«Це не радянський спадок, це цінна культурна спадщина України. Тому я називаю їх “українські мозаїки доби совєцької окупації” або “українські мозаїки совєцької доби”. Власне, для початку ми маємо змінити парадигму сприйняття цього виду мистецтва», — розповів дослідник.
Далі — слова Олега.
Таку творчість породжували виклики часу і, як і в будь-якому виді мистецтва, бажання показати свою ідентичність. У 1955 році зʼявляється постанова «Про усунення надмірностей у проєктуванні і будівництві». Починається архітектурна реформа, цілі квартали, райони, міста забудовуються однотипними панельними будинками.
Щоб трохи урізноманітнити всю цю сірість, відроджується мозаїка. І саме тоді вона починає набувати дійсно монументальних форм. Тобто мозаїка часто була такою собі квіткою серед бурʼянів.
Тут вже виникає питання, як її можна не любити? Вона прикрашала простір, і місцеві її направду любили, знаходячи якусь віддушину в ній. Ось, наприклад, відома львівська мозаїка «Море і риби» на колишньому магазині «Океан» на вулиці Володимира Великого.
Фото з фейсбук-сторінки Юрія Рудого.
Після того, як забудовник зруйнував мозаїку, місцеві вийшли на протест, і згодом влада змусила відновити витвір. Це прецедент, коли громада відстояла, здавалось би, «совєцьку» спадщину, але насправді українську, бо автор Володимир Патик був львівʼянином і створив багато мозаїк у місті. І, власне, автор зображував дух доби. Такий був час, і ми не можемо на це повпливати.
Мозаїки на зупинках часто облаштовувались як дипломні роботи студентів-монументалістів або як практика. Максимально цікаво усвідомлювати, що студенти тоді робили дійсно якісь такі речі, якими захоплюються зараз тисячі людей і намагаються їх зберегти.
У соцмережах до «Кінцевої» ставляться переважно позитивно. Особливо ті люди, які трохи розуміються на цінності збереження спадщини загалом.
Однак поза «бульбашкою» є дуже багато тих, хто каже різні речі, починаючи від «та це ж звичайна стара мозаїка» і закінчуючи «совєцька пропаганда, яку потрібно знищити».
Однак, мені здається, ми з кожним днем стаємо все більш свідомою нацією, яка готова до прийняття і осмислення.
Чи потребує переосмислення радянське мистецтво? Знову ж, що таке «радянське мистецтво»? Для мене це якісь суто ідеологічні твори. Все інше — українське мистецтво, яке лише співпало в часі з тим, що СРСР окупував нашу країну. Митці крутились як могли. Думаєте, монументалісти в 60-х, коли почало відроджуватись мистецтво мозаїки, не знали про те, що таке Союз? Після промови про розвінчання культу Сталіна і визнання його злочинів навіть найтвердолобішим стало зрозуміло, що Союз — тюрма, і влада тут вчиняє злочини.
Чи мали митці палке бажання творити ідеологічні твори? Ні. Але вони мусили, бо треба було на щось жити і взагалі жити хотілось.
Але якщо говорити про мистецтво мозаїки на зупинках, то там вони взагалі позбавлені ідеологічного змісту і майже завжди їхні сюжети зображують безмежну любов до того краю, де вони розташовані.
Тому не треба переосмислювати. Я б сказав, нам треба просто досліджувати і прийняти. Досліджувати добу, життя митців. Бо про них нам ну майже нічого невідомо.
От наприклад, сьогодні я дізнався, що існує легенда, наче дисидентка Алла Горська, яку вбила совєцька влада, також упорядкувала одну зупинку мозаїкою десь на Донеччині. Тож і її зупинку ми теж назвемо пропагандою, яку потрібно знищити? Чи навпаки: це мозаїчні памʼятники боротьби проти пропаганди та ідеології. На жаль, ми не можемо розповісти історію кожного автора зупинки, щоб всі зрозуміли, що він боровся, а не працював на владу. Бо тоді не прийнято було підписувати роботи.
Тільки досліджуючи і порівнюючи приходить розуміння, що це зроблене українцями, про українців і для українців.
Ми зараз як нація в активному пошуку ідентичності. Вишиванка, борщ і червона калина вже мало кого влаштовують. Люди хочуть копати глибше і знати більше. Вони хочуть асоціювати себе з чимось вагомішим. І ті, хто справді копає і досліджує, розуміють, що мозаїки і мистецтво, яке утворювалось під час совєцької окупації,— це те ж саме, що й вишиванка раніше. Кожній добі — своє мистецтво.
Жінки в національному вбранні на мозаїчній зупинці.
Напевно, найбільш гарні і незвичні для свого часу мозаїки на Буковині. Це різноманіття стилів. Наприклад, ось абстрактна мозаїка. Для Союзу це максимальна рідкість, бо воно далеко від соцреалізму і дуже яскраво. В цьому регіоні місцеві значно краще ставляться до таких зупинок — їх ремонтують, міняють дах, щоб зупинка не протікала, але не нищать самі мозаїки.
В оформленні автобусних павільйонів поширені ті ж сюжети, що й загалом в усіх мозаїках: люди і їхня праця, спорт і дозвілля, історія, рідше наука. Але є свої особливості: мозаїки автобусних зупинок зазнавали менше цензурного впливу. Тому поширеними є й національні мотиви: орнаменти вишивок, писанок, одягу, різьблення по дереву тощо. Наприклад, в селі Нижня Стинава на Львівщині зображений орнамент місцевої опільської вишивки.
Також поширеними сюжетами є пейзажі та зображення флори та фауни, притаманних місцевості. Тобто якщо біля села є ліс — то автор цілком може зобразити дерева, тваринок, гриби. Якщо село славиться своїми врожаями — автор зображує поля і сюжет від посіву до збору зерна.
Досліджувати саме цей компонент інфраструктури міст та сіл мене надихнули подорожі на ровері та захоплення модерністською архітектурою. А ще, напевно, те, що це певний виклик для мене — є щось гарне і цінне, а його знищують.
Я не хочу, щоб так було, я хочу, щоб гарне лишалось. Я хочу, щоб ми досліджували себе в тому числі і через ці зупинки, я хочу, щоб, коли Україна стане частиною ЄС та сюди приїдуть туристи, вони побачили цю унікальну складову нашої історії. У них такого немає. І це те, що буде приваблювати.
