«Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь стояв крик: “Нема хліба; ми вмираємо”. Цей плач доносився до мене з усіх кінців Росії.
У поїзді комуніст перечив мені, що в країні немає голоду. Я кинув у плювальницю скоринку хліба, яку їв із власних запасів. Селянин, мій інший попутник, дістав її і ненажерливо з’їв. Я кинув апельсинову шкірку в плювальницю. Селянин зʼїв і її. Комуніст затих».
Це цитата з однієї з публікацій Джонса. 29 березня 1933 року він скликав пресконференцію в Берліні та заявив про масовий голод у СРСР та Україні.
Уже тоді Джонс висловив думку, що саме колективізація призвела до масового голоду.
Вилучення землі та практично всього врожаю у двох третин селянства позбавило їжі та мотивації працювати. Нестача корма та холод призвели до масової загибелі худоби. Крім того, селяни забивали власних тварин, аби тільки ті не дісталися колгоспам.
Через боротьбу з куркульством, за оцінкою Джонса, радянська влада вигнала з власних земель від 6 до 7 мільйонів відмінних працівників.
Не останню роль зіграло збільшення експорту продовольства через зниження світових цін на основні експортні товари: ліс, зерно, нафту, олію, яйця тощо. Вивіз продуктів за кордон потрібен був, як стверджувала радянська влада, для модернізації країни: отримання валюти для промислового будівництва та закупівлі техніки.
Більшість західних ЗМІ спочатку проігнорували публикації Джонса, а голова московського бюро The New York Times Волтер Дюранті, який за рік до того отримав Пулітцерівську премію, опублікував спростування під заголовком «Росіяни недоїдають, але не голодують». Він палко підтримував сталінську ідеологію й, звісно, посилався на… радянські офіційні джерела.
Джонс відповів йому:
«Вони називають “голод” “нестачею продовольства”, а “смерть від голоду” пом’якшують формулюванням “почастішала смертність від хвороб від недоїдання”».
Ґарет Джонс завжди хотів відвідати Україну та СРСР. Його матір була гувернанткою у сина відомого валлійського сталеливарного промисловця Джона Юза. Останній заснував на сході України місто Юзовка, яке ми всі зараз знаємо як Донецьк.
Матір Джонса багато часу провела в Україні, тож мала безліч історій, які надихали його на майбутні подорожі. Він отримав у Кембриджі першу ступінь з російської, а ще французької та німецької мов.
У серпні 1930 року Джонс в якості консультанта з міжнародних справ колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойда Джорджа вирушив до Юзовки на один день (її тоді вже перейменували на Сталіно). Тоді вперше він побачив наслідки радянської політики. Потім він побуває в СРСР ще двічі.
Навесні 1931 року доктор Айві Лі, нью-йоркський консультант зі зв’язків із громадськістю, запропонував Джонсу ще раз вирушити до СРСР і написати книгу про побачене.
Поїздка тривала 6 тижнів. Джонс разом із спадкоємцем харчової корпорації Heinz Джеком Хайнцем II побував на індустріальних будівництвах в Україні, Сибіру та на Уралі. Разом вони особисто побачили голод серед селян. Результатом стане публікація, заснована на щоденникових записах, зроблених Джонсом.
Останній раз Джонс побуває в СРСР в 1933 році. Після його публікацій народний комісар у закордонних справах СРСР Максим Литвинов закриє Ґарету вʼїзд до країни. На додаток, на підставі сфабрикованих свідчень, його звинуватять у шпигунстві.
Ось уривки із заміток Джонса:
«Коли ви йдете по Тверській вулиці в Москві, до вас підійде грубобородий селянин у кожусі і скаже: «Подайте, ради бога. Я з України, а там хліба нема… Я приїхав до Москви за хлібом, який відправлю додому поштою… У моєму селі було вісімдесят коней. Зараз у нас лише вісімнадцять. У нас було сто п’ятдесят корів. Зараз їх лише шестеро. Ми вмираємо. Дай нам хліба”».
Ще один уривок:
«— Я з Криму, — відповідає дівчина років восьми, — де світить тепле сонечко. Тут холодно, і я мерзну.
— Тоді чому ви піднялися на північ до Москви?
— Тому що в Криму немає хліба і люди гинуть. Там буде багато плодів усяких, але це буде не раніше літа. Тож ми з мамою привезли квіти до Москви та шукаємо хліб».
У серпні 1935 року, за день до свого 30-річчя, Джонс був убитий китайськими бандитами у Внутрішній Монголії. Існує версія, що це сталося за вказівками радянських спецслужб, але немає документальних підтверджень.
Пам’ять про Ґарета Джонса підтримують в Україні та Уельсі, де йому присвячено пам’ятники та меморіальні дошки.
До речі, Джонс став першим іноземним журналістом, який супроводжував Гітлера і Геббельса на швидкому літаку Richthofen на мітинг у Франкфурті. У своєму репортажі Джонс тоді писав, що якби Richthofen розбився, історія Європи пішла б іншим шляхом.
Хто ще розповідав світу про Голодомор
Це британський журналіст — Малькольм Маггерідж, який був знайомий з Джонсом. Його матеріали виходили в газеті The Guardian (тоді видання називалося The Manchester Guardian), але дуже скорочено, з редакційними правками та навіть без підпису.
У молодості Маггерідж симпатизував комуністичним ідеям. Його батько був соціалістичним політиком.
У 1932 році Маггерідж разом із дружиною вирушив до Москви. В жовтні побував на будівництві Дніпрогесу та побачив виснажених селян. Після цього він став антикомуністом.
У 1933 році Маггерідж повернувся без дозволу до СРСР, щоб перевірити чутки про голод. Він подорожував Україною і Кавказом та писав про масовий голод. Репортажі відсилав через дипломатичну пошту, щоб оминути радянську цензуру. Три його статті вийшли без вказівки імені.
Після поїздки в СРСР Маггерідж написав сатиричний роман «Зима в Москві», в якому описав умови життя в соціалістичній утопії. Він рішуче виступив проти західних журналістів, які відмовлялися критикувати Сталіна.
За вагомий особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про масовий голод на території України в 1932-1933 роках Гарет Джонс та Малькольм Маггерідж були нагороджені (посмертно) орденом «За заслуги» III ступеня.
