Зображення — Артур Бондаренко.
У листопаді 2012 року 24-річний австралієць Деніел Вілсон, відомий під нікнеймом dycaite, вирішив заснувати проєкт Lost Media Wiki після того, як на платформі Reddit опублікували VHS-копію фільму «Провулок дитини, яка плаче». Цей фільм у США транслювали лише один раз, на телеканалі Nickelodeon у 2000 році. А ця історія надихнула Деніела на створення власної спільноти.
Хлопець почав вести невеликий блокнот із загубленими медіа, інформацію про які знаходив на Reddit чи 4chan. Зрештою хтось запропонував йому перетворити цей список на вебсайт. Найбільша гордість Деніела — короткометражний мультфільм «Тріщини», який показали лише раз у 1975-му в етері дитячого шоу «Вулиця Сезам». Він витратив на пошуки понад чотири роки, але згодом анонімний користувач надіслав Вілсону мультфільм.
З моменту запуску проєкт задокументував понад 3000 матеріалів, упорядкованих за категоріями та статусами — «знайдено», «частково знайдено» тощо. На сайті понад 10 тисяч зареєстрованих користувачів та понад 120 тисяч унікальних відвідувачів щомісяця. Загалом проєкт відвідало майже п’ять мільйонів користувачів. Також спільнота розширилася до субредіту r/LostMedia та проводить розслідування в форматі Discord та форуму для обговорень.
Сам процес пошуку може бути неймовірно складним та виснажливим, часто він починається з туманного спогаду людини про якийсь фрагмент фільму, мультика чи пісні. Такі пошуки, навіть із залученням інших людей, можуть розтягуватися буквально до десятиліття.
Не всі розслідування закінчуються успіхом, але вони все одно можуть бути цікавими, оскільки спільнота виявляє причину того, чому медіафайли взагалі були втрачені. Наприклад, блогерка Рей Мона не змогла знайти копію відеогри «Круті дівчата» (Mean Girls) для Nintendo DS за мотивами однойменної кінокомедії, але дізналася про історію розробки проєкту. Річ у тім, що гру неочікувано скасували незадовго до виходу.
Культура втрачених медіа почала розвиватися по всьому світу. На пострадянському просторі основна частина зосереджувалася на російськомовному Lost Media, де зберігалися і знахідки з української культури — історія втраченого альбому «Чуєш біль» гурту «Скрябін», клон приставки SEGA Mega Drive і так далі.
Однак тепер ця культура розвивається і в Україні. Лесь Яковишин, засновник проєкту Lost Media UA, розповів «Маяку» про власний досвід та створення «української Вікі втрачених медіа»:
«Років сім тому я вперше наштовхнувся на англомовні канали, що розповідали про різні кейси втрачених медіа. Тема здалася мені надзвичайно захопливою — спільноти незнайомих людей збираються для того, щоб знайти щось, що мало певне культурне значення для людей у минулому.
Вони хочуть знайти це, відчути самим та зберегти для майбутнього. Але довгий час здавалося, що в нас таке нікому не цікаво; якщо хтось і шукає, скажімо, втрачені фільми, то це роблять тільки академіки-кінознавці. Про серйозні пошуки якихось записів радіопередач чи flash-ігор не могло йти й мови.
Але кілька років тому я побачив, як про “найзагадковішу пісню в інтернеті” говорять на “Телебаченні Торонто”, й подумав: блін! А в нас же є подібний, але майже нікому невідомий випадок. Один пан з Чернігівщини з 1997-го шукав пісню, яку він записав з радіо, й теж роками ніяк не міг знайти її. Пісня, до речі, таки віднайшлася цього року — “Казкар” гурту “Оркестр Оранського”.
Я почав робити список подібних штук, шукати на форумах. Думав зробити власне відео на YouTube і розповісти про різноманітні втрачені речі. Сценарій майже щоденно розростався, і я зрозумів, що краще всю інформацію зібрати в якийсь інтерактивніший формат, де кожен зможе пірнути у власну кролячу нору.
Як і на “Вікіпедії”, додавати та редагувати статті може будь-хто охочий. Гадаю, що до такої теми потрібно підходити якнайбільше демократично: кожен бажаючий додати щось на сторінку, підкоригувати наявну статтю або ж написати щось оригінальне, має змогу це зробити».
«Однією з найважчих тем для дослідження стала передача “Вечірня казка з Дідом Панасом”. Більшість онлайн-джерел хибно стверджують, що невідомим є перший “радійний” Дід Панас — але ним був Габріель Нелідов-Френкель, окремі записи з яким зберігаються у Золотому фонді Українського радіо. Українське радіо пише, що перші випуски передачі почалися в 1952 році, а я ж знайшов карикатуру на Нелідова-Панаса у квітневому випуску журналу “Перець” за 1951 рік. Це означає, що передача вже тоді виходила в етер.
З телевізійним Дідом Панасом не легше: різні джерела говорять про різний рік закриття передачі. Питання виникають навіть з єдиним віднайденим фрагментом передачі: більшість джерел хиблять і замовчують те, що його знайшли ще у 2007 році.
Втім, найбільш історично значущим та протяжним дослідженням, мабуть, будуть наші пошуки поетичної спадщини Лавра Миронюка. У 1971 році у листі до Віри Вовк Василь Стус ділився своїм захватом від поезії Миронюка та намагався встановити останнє місцеперебування свого земляка, цього поета надважкої долі, щоб довідатися про нього більше.
Проте Стус не зміг цього зробити через хибу в адресі. Ми ж змогли таки зв’язатися з австрійською лікарнею, в якій востаннє перебував Миронюк, встановити його долю — його разом із 2281 пацієнтом психіатричної лікарні вбили нацисти у 1941 році. Тепер чекаємо на відповідь від віденського міського архіву. Хочеться вірити, що принаймні щось з понад тисячі віршів, що він тримав при собі, могло зберегтися.
Зазвичай доводиться оббивати пороги потенційних власників втрачених медіа: коли мова заходить про теле- або радіоетери, то часто можна сподіватися на те, що в них могло зберегтися щось із бажаних матеріалів, але ж не часто можна сподіватися на те, що отримаєш будь-яку відповідь.
Так трапилося з президентськими теледебатами 1994 року. Ми точно знаємо, що записи двох турів теледебатів збереглися, бо фрагменти в новинах використовувалися каналами “1+1” та “Суспільне Чернігів”, але всі прохання поділитися записами “Суспільне” проігнорувало.
Інколи щось можна знайти в заблокованих на території України соцмережах, куди люди завантажували щось у 2000-х. Мабуть, найкращий спосіб пошуку медіа — гортати старі журнали та наукові роботи. Найчастіше так можна знайти згадки хіба що про кіно, але він дуже дієвий та простий».
