Зображення — Egon Schiele, Portrait of a lady (Valerie Neuzil), 1912.
Етап 1: Псевдопацієнти
Експеримент розпочався в 1969 році. Його учасники: власне Девід Розенхан та ще 8 добровольців. Пʼять чоловіків, три жінки. Серед них аспірант факультету психології, три психолога, психіатр, педіатр, художник та домогосподарка.
Вони звернулися у 12 психіатричних лікарень, розташованих у 5 американських штатах. Медзаклади були різні: державні з дефіцитом бюджету в сільських районах, відомі міські амбулаторії, а також одна дорога приватна клініка.
Всі псевдопацієнти бідкалися на слухові галюцинації, мовляв, чують голоси, які повторюють наступні слова: empty (порожній), hollow (пустий), thud (глухий стукіт).
Розенхан обрав ті слова, тому що не знайшов їх в якості прояву симптомів у науковій літературі. Крім того, вони натякали лікарям на екзистенційну кризу в пацієнтів.
Всі псевдопацієнти використовували псевдоніми, мали фіктивну роботу в сфері, не повʼязаній з психіатрією. В іншому біографічні дані були достовірні. Звісно, ніхто з працівників лікарень не знав про експеримент.
Зображення — Egon Schiele, Composition with Three Male Figures (Self Portrait), 1911.
Більшість псевдопацієнтів госпіталізували з діагнозом «шизофренія», а одного з — «маніакально-депресивним психозом» (нині БАР). Відразу після цього експериментатори припинили симулювати розлад. Заявили, що їх галюцинації зникли, а самі вони почувають себе добре.
Але лікарі та персонал клінік їм не повірили та вважали, що хвороба тільки прогресує. Здорові риси вони приймали за симптоми, які тільки підтверджують наявність хвороби. Наприклад, один із добровольців вів нотатки, персонал вважав їх графоманією при шизофренії.
Всім псевдопацієнтам прописали антипсихотичні препарати та сказали, що не випустять, якщо їх не приймати. Добровольці позбувалися їх в туалеті. Втім, як з’ясувалося, так робили й реальні пацієнти. Більше того, деякі з них (десь 35 чоловік) зуміли виявити симулянтів, а персонал лікарень — ні. Пацієнти навіть здогадалися, що це експеримент.
Хоча лікарі були доброзичливими, вони ставилися до пацієнтів як до речей та дегуманізували їх. Обговорювали «хворих» при них та взагалі намагалися не контактувати без приводу. Загальне спілкування лікарів займало від 3,9 до 25,1 хвилини в день.
Псевдопацієнти утримувалися в лікарнях від 7 до 52 днів. Усіх добровольців виписали з діагнозом «шизофренія у стадії ремісії» (крім того, якому поставили діагноз БАР). Нагадуємо, у всіх псевдопацієнтів до експерименту не було діагностовано ніякого розладу.
Розенхан опублікував результати дослідження своїм колегам. Йому заявили, що конкретно в їх медичних закладах симулянтів виявили б. Що ж… почався другий етап.
Зображення — Egon Schiele, Reclining Female Nude, 1917.
Етап 2: Псевдосимулянти
Цього разу експеримент проводили в лікарні, спеціалісти якої стверджували, що з ними такий трюк не пройде. Клініка навіть мала власну дослідницьку базу.
Розенхан запевнив їх, що протягом трьох місяців до них надійде декілька псевдопацієнтів. Персонал психіатричної лікарні повинен виявити симулянтів.
За цей термін до лікарні потрапило 193 пацієнти. Персонал виявив 41 симулянта, а ще 42 запідозрив… але всі вони були насправді людьми з психічними розладами.
Розенхан нікого не відправив до лікарень.
Експеримент Розенхана показав, що самі психіатри, терапевти, медсестри не завжди здатні виявити умовно здорових чи людей з розладами.
Варто людині потрапити до лікарні з діагнозом «шизофренія» або іншим, як ярлик прилипає надовго. Лікарі та персонал клініки будь-яку її поведінку списують на прояв розладу.
До того ж людина, яка потрапляє до закладів, може зазнати стигматизації не тільки всередині, але й все життя.
Висновок був невтішний: ніяка психіатрична діагностика не може бути надійною. Вважається, що цей експеримент частково змусив переглянути діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів — DSM.
Зображення — Egon Schiele, Seated Woman in Violet Stockings, 1917.
Звісно, понеслася критика. Експеримент Розенхана вважали некоректним.
Аргумент: психіатрична діагностика ґрунтується на звіті пацієнтів, тож проблеми ті ж самі, що й в інших напрямках медицини. Тоді лікарі багато в чому покладалися на самозвіти пацієнтів.
Розенхан контраргументував «ефектом експериментатора» або «зміщенням очікувань», що вказує на проблеми, які він викрив, а не на проблему в його методології.
У 2019 році вийшла книга «Великий самозванець» Сюзанни Кахалан, яка ставила під сумнів правдивість і валідність експерименту Розенхана.
Вона посилається на суперечливі дані, неточні або сфабриковані цитати з психіатричних записів. Крім того, їй вдалося знайти тільки двох псевдопацієнтів, один з котрих Розенхан.
Зображення — Egon Schiele, Self-portrait, 1917.
Повторний експеримент
Майже через 30 років психолог та журналістка Лорин Слейтер повторила експеримент Розенхана, про це вона розповідає в своїй книжці «Відкрити скриньку Скіннера».
Вона відвідала 9 лікарень. Скаржилася, що чує іноді слово thud. В більшості з них їй поставили діагноз «депресія з елементами психозу». Психіатри спілкувалися з нею у середньому не більше 13 хвилин. Але на цей раз її не направляли до амбулаторій, а прописали антидепресанти й антипсихотичні препарати (наприклад, рисперидон).
«Я звернулася з єдиною скаргою — на “thud”, і на цьому одному слові було вибудовано цілу схему і призначено лікування, незважаючи на те, що ніхто насправді не знає, як ці таблетки діють і чи достатньо вони безпечні», — пише Слейтер.
