Колажі — Артур Бондаренко.
Маріуполь
Зранку 25 лютого батько Вікторії вступив до тероборони. У той день донька з дружиною бачили його востаннє, 28-го — востаннє чули. Три місяці про нього немає звісток.
На другий день повномасштабної війни у районі, де мешкає родина, не було світла. Далі не стало води й мобільного зв’язку, потім вимкнулося єдине джерело новин — радіо. Дописи маріупольської влади у Тelegram-каналах не могли допомогти містянам: їх позбавили можливості це бачити.
Весна почалася з підбитого газогону, який ще кілька діб осяював вулицю полум’ям. Разом з ним догорав уражений снарядом житловий будинок. Вимальовувалася закономірність: обстріл починався, щойно люди виходили на двір. Про спробу евакуації не могло бути й мови.
«Ми починали щось робити, наприклад, закривати плівкою вибиті вікна на балконі — і від орків починало прилітати. Поряд з нами. Мама казала спочатку, що то просто збіг. Але раз так на десятий почала розуміти: це робиться навмисно».
12 березня до їхнього приватного сектору заїхала колона ворожої техніки. Незабаром стало чути вибухи — побоюючись снайперів, росіяни обстрілювали верхні квартири розташованих поруч багатоповерхівок. Пізніше дівчина зустріне в одному з фільтраційних таборів сусідів та дізнається, що дехто з мешканців тих квартир вцілів. Перед відкриттям вогню солдати рф «попереджали»: виламували двері та давали людям кілька хвилин для зборів. Проте коли будинок вкривався гаром, здавалося, що шансів вижити там немає.
«Потім “прилетіло” у хату поруч, вогонь перекинувся на тимчасову будівлю, розташовану впритул до нашого сараю та домівки. Протидіяти пожежі, коли гатять, ми не могли. Теперь я чудово розумію, чому за нормами споруди мають стояти на певній відстані одна від одної».
Ще тиждень після зникнення газу Віка з мамою їли замочену водою пшеницю з родзинками та медом — залишки після Різдва. Питну воду майже не вживали — економили, як і всі маріупольці. У вікно спостерігали, як росіяни нишпорили по хатах, насамперед перевіряючи будівлі з гаражами та вивозячи автівки.
Одного разу Людмила побачила, як 94-річний знайомий дідусь тягнув металевий лист — хотів замінити вибите скло. Жінка вийшла йому допомогти. Зупинившись біля його дому, вона розгледіла за парканом двох у формі рф, що копирсались у набитих речами торбах. Двері у будинок були відчинені.
«Мати зробила дуже необачно: обурливо стала виговорювати цим двом, що в них совісті немає — обкрадати людину, якій нічого їсти. Один з чоловіків відповів: “Мы уже 8 лет так живем! А тебе я сейчас ноги прострелю, если не замолчишь”. І зайшов у будинок».
Людмила не зрозуміла, з ким сперечалася. Але потім донька пояснила, що то були військові з окупованої частини Луганської чи Донецької областей.
Безіменне, Донецька область (тимчасово окупована територія)
Сусідній дім зайняли росіяни: Віка почула, як прострілили замок. Бої точилися вже так близько, що мерехтіння лазерних прицілів та вибухів нагадували дівчині сцени з «Зоряних війн».
16 березня вулицею попрямували люди з валізами. Помітивши сім’ю сусідів з пакунками і собаками, жінки вибігли розпитати їх про маршрут. Виявилося, що ті йдуть до блокпосту, там ніби є евакуаційний транспорт. Російські військові радили тікати, бо працюватиме авіація. Вікторія з Людмилою зрозуміли, що чекати більше не можна.
«Фактично нас ніхто не виганяв, як і людей, що сиділи у підвалах багатоповерхівок. Але хіба були інші способи врятувати своє життя?»
На блокпосту вишикувалася велика черга до автобусів, мати з донькою дісталися туди майже останніми. Люди здогадувалися, що навряд їх відвезуть на підконтрольну Україні територію, скоріше до так званих ЛДНР. Куди саме — ніхто не казав, а наполегливо випитувати було лячно.
Насамперед військові перевіряли документи та сумки. Телефони теж пройшли контроль, але все «проукраїнське» з месенджерів та фото наслідків війни жінки видалили заздалегідь. Вночі маріупольців привезли до школи у селі Безіменне. Роздивившись мати з донькою зрозуміли, що потрапили у розгорнутий в навчальному закладі фільтраційний табір.
Віка з Людмилою встигли зайняти місце в чистому класі, комусь пощастило менше й спати довелося в коридорі. Чоловіків окремо збирали на тривалу перевірку в спортзалі. На першому поверсі лежала купа речей з секонд-хенду, які люди охоче розбирали — адже в Маріуполі хтось вибігав з підвалів, навіть не маючи часу піднятися до квартири.
«Харчування, секонд-хенд, розвезення — все було організовано заздалегідь. Навчання у тій школі теж було припинено. Росія планувала знищити Маріуполь, стерти в попіл Лівий берег. Біженці та їх зруйновані домівки — не побічні наслідки боїв із ЗСУ, вони готувалися до цього, розумієте?»
Кожного, хто прибув з Маріуполя, люди у військовій формі відправляли на якусь реєстрацію. Віка з мамою не пішли, бо ця процедура лякала. «Що то за списки? Ніхто не мав уяви».
На багатьох російських платформах можна зустріти розповіді про волонтерів, які привозять гуманітарну допомогу вимушеним переселенцям, але на цьому етапі маріупольці отримали лише холодну шкільну підлогу та допити, що називалися «інтерв’ю». До класів постійно хтось заходив у пошуках розеток. Одного вечора завітали двоє, сказали, що вони — діюча поліція України, та почали виводити людей на розмову про ставлення до рф.
«Ніяких волонтерів, тільки люди у камуфляжі. І наче бажають допомогти, але воно все наскрізь фальшиве та показне. Співчуття було лише в очах місцевих працівників школи у Безіменному».
Зранку охоронців на воротах школи вмовили випустити невелику групу — купити рублі. На окупованій території гривні вже стали папірцями. Касира та гроші везли з Новоазовська, обмін відбувався за курсом «100 гривень — 270 рублів». Гривню приймали як іноземну валюту: кожну купюру оглядали з усіх боків під лампами та відкидали, знаходячи найменший дефект.
«З моїх п’яти тисяч прийняли стільки, що вистачило на неповні три тисячі рублів. Як я потім зрозуміла у Таганрозі, 2,7 був шикарний курс».
Автобуси, які забирали людей з табору, приїжджали тільки вранці, у проміжку з 7:00 до 9:00. Черги до них виникали вже о шостій. Але інформації про подальші варіанти руху ніхто не давав. Чутки ходили різні, але Віка з Людмилою чекали на транспорт до будь-якого українського міста. Піднятися в такий час теж було важко — вночі люди не могли відпочити і постійно прокидалися від гулу авіації. Літаки прямували на Маріуполь — всі розуміли навіщо.
20 березня жінки наважилися сісти в один з автобусів. Дорогою дізналися, що їдуть у Донецьк.
«Поки їхали, я уважно дивилася у вікно. Все, що можна було розпахувати й засіювати — розпахали. Складалося враження, що для росії наша земля — саме сировинний придаток. В годині їзди від Безіменного замиготіли свіжопофарбовані зупинки біля селищ, на кожній яскрава георгіївська стрічка».
Для околиць Донецька фарби на зупинки не вистачило, але дорожні знаки вже були російськомовні.
Донецьк
Автобус прибув до будівлі, схожої на пансіонат, там людям пообіцяли обід. У фойє по черзі запитували паспортні дані й цікавилися: «Є родичі в Донецьку чи їдете до Росії?» Якщо є, можна було залишитися у місті, варіанту «до України» не було.
«Потім нас перевезли до РОВД поруч. Я про всяк випадок зазубрювала адресу: Аксакова, 56, навпроти Аксакова, 22. Дивна нумерація, але таблички на будівлях і карта потім це підтвердили. У будівлі нас почали викликати на так зване інтерв’ю».
Міліціонери робили ксерокопії паспортів, записували унікальний IMEI мобільного, запитували місце народження та проживання, де працюєш, скільки заробляєш та чи маєш «наколки». Усі контакти з телефону були завантажені на комп’ютери. Потім розпитували, де людина перебувалау 2014 році та які бачила воєнні злочини України. Вікторію попросили перерахувати військові частини Маріуполя, додали: «Ну як та, біля парку “Веселка”», але адресу міліціонер назвав невірно. Коли дівчина погодилася, що тільки її і бачила, на неї почали тиснути.
«Мовляв, як це так, я все життя живу в Маріуполі і не знаю жодної військової частини. А я справді про них гадки не маю. Тиск посилили: “На границе будешь объяснять, как это ты ничего не знаешь”».
Її повели на перший поверх сканувати відбитки пальців та фотографувати. Коли працівник РОВД ненадовго відійшов, Віка зазирнула в монітор й побачила електронну форму з російською назвою АДИ РЕГ. Як пізніше з’ясувала, це означало, що її зареєстрували у пенсійній системі та надали індивідуальний номер. Тож усі персональні дані відправляли до внутрішніх структур Росії.
З Донецька автобус вирушив ввечері, на кількох блокпостах знову перевіряли документи. Чоловіків виводили на розмову. Цього разу людей привезли на прикордонний пункт — пасажирам видали міграційні карти для заповнення.
У декого на пункті пропуску забирали паспорти і просили почекати. Віка зробила висновок, що відбирають за віком: прикордонників цікавило, як молодь тут опинилася та що бачила.
«Моя мати пройшла контроль одразу, я — ні. Мені наказали пройти в приміщення і в першу чергу просили показати руки: спочатку тильною стороною, потім повернути долонями. В бідної дівчини, що була зі мною, в певний момент майже сталася істерика, коли вона згадувала, як прокинулася від того, що на неї впали міжкімнатні двері. При цьому поводилися чемно, тиску, як у Донецьку, ми не відчули».
Штамп у міграційній карті свідчив, що для перетину кордону Вікторію та Людмилу привезли на КПП «Матвеев Курган».
Таганрог
Близько третьої ночі українці зайшли до фойє спортивного комплексу. З великих банерів на стінах посміхалися атлети-підлітки. Надписи підказали: це Таганрог.
Біженцям видали пайок і одноразову постіль, в спортзалі на них чекали розкладачки. Зранку виявилося, що їсти на ніч отримані консерви було поганою ідеєю: в багатьох дітей та кількох дорослих почалися симптоми отруєння чи ротавірусу.
«Здивувало, що у цьому фільтраційному таборі була купа волонтерів, але всі — шкільного віку, десь 10-11-й клас. Пізніше з розмов стало відомо, що це оплачувана праця, більшість з них тут заради підробітку. Осмислення подій та адекватного уявлення, хто ми, ні в кого з тих дітей я не бачила. Просто дівчатка та хлопчики на побігеньках. Вони не володіли інформацією, у відповідь на запитання біженців розводили плечима».
Пункт тимчасового розміщення зробили в спортивній школі олімпійського резерву N° 13. У фойє біля турнікетів на виході завжди чергували поліцейські з автоматами.
Усі розмови з силовиками та нібито цивільними, які наче просто приносили корм для тварин, зводилися до обговорення «військових злочинів України». Щодня в школі метушилися репортери. Двадцять другого березня для зйомок якогось високопосадовця там облаштували дитячу зону — принесли декілька столів, з’єднали їх в один великий, і старшокласники взялися малювати з дітьми перед камерами. Після того, як журналісти пішли, все швидко прибрали.
Отримавши від волонтерів сім-картку «Мегафону», Вікторія моглазалишити свою маму без побоюваньвтратити одна одну. Картка місцевого оператора була потрібна ще й для того, щоб відкрити рахунок у «Сбербанку» для отримання одноразової грошової допомоги в 10 тисяч рублів. Потім Віка знайшла ще обмінник, він виявився кволим кіоском всередині ринку, з рукописною картонною табличкою.
«Ті 1900 гривень, що в мене не схотіли брати в обміннику у Безіменному, перетворилися лише на 2500 рублів. Курс 1,3 — й тут вже приймали абсолютно всі купюри».
Треба було планувати подальшу подорож. Розпорядники по декілька разів на день заходили до зали з гучномовцем — сповіщали про збір людей на автобуси, натякаючи, що ніхто не має знаходитися тут більше двох днів. Українцям пропонували їхати до Володимира, Тули та Рязані.
Людмила хотіла потрапити до подруги у Керч. Побачивши ціни квитків на сайті, жінки зрозуміли, що найдешевше туди дістатися через Ростов. Замість автобусів вглиб Росії Віка з мамою обрали електричку з вокзалу поблизу та обережно вислизнули з табору. Приміщення покинути не завадили, але на шляху до залізниці їх зупинили троє, представилися волонтерами. Вікторія спробувала якнайшвидше розпрощатися з трійцею, поки мама ввічливо відповідала. Відійшовши на відстань, побачила у руках “волонтерів” диктофон.
Крим
До Ростова жінки приїхали ввечері, квитки до Керчі на цей день вже розкупили, тож довелося ночувати на вокзалі. 24 березня, на день народження Людмили, вони дісталися Криму та нарешті зустріли подругу.
Що в Ростові, що в Керчі, навіть в малесенькій будівлі приміського вокзалу в Таганрозі — перш, ніж потрапити всередину, треба пройти «рамку», а багаж покласти на стрічку і просвітити.
«Крим — не Росія. В Керчі навіть немає “Сбербанку”, проте скрізь літери “Z” у георгіївських кольорах, на кожній подряпаній маршрутці є наліпка. Вокзал в Керчі, куди прибув потяг через кримський міст, зовсім не той, до якого ми приїжджали раніше. Цей стоїть окремо, огороджений парканом і колючим дротом».
Зупинка у квартирі близької людини, домашня їжа та елементарна можливість приймати душ допомогли мамі з донькою видихнути і перепочити. Найголовніше — жінки змогли виспатися.
Нарешті дівчина змогла розпочати спілкування з волонтерами у чат-боті для тих, хто хоче виїхати з Росії. На відповідь чекала два дні, але все ж там допомогли купити квитки на 5 квітня до Санкт-Петербурга, а звідти на автобус до естонського Пярну з пересадкою в Таллінні.
Кордон
Від’їзд з Пітера видався нелегким. Через внутрішні українські паспорти жінок не хотіли пускати до автобусу. Контролерка пояснювала, що вони отримали вказівку від прикордонників: не саджати людей з українськими документами. При тому що купити квитки через електронний сервіс з тими самими документами вдалося.
Декілька разів і вона, і водій дзвонили прикордонникам, під час останньої спроби їм відповіли щось на кшталт «саджайте на ваш страх і ризик».
«Просто щастя, що водій наполіг нас забрати. В мене закордонний паспорт був, але я його боялася показувати — раптом не повернуть? Тому виїжджала за звичайним».
Внутрішні паспорти створили неабияку затримку на кордоні, бо з такою проблемою була ще одна українська родина. Водій, незважаючи на довгу перевірку, дочекався усіх, навіть підібрав людей, покинутих іншим автобусом. З боку Естонії вже не було проблем, там Віка показала свій закордонний паспорт. В Пярну пункт розміщення для українців облаштували в будівлі поліції, там жінки поїли, заночували та нарешті відчули себе в безпеці.
Фінальною точкою в Європі для Віки з Людмилою стала Прага, де дівчина змогла знайти роботу і житло. Тяжка фізична праця вимотує, але дає змогу потроху збирати гроші. Також жінки відвідують курси чеської.
«Як я? Справляюся. “Добре”, “погано” чи “так собі” — зараз не ті визначення, які б справді відповідали дійсності. Порівняно з тими, хто зараз залишається в Маріуполі або в інших окупованих містах, то буде одна відповідь. Порівняно з моїм життям до війни — інша. Я досі не маю гадки, де мій батько, чи живий він. Знаю одне: рішення кинути все і йти тоді, 16 березня, найвірніше за всі мої прожиті роки».
