«Кожен день надія згасала. Росіяни постійно порушували режим тиші. Ми не вірили, що зможемо вибратись». Щоб потрапити до Запоріжжя, Світлані з донькою, як і більшості людей, які врятувалися с заводу, довелось пройти через фільтраційний табір ДНР. Люди годинами чекали на російських блокпостах, тому що «росіяни весь час намагались у когось щось знайти».
Вхід до шелтера охороняє поліція. Евакуйовані беруть гарячий чай та їжу. Волонтери допомагають людям похилого віку, а біля невеликої секції з іграшками чути голоси дітей. Врятованих чекає довга реабілітація та робота з психологами. Коли вони говорять про своє місто — завжди згадують поховання на вулицях, в парках чи там, де колись були клумби.
«Усюди лежать тіла», — каже Ірина, мешканка Маріуполя, вона ховалася не на заводі, а в подвалі. «Отак вийдеш у двір, а там могили. Свіжий цвинтар», — додає її 14-річна донька Марія.
Всі фото — Костянтин Ліберов.
