Як світ розділився на інтровертів та екстравертів та чи актуально це зараз

У книзі «Психологічні типи» Карл Юнг описує інтровертів як тих, хто знаходиться «осторонь зовнішніх подій, відчувають виразну неприязнь до суспільства, як тільки опиняються серед великої кількості людей. У великому скупченні відчувають себе самотніми та розгубленими». Інтровертам комфортніше наодинці, але «своєю грубістю, неприступністю або недовірливістю вони завдають людям мимовільної образи».

Екстравертами Юнг вважав комунікабельних, чуйних людей із підвищеною активністю, агресивністю та здатністю швидко приймати рішення. Вони полюбляють увагу та комфортно почуваються на публіці.

Амбіверсія

У 1923 році американський психолог Едмунд Конклін висунув теорію, що деякі люди є амбівертами — тобто мають риси як інтроверта, так і екстраверта. Він називав так осіб, які знаходили життєві цінності в обох категоріях типологізації Юнга.

Сам Юнг вважав, що немає суто інтровертів та суто екстравертів, але визнавав існування людей «десь посередині», але без певного на той момент ярлика. Однак амбіверсія не була сприйнята тодішніми психологами. У статті «Амбіверт: невдала спроба створити нормальну особистість» Ян Джей Девідсон, професор психології Йоркського університету Канади, зазначав, що дослідники «не бачили користі від категоризації середньостатистичної людини».

Теорія Айзенка 

У 1960-х роках британський психолог німецького походження Ганс Айзенк переосмислив тему інтроверсії — екстраверсії. Він вважав, що поведінка людини залежить від відмінностей фізіології мозку. Психолог відштовхувався від темпераментів, представлених ще Гіппократом та розвинутих Клавдієм Галеном: холеричний та сангвінічний — екстраверсія, а меланхолійний та флегматичний — інтроверсія.

На думку Айзенка, існує міцний зв’язок між нейротизмом і функціонуванням обробки емоцій у мозку, особливо під час впливу негативних подразників. Ділянки мозку, які демонструють цей зв’язок, включають низку коркових областей, пов’язаних з регуляцією емоцій, депресією та тривогою.

Вплив дофаміну

У 2005 році вчені з Каліфорнійського університету у Девісі перевірили теорії, які пов’язують поведінку інтровертів та екстравертів з функціями головного мозку. Це частково продовжує те, що пропонував Айзенк. 17 учасників 520 разів грали в азартні ігри на гроші, після чого проходили сканування мозку. Перед цим вони заповнили анкету на тип особистості та здали мазок із порожнини рота для генетичного аналізу.

Добровольці реагували на перемогу по-різному — при виграші мозкова активність екстраверта була вищою. Інші результати показали, що гени, які контролюють функцію дофаміну, багато в чому формують тип особистості. Ці гени впливають на реакцію на ті чи інші дії, від них також залежать вподобання людей.

Студентський експеримент

У 2019 році психологи з Каліфорнійського університету у Ріверсайді провели експеримент, під час якого 123 студенти перший тиждень поводили себе як екстраверти, а другий — як інтроверти. Під час тижня екстраверсії студенти знайомилися з людьми у громадських місцях, були спонтанними та балакучими. Після цього в учасників покращилося самопочуття, однак після тижня примусової інтровертності воно, навпаки, погіршилось.

На другому тижні добровольці стали тихими та стриманими. Інтроверти, які тимчасово змінили своє амплуа, не скаржилися на відкритість та соціальність. Але ось екстравертам перехід на іншу сторону дався набагато складніше.

Стереотипність

У суспільстві заведено вважати, що інтроверти часто закриті люди, які не вміють взяти на себе лідерство у важливих ситуаціях. При цьому Томаса Джефферсона, Авраама Лінкольна, Білла Гейтса, Марка Цукерберга та Майкла Джордана вважають інтровертами через їхню часткову сором’язливість та образ життя.

Це якраз повʼязано із рисою планувати все наперед. До речі, вважається, що Карл Юнг був інтровертом. Інтроверти роблять точніші спостереження поведінки людей, ніж екстраверти. Щодо екстравертів, вони також можуть бути невпевненими у собі, шукаючи додаткову мотивацію якраз серед великої кількості людей. Або теж віддавати перевагу домашньому образу життя замість прогулянок.

Чи актуально це зараз

Існує версія, що інтроверт або екстраверт — лише ярлики. Людина може мати переважно риси інтровертності, але й також екстравертності, і навпаки. «Маяк» поговорив із психологинею Валерією Медушевською та запитав, чи актуальний цей розподіл у сучасній психології:

«Будь-який поділ на підгрупи забезпечує ясність: є ті, хто “заряджається” від контакту та комунікації; є ті, хто “заряджається” лише наодинці із собою. І це допомагає “законсервувати” себе чи іншого в певному уявленні, яке чомусь сприймається, як константа. Насправді з цілком зрозумілих причин, адже наша психіка прагне цілісності форми. Загалом знати щось про себе чи про інше означає “побудувати для себе безпеку” — розуміти, що очікувати від іншого та від себе.

Якщо дивитися на умовну формулу визначення інтро/екстраверсії, то ми оцінюємо нейротизм (здатність справлятися з емоційною напругою) та силу нервової системи. І тоді умовно можемо визначити в інтроверти тих, хто швидше виснажується від емоційного напруження і має слабку нервову систему. Начебто звучить дуже академічно і логічно.

Але якщо дивитися на людину процесуально, то можемо спостерігати, що в різних моментах вона проявляє себе по-різному. Умовно, коли в людини достатньо енергії, сил, вона здатна витримувати напругу і в неї немає внутрішніх бар’єрів, вона буде схильна поводитися по-екстравертівськи. І, навпаки, у процесах, де енергію буде знижено, стане відчутним занепад сил, напруга шарашить, є якісь внутрішні зупинки — чекайте на інтроверсію.

Візьмемо умовну людину, яка знає, що вона екстраверт: відвідує всі модні тусовки, має багато знайомств і розуміє, що чим більше спілкування, тим більше у неї енергії.

Цілком передбачувано, що наш персонаж виснажиться і виявить себе у спущених джинсах та буде “тупити” у стіну. Або помічатиме напади роздратування, тому що всі тусовки стануть немилі, а товариші почнуть дратувати. Тож чи варто таким поділом визначати іншу людину чи консервуватися в уявленні про себе?».