До початку війни у Гуляйполі проживало близько 14 тисяч людей, однак сьогодні вулиці спустошені. Багато сімей покинули місто після посилення бойових дій. Тих, хто залишився, можна зустріти лише у дворах — опинитися далеко від підвалів страшно.
Біля одного з будинків Олександр прибирає скло з вікон, які вибило після сьогоднішнього мінометного обстрілу.
«Через кожні дві-три години вони нам влаштовують отакий “добридень”. І головне, куди вони стріляють, ви мені скажіть? Тут немає ані солдат, ані техніки. Тут люди живуть», — Олександр з дружиною Оленою ночують у підвалі, а в квартиру повертаються, тільки щоб приготувати їжу — газ у місті ще є.
«Я сьогодні так до сховища бігла, що ногу підвернула. Олексіївні взагалі міна в гараж потрапила, досі там горить все», — додає Олена. Жінка виходить до нас з книгою у руках. Щоб читати в темряві підвалу, їй доводиться запалювати свічки. Видно дуже погано, однак «навіть у суцільній пітьмі потрібно читати. Бо ті орки нічого не читають, а потім по жилих кварталах гатять».
Проходячи до сусіднього двору, ми відразу бачимо густий чорний дим та відчуваємо запах гарі — це горить той самий гараж Любові Олексіївни. Там пенсіонерка зберігала розсаду, побутове приладдя, інструменти та свіжі закрутки на зиму: «Ну що їм ті помідори зробили? Вони ж смачні такі».
Крім гаражу постраждав і сам будинок. У сусідів повибивало вікна квартир та уламками розтрощило двері. Люди побоюються виходити з під’їзду. «Як раз їх час. Краще заходьте, зараз небезпечно», — пояснюють нам. І справді, через десять хвилин ми чуємо декілька гучних «прильотів».
З укриття мешканців здатен виманити лише гучний вигук з вулиці: «Гуманітарка добрим людям! Усі сюди!» Перечекавши ще кілька хвилин, ми виходимо та йдемо на голос.
Біля двох великих пікапів вже вишикувалась черга з охочих. Люди беруть у волонтерів воду та спеціальні прилади, що можуть відфільтрувати понад 120 літрів забрудненої та технічної води.
«Підходьте, беріть солодощі дітям. І каву теж тримайте», — чоловік у бронежилеті з шевроном «капелан» відносить людям коробки з консервами та солодкими батончиками. Це Геннадій Махненко, пастор маріупольської церкви «Добрих змін», а також засновник громадської антинаркотичної акції «Обридло». В родині Геннадія Махненка троє рідних та 32 прийомні дитини. Під час боїв у Маріуполі загинула одна з його прийомних доньок.
З 2014 року він допомагає українським військовим на фронті, а зараз створив власну команду та щодня розвозить гуманітарку по більшості «гарячих» точок України.
«Ось знаєте, я в минулому в Москві гасив пожежі — здається, то був гріх. Згоріло би усе ще тоді до бісової матері, і сьогодні нам мороки, може, такої не було б», — розповідає Махненко. Його дім в Маріуполі наразі зайнятий окупантами.
Роздавши всю гуманітарну допомогу, пастор радить нам під’їхати до місцевої церкви, в яку російські ракети влучили вже двічі.
Фасад будівлі розтрощено, з вулиці можна побачити вцілілі ікони поміж уламків стін. Всередині церкви запах ладану змішується з гаром від розірваних снарядів. Під ногами хрумтять розкидані вибухом свічки та бите скло.
«Цю церкву я будував 30 років. На моє 59-річчя в неї влучив снаряд», — розповідає настоятель Михайло. Чоловік проводить нас на другий поверх будівлі, демонструє дзвони, що були привезені з російського Ростову. Михайло планує здати їх на металобрухт відразу, як вдасться розібрати завали та евакуювати усі святині.
Вже кілька тижнів аналітики пророкують наступ російської армії в напрямку міста. Незважаючи на це, жінка саджає картоплю — її відволікають лише постійні обстріли.
