Поліна Литвиненко, Костянтин Ліберов
20 апреля 2022

Коза у підвалі, поле з бомбами, черги біля річок. Фоторепортаж з Миколаївщини

Обстріли житлових кварталів, поле з нерозірваними бомбами, довгі черги біля річок — це те, чим живе Миколаївщина на шостий тиждень війни. Люди стають у черги за технічною водою біля струмків або чекають на волонтерів з питною водою. В місті кажуть, що вода зникла через перебитий водогін, однак офіційні джерела зв’язують це з проблемами у водонапорах. Звуки потужних обстрілів чутно навіть у дощ, а вулицями міста їздять лише автівки з написом «Волонтер».

Про життя міста, проблеми з водою та спустошені селища — у фоторепортажі «Маяка».

Черги за водою

Показати нам сьогоднішні реалії Миколаєва погодилась команда волонтерів, яка допомагає ЗСУ та місцевим мешканцям з перших днів війни. Перед виїздом у місто довелось трохи почекати: вони вирішили завантажити цілий причіп питної води, щоб роздати її людям.

Сідаючи у «бойовий» білий бус, ми знайомимось з командою: Олена, Костянтин та Антон.

«А ви каски взяли? Добре, дивіться нам», — каже Костянтин і сідає за кермо. Ми теж вирішуємо поцікавитись, чи є в наших товаришів якийсь захист.

«Так, є, але тільки для галочки. Совість не дозволяє брати собі щось краще, коли розумієш, що там на передовій за тебе люди вмирають», — відповідає Антон. Він — мешканець Гостомеля. 5 березня його домівка була зруйнована ворожими обстрілами, тож довелось повернутись до мами в Одесу.

«Навіть драбинку, сука, за 300 гривень знищили», — коментує Антон, демонструючи нам відеозапис зі зруйнованим будинком. Все, що залишилось у чоловіка, «з легкістю вміщується в один рюкзак».

В’їжджаючи до міста, ми майже відразу бачимо перші черги за водою. В Миколаєві таких місць декілька: хтось набирає технічну воду біля ставків, а хтось чекає на волонтерів. Побачивши бус, люди підходять. В них ми дізнаємося, що води немає з 12 березня, однак світло в будинках є, тож зібрану зі ставків воду можна кип’ятити.

Шевченкове

Окрім Миколаєва волонтери також розвозять допомогу по найближчим селам, тож наступна наша ціль — село Шевченкове.

«В Шевченкове — найтемніше відчуття страху», — так описав нам свої відчуття Антон по дорозі до селища. Прогулюючись спустошеними вулицями, ми майже на кожному кроці зустрічаємо сліди старих та нових «прильотів», воронки від авіабомб та покинуті домівки. Це дійсно страшно: бачити, як село перетворюється на мініатюру Сайлент Хілла.

«А тут в нас ледве інфаркт не трапився. Ми підійшли до домівки, щоб гуманітарку віддати, а там коза у підвалі. І все, більш нікого», — ділиться з нами Олена. Ми ідемо до того самого будинку, однак не щоб подивитись на козу, а перевірити, чи забрали мешканці будинку воду та їжу.

Зупинившись біля подвір’я, переступаємо через чергову воронку та підходимо ближче до відчиненої двері. У темряві передпокою чути незрозуміле шарудіння.

«Денисе!.. Денис, це ви?» — гукаємо ми перед тим, як обережно зайти всередину. Замість Дениса, власника будинку, нас зустрічає коза. Тварина наполовину вилазить з відкритого підвалу, без особливого інтересу дивиться на гостей та повертається до свого сховища — мабуть, почувши далеку канонаду обстрілів. В коридорі стоїть неторкнута гуманітарка та тхне звіриною сечею.

Забравши їжу та воду, ми відправляємось на пошуки тих, кому вона справді потрібна — й нарешті знаходимо декількох місцевих.

«12 числа в мене другий день народження. То мінометний обстріл був, я на землю — “бах!” і тільки лежу, молюся. Потім, коли закінчилось, глянув, а там —  решето», — розповів нам Микола. В довоєнні часи він був хліборобом, тож рідне село та землю «цим оркам хрін віддасть». За його словами, наразі у Шевченкове залишилось близько 5-10 процентів місцевих. Ми віддаємо Миколі воду, печиво, фрукти та цигарки. Волонтери просять нас не затримуватись: тиша після обстрілів нашої артилерії ніколи не буває хорошим знаком.

Поле з бомбами

У сусіднє селище волонтери везуть нас лише з однією метою: показати поле, де розкидані нерозірвані авіабомби. Одна з них влучила у паркан місцевого кладовища.

«Ти диви, вони навіть мертвих денацифікувати намагаються», — посміхається Антон.

Миколаївська ОДА

Останньою точкою нашого маршруту стала Миколаївська ОДА. Вранці 29 березня російські війська обстріляли обласну адміністрацію. Від ракетного удару була повністю зруйнована центральна секція будівлі з 9-го по 1-й поверхи.

В середину будівлі відтепер можна потрапити тільки через вікно — під ногами хрумтять уламки, а через діри в стінах виє вітер. Ми проходимо по поверхах. Тут залишились крісла, папери, стільці. На стіні третього поверху помічаємо запеклу кров. Поруч розкидані цеглини та  величезна діра у стіні, де раніше було приміщення.

В руїнах Миколаївської ОДА знайшли тіла 34 осіб. Ще дві людини загинули у лікарні.

Всі фото — Костянтин Ліберов.

читайте также
Комментарии