Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
Умовно добровільна українська колонізація Далекого Сходу почалась у 1860-х роках. Першими його освоювали селяни з Полтавщини, вони подолали більше 8 тисяч кілометрів та заснували перше українське село — Троїцьке.
У 1882 році, щоб освоювати цілинні землі Далекого Сходу, російський діяч та майбутній губернатор Приморської області Павло Унтербергер ініціював безкоштовне перевезення пароплавами через Одесу в землі Приморської та Амурської областей.
Далекий Схід колонізували полтавці, чернігівці, кияни, волиняни та подоляни. Більшість селян залишали рідні місця через дефіцит наділів землі, деякі через пільги на землю, які надавалися колонізаторам. Сліди української культури помітні в назвах поселень та міст: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Васильківка, Прилуки, Біла Церква, Харківка, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик.
Ось так виглядали території Зеленого Клину:
На півдні — річки Амур і Уссурі та Японське море; на півночі — Становий хребет; на сході — Японське море, Татарська протока та Охотське море — на заході: адміністративний кордон між Амурською та Забайкальською областями.
За даними радянського історика Володимира Кабузана, в період 1850–1916 рр. на Далекий Схід переселилося 276 300 осіб, з них 56,54% українців. В Амурській області українці становили 49,7% поселенців, у Приморській — 61,2%.
Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
Перші переселенці з України зберегли багато характерних ознак рідної культури: хати-мазанки, їх облаштування, садки, квітники, городи, одяг та навіть планування вулиць. Пізніше, врахувавши кліматичні особливості та господарські вимоги, переселенці почали будувати дерев’яні хати, які обмазували глиною та білили крейдою.
Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
Ось що пише про типовий базар в Уссурійську в 1905 році радянський мовознавець українського походження Іван Ілліч-Світич:
«Базар в торговий день… вельми нагадує якесь містечко в Україні; така ж сила-силенна круторогих волів… біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш тощо; той же український одяг на людях. Всюди чути веселий, бадьорий та жвавий малоросійський говір… можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя».
Але це не були українські колонії в повному сенсі. Росіяни займали всі важливі державні посади та гнули русофільську лінію, мовби українська мова — це «сільське наріччя» російської. Заборонялося друкувати часописи та книги українською.
Значна частина української інтелігенції, потрапляючи до держслужби, соромилася спілкуватися рідною мовою. Навіть прізвища переробляли на російський лад та додавали «-ов» або «-їв»: Павлюк у Павлюкова, Рябоконь у Рябоконева.
Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
Мова звучала тільки на театральних підмостках, коли на гастролі приїздили трупи, наприклад, під керівництвом українського антрепренера Кості Мирославського. Ці вистави стимулювали національну свідомість: йшли від Владивостока до Хабаровська, а також мотивували місцевих аматорів. Найбільша активність була у Владивостоці серед моряків. Вони ж також завозили книги українською мовою.
Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
Негативне ставлення до мови — це наслідки Емського наказу 1876 року: розпорядження Олександра ІІ, яке забороняло використовувати українську в книгодрукуванні, театрі, музиці, церкві.
Розмовляти «соловʼїною» можна було тільки в побуті. Так російська влада хотіла придушити українське національно-культурне відродження та русифікувати свої колонії в Україні.
Емський наказ втратив чинність після прийняття «Маніфесту громадянських свобод» у 1905 році. Тоді український національний дух почав відроджуватися не тільки в Україні, але й на території Зеленого Клину.
У 1907 році у Владивостоці створюють «Студенческое Общество Украинцев» при Східному інституті. За підтримки українського громадського діяча Бориса Воблого видаються книги, публікуються часописи, ставляться вистави.
У 1909 році починають проводити «Шевченківські свята». В 1910 році в Микольськ-Уссурійському було засновано першу у Зеленому Клині «Просвіту», яка видавала книжки, часописи, газети, відкривала читальні та музеї, влаштовувала лекції, вистави, концерти — вела просвітницьку діяльність та сприяла розвитку української культури. Але їй відмовили в офіційній реєстрації. З початком Першої світової війни розвиток українського культурного руху сповільнився.
Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
У революційні роки ватажки українського руху в Зеленому Клині вважали, що край стане частиною незалежної України та об’єднається з Українською Народною Республікою. Були наміри створити українську армію Зеленого Клину. Почали виникати політичні партії, створено українську газету «Українець».
У 1922 році, після громадянської війни в Росії, Зелений Клин зайняв місце у складі радянщини. Більшовики почали репресії проти населення, так званий «Читинський процес».
Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
У 1930-х роках під час «червоного терору» українські колонії почали примусово розселяти. Взагалі ж міграція українців до Далекого Сходу в тій чи іншій формі тривала майже весь радянський період: у 1932-1933 рр. — від примусової колективізації та Голодомору; у 1946-1947 рр. — як в’язні ГУЛАГу та примусово депортовані.
Після смерті Сталіна на Далекий Схід переселялись заради роботи у рибній промисловості та на морі, на будівництво різноманітних обʼєктів. Були серед переселенців молоді сімʼї та фахівці, цивільні та військові, «шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних карʼєр».
Більшість з них зазнали обовʼязкової русифікації, а їх діти вже народжувалися росіянами. На той час у Зеленому Клину не збереглися українські школи, преса та професійні заклади культури.
Зображення — Аркадій Зарембський, 1929 р.
Багряний та його «Тигролови»
На Далекий Схід був засланий український письменник Іван Багряний. У 1932 році його заарештували в Харкові через літературні твори «Скелька», «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», «Батіг» тощо. Багряного звинуватили у «проведенні контрреволюційної агітації», письменник провів у спецпоселеннях Далекого Сходу десь 5 років. Потім втік в Україну, але його заарештували у дорозі та відправили ще на 3 роки.
Лише у 1940-х Багряний повернувся хворим до Охтирки, а через 4 роки написав автобіографічний роман «Тигролови» про нащадка першого політкаторжника та українського гетьмана Дем’яна Многогрішного — Григорія. Багряний описав не тільки жорстокість радянської системи, табори особливого призначення, але й природу Далекого Сходу, мужність українського народу та Зелений Клин.