Александра Подгорная
12 октября 2021

Рабы ритуалов. Как живут люди с обсессивно-компульсивным расстройством

На виду не должны стоять бутылки с синими крышками, числа 40, 56, 108 и 50 под запретом, открыть и закрыть шкаф нужно определенное количество раз, иначе обязательно случится что-то страшное. При обсессивно-компульсивном расстройстве (ОКР) возникают навязчивые мысли, то есть обсессии. Хотя бы на время избавиться от них помогают только ритуалы — компульсии. Постоянное мытье рук — одно из самых распространенных проявлений ОКР, но иногда обсессии становятся жуткими или стыдными, а ритуалы пугают близких.

 

Героини «Маяка» рассказывают, как ОКР может сделать жизнь невыносимой. Алина выстраивает отношения с мамой, у которой тяжелая форма ОКР, а Анастасия с детства живет с этим расстройством и безуспешно пыталась получить помощь в государственной психиатрической клинике.

Иллюстрации — Yokunen / Adobe Stock.

Иллюстрации — Yokunen / Adobe Stock.

Алина (имя изменено по просьбе героини)

Все началось, когда мне было пятнадцать. Я замечала странности за мамой, но в силу юного возраста даже предположить не могла, какие на то могут быть причины: думала, что это просто излишняя дотошность и придирчивость к мелочам.

Например, я не могла брать определенные ложки, вилки и посуду в разное время суток. Утром конкретная тарелка маму не смущала, но если я выбирала такую же на ужин, начинался скандал. Нельзя поставить бутылку воды на видное место, если она голубого цвета или с голубой крышечкой, а большинство бутылок с минералкой в продаже именно такие.

Подобных случаев было довольно много: странные правила без четкой аргументации, почему это делать можно или нельзя. За неповиновением мог следовать грандиозный конфликт.

При этом в остальном у нас всегда было довольно теплое и доверительное общение, мама — хороший родитель, который никогда не обижал меня ни морально, ни физически. Отец погиб, когда я была очень маленькой, родственники находились в дистанции от меня и мамы, а друзей у нее особо никогда и не было. Вероятно, ОКР в том числе мешал выстраивать коммуникацию с другими людьми, но это лишь мои догадки.

Со временем мамины придирки по малейшему поводу стали добавлять все больше напряжения между нами. Когда мне исполнилось 18, я уехала учиться и отношения наладились, но стоило только приехать на выходные и провести с мамой пару дней, все начиналось заново: кружка не того цвета, тарелка не для того времени суток.

О том, что это ОКР, я узнала пять лет назад, увидев ролик на YouTube. Решила поделиться информацией с мамой, но в ответ получила лишь раздражение и отрицание: «Ничего у меня нет, не выдумывай, я — вот такой человек». Диагноз официально подтвердили лишь месяц назад — наша семья пережила большое горе и попала в сложную жизненную ситуацию. Все заболели Covid-19, и всех, кроме меня, госпитализировали. Маму отвезли в больницу в другом городе, а вскоре не стало бабушки — отказали легкие, ИВЛ не помогла. На этой почве психическое состояние мамы сильно ухудшилось, врачи вызвали ей психотерапевта и прописали нейролептики. Когда она вышла из больницы, я увидела в заключении помимо других расстройств приписку «тяжелая форма ОКР, необходимо наблюдение у профильного специалиста». Теперь мы открыто общаемся с ней на эту тему и она призналась, что давно осознала проблему и уже не отрицает ее существование.

Ритуалов всегда было очень много, большинство из них присутствуют в нашей жизни до сих пор. Есть числа, которые нельзя произносить: 40, 56, 108, 50. Если на какой-либо этикетке мама видит одно из этих чисел, она выкидывает эту вещь. Если это стоимость товара, мы его не покупаем. Однажды я принесла домой пакет с продуктами и в нем лежал чек с итоговой суммой «1240». Мне пришлось сделать возврат всех покупок и купить что-то другое, чего не было в изначальном списке.

Есть имена и слова, с которыми такая же история, как с цифрами. Допустим, на пачке чипсов написано, что они произведены в определенном городе — мама их либо выкинет, либо не будет есть, при этом я их съесть тоже не смогу.

Мама постоянно спрашивает о времени, она может это делать много раз подряд с разницей в минуту.

Что-то сделать можно только в определенное время: если я хочу пойти в магазин и на часах 20:32, то я должна дождаться 20:35 и только потом смогу выйти из дома. Это относится ко всему — ставить чайник, пить чай, стирать и так далее можно только в «благоприятное» для этого время. Какое именно время считается благоприятным, мама объяснить не может, оно высчитывается у нее в голове по каким-то собственным формулам.

А еще — мытье рук. Бесконечное мытье рук. Повторение действий — это классический признак ОКР, и у мамы он, естественно, тоже есть. Нужно определенное количество раз открыть или закрыть шкаф или дверь, нужно несколько раз включить и выключить огонь на плите. Зачастую от этого повторения зависит, к примеру, продолжительность жизни какого-то человека, и поэтому я или она должна как можно больше раз совершить это действие.

Есть множество других особенностей. Нельзя класть вещи на одно конкретное кресло в доме. Если мама стирает, я не могу в это время есть. Если она ставит чайник — не могу пойти в туалет или умыться. Как-то я купила влажные салфетки в магазине, на входе в который сидела бездомная женщина, — был скандал и мне пришлось выкинуть эти салфетки и купить их в другом магазине.

Я в терапии уже год, но мама не обращалась к терапевту ни разу. Сессии с психологом очень помогли мне относиться к маме терпимее и, в принципе, быть более стойкой. Но способов облегчить навязчивые состояния мамы у меня нет и не было никогда, как и у нее самой, — приходится просто терпеть. Когда я была подростком, меня это не сильно задевало. У мамы тогда только развивалось расстройство, «приступы» были редкими и я в них практически не участвовала. Также в силу того, что мы жили совместно, глаз замылился и я не реагировала так ярко, практически не придавала этому значения. Позже, когда я переехала в другой город и отдалилась от совместного быта, то, приезжая к ней в гости, начала все больше внимания обращать на странные просьбы. Сейчас уже не живу с мамой чуть больше семи лет. Безусловно, я отношусь к ней, как к человеку не совсем здоровому, но иногда впадаю в ярость и очень часто раздражаюсь от ее ритуалов. Ведь под «условия», которые диктует ОКР, приходится подстраиваться и мне.

Мы можем пить чай и мирно общаться, но потом происходит что-то, и вот я уже должна пятнадцать раз постучать ложкой по кружке. На это невозможно реагировать мягко, и да, я пока не научилась этому, хотя и работаю над принятием ситуации.

Я понимаю, что мама не виновата в своем заболевании. Но считаю, что человек сам несет ответственность за свое выздоровление, а лечиться и выздоравливать она не особо планирует.

За столько лет я все еще не разобралась, как реагировать на проявления расстройства. Глупо повторять «успокойся», но такие фразы бесполезно говорить в любых ситуациях любым людям, и люди с ОКР — не исключение. Это никак не поможет, но точно обесценит чувства человека и вызовет негативную реакцию, которая повлечет за собой конфликт.

Анастасія

В жовтні мені виповнюється двадцять чотири роки, з ОКР я живу з самого дитинства. Це заважає тверезо дивитись на світ та об’єктивно мислити. Коли уявляю, як кидаю людину під машину, або думаю, що якийсь хлопець чи дівчина привабливі, це не означає, що я реально можу штовхнути людину під машину чи хочу зраджувати своїм партнерам чи партнеркам з кимось. Це рандомні думки, які періодично виникають у всіх людей в голові, проте у людини з ОКР вони приймають найабсурдніші та дуже нав’язливі форми.

Вперше такі думки з’явились у дуже ранньому віці, десь у 4-5 років. Вони змушували мене шкрябати зубами свої щоки позаду щелепи. Але навіщо? Думки людини з ОКР бувають різними, іноді для ритуалів потрібна причина, іноді причини немає, а є стійке упередження, що просто так треба і все. Це був саме такий випадок.

Кусати щоки просто треба — і обов’язково їх треба кусати так, щоб під рахунок було порівну. Спочатку 4 рази, починаючи з однієї сторони щоки, а потім 4 рази, починаючи з іншої сторони. Годі й казати, що в роті були дуже страшні рани й було завжди дуже боляче.

Моя мати намагалась це лікувати, ми ходили до педіатра, але причину у психічному стані шукати не стали, прописали мазати в роті метиленовою синькою — щось на кшталт йоду чи зеленки. Хоча, на мій погляд, коли дитина приходить до тебе і каже, що вона кусає свої щічки, бо так треба і все, тут є над чим подумати. Рот від синьки був повністю синій, на смак вона дуже гірка і, звичайно, не допомагала, бо не лікувала причину. Я позбулась цієї звички до другого класу — лише власною силою волі, тому що, навіть коли була мала, розуміла, що така ситуація не дуже нормальна. То, мабуть, єдиний раз, коли поради у стилі «намагайся тримати себе в руках» мені допомогли — вперше і в останнє.

Я зрозуміла, що, скоріш за все, в мене проблема з ментальним здоров’ям лише у вісімнадцять років. Здавалося, у мене просто такий характер, а мої нав’язливі думки — така особливість. Під час чергового нервового зриву через те, що я не можу себе контролювати, «загуглила» свої симптоми та знайшла відповідь. Почала багато читати про це та дивитись відео за тематикою ОКР — тоді й зрозуміла, що хвора.

На жаль, це не покращило мій стан в цілому. Важливо розуміти, що ментально хвора людина магічно не зцілюється від усвідомлення того, що з нею відбувається, вона просто тепер знає, що потребує допомоги, а іноді не усвідомлює навіть цього. З того часу почалися мої спроби довести мамі реальність своєї хвороби, бо гроші були лише в неї. До лікаря я потрапила у 19-20 років, коли вже була психічно переламана настільки, що хвороба повністю поглинула мою особистість: я жила тільки для того, щоб виконувати ритуали. Тоді почала хворіти ще й на депресію, занедбаність мого стану переросла в масштаби такої катастрофи, що не могла ні вчитися, ні виходити з дому, ні влаштуватися на роботу, ні нормально спілкуватися — життя просто втратило сенс.

Коли я була ще у школі, у мене в голові з’явилась така дивна думка про те, що я ходжу однією ногою більше, ніж іншою. Потім почала робити ритуали для того, щоб ноги, нібито, ходили однакову кількість разів.

Як я це розуміла? Моя психіка буквально робила так, щоб мені здавалось, наче одна нога, яка пройшла більше, була якоюсь більш важкою і мені треба було зробити так, щоб і друга нога була такою ж важкою. Якщо я цього не робила, у мене все перекручувало всередині й здавалось, наче «більш активна» нога ставала важче, а іноді навіть починала мліти. Таким чином доводилось знову і знову робити ці ритуали, аби мені стало легше.

 

Були думки про те, що мені обов’язково потрібно вдихнути певне повітря, тому що здавалось, наче я залишала шматок свого «духу» там, де його не потрібно лишати. І я вдихала все настільки сильно, що в мене з часом почали боліти легені. Бувало навіть так, що мені треба було повернутися до місця, де я, нібито, не все вдихнула.

У мене були стандартні дії щодо постійного миття рук до такого стану, коли шкіра на них починала аж тріскатися. Я перевіряла крани, перезакривала двері, переставляла по сто разів різні речі — наче все це неправильно закрилось чи неправильно лежить. Могла так довго стояти та заново торкатися, крутити, закривати, аж поки мене все не влаштує.

Пастка в тому, що чим довше в тебе є така залежність, тим довше ти стоїш і робиш певні ритуали, бо нав’язливість тебе не відпускає до останнього.

Найскладніше мені було підчас навчання в університеті, почалось новеньке — хтиві нав’язливі думки.

Я не є однозначно моногамною чи поліаморною людиною: мені подобаються будь-які стосунки, де всім класно. Але якщо ти ходиш по вулиці і тобі назустріч йде будь-яка людина і ти одразу думаєш про неї щось хтиве — вже інша справа. Це могла бути будь-яка людина, будь-якої статі (я — бі), будь-якого віку.  Тобі страшно, бо здається, що ти маніячка. Думки не означають дії, особливо коли це не твої думки і ти розумієш, що вони є нав’язливим станом, але мозок людини з ОКР не бачить різниці між думкою та дією: він інтерпретує все так, наче ти вже це зробила.

Потім вже просто нікого не хочеться бачити, аби не представляти нічого, бо це гидко, бо я хочу займатись сексом тільки з тими людьми, з якими хочу саме я, і щоб інша людина була не проти.

З’явився страх перед тим, що відчую хіть до дітей і почнуться проблеми зі статевим життям, адже ти вже не можеш думати тільки про тих людей, з якими у тебе секс, ні, ти вже думаєш про бабцю з сусідньої квартири.

Від таких думок мені ставало неприємно, коли мене торкались — бо це все мій мозок інтерпретував як хтивість.

Потім почались думки про насилля щодо мене. Я дійшла до такого стану, що іноді відчувала, наче всередині мене знаходиться пеніс. Було важко сідати, бо здавалось, ніби я зараз сяду на пеніс. Якщо ляжу — мене хтось зґвалтує. Такі думки з’являлись навіть притому, що вдома нікого не було. Все одно здавалося, наче зараз прийде якийсь монстр і зробить зі мною страшні речі. Я дуже багато плакала і могла не спати майже два дні, доки не лягала рівно, як вкопана, й тоді миттєво засинала, бо організм не витримував такого виснаження.

Тоді я зрозуміла, що допомога не просто потрібна, вона необхідна. У нас не було грошей, але така ситуація — вже боротьба за життя.

На мої нав’язливі думки мої родичі та інші близькі люди реагували по-різному. Мої подруги, друзі та люди, з якими я тоді зустрічалась, були тими першими людьми, які почали мені співчувати й намагались допомогти, як могли. Я жила тільки з матір’ю, батько нас покинув дуже давно, ще коли я була зовсім маленька.

Коли я сказала їй про те, що мені погано і мені потрібна допомога (і вона сама бачила це), вона відповіла лише те, що я ледача і не хочу «взяти себе в руки». Її думка була такою: у мене не може бути проблем, бо у наших родичів такого нема, бо я не працюю і не шукаю роботу, бо сиджу цілими днями вдома і що це все через те, що мені нічим зайнятися. Це доволі стандартні відповіді, я гадаю. Чи поранило це мене? Ну, не дуже, бо я не була дуже близькою з мамою, вона виховувала мене до тих пір, доки я сама не змогла про себе піклуватись. Але мені було сумно через те, що вона, моя мати, яка повинна бути завжди зацікавлена в тому, щоб її дитині було добре, не дала мені грошей, бо вона не бачила у цьому сенсу, адже я все вигадую. На той момент, до речі, я вже не ходила до універу, не ходила на вулицю, майже ні з ким не спілкувалася і постійно сиділа в телефоні, щоб можна було відволіктись від свого стану.

Я намагалась пояснити та розказати, але мене просто не слухали. Бабуся плакала, бо тепер я ненормальна, і взагалі, нащо мені треба лікування, бо «ти ж тоді будеш вбогою», а сестра не стала ніяк у це лізти.

Все дійшло до того, що я все ж спромоглась дістати в мами гроші та пішла до психотерапевта, який поставив мені діагнози: ОКР та депресія. До цього лікаря я сходила всього два рази, а потім зрозуміла, що мені потрібна хоч якась довідка для універу про те, що я хворію, а таку можна було дістати тільки в психіатричній лікарні, і я пішла туди.

У лікарні сказали, що довідку дадуть тільки тоді, коли я пройду курс лікування, тому довелось там залишитись.

Лікар-психіатр, що мене приймав, поводився дуже нетактовно, наче я йому заважаю робити щось важливе. Він іронізував з того, як я себе почуваю, йому здавалось смішним, що мені приходять в голову такі думки, та замість того, щоб комплексно роздивитись симптоми, він склав це просто в одну хворобу та відправив мене у стаціонар.

Вже там зі мною говорила інша психіаторка, яка здалась дуже приємною жінкою, проте, як виявилось, саме вона виписувала ліки й саме вона призначила мені те, що не підійшло моєму стану. Через ці ліки в мене потім почались проблеми з репродуктивними органами.

Митися нам не давали, дозволяли це робити лише у неділю, бо економили воду, їжа була несмачна і її вистачало рівно настільки, щоб ми могли не померти з голоду. На щастя, нам дозволяли вийти в магазин і до нас пускали родичів, які також привозили їжу. Там не намагались підібрати ліки індивідуально. Єдине, що там було гарного, це, на диво, нормальний медперсонал, з яким можна було навіть поспілкуватись. Коли я виписалася з лікарні, то з жахом зрозуміла, що два місяці була в місці, яке мені майже не допомогло. Мій депресивний стан не вилікувався, навпаки, він охопив мене повністю. Проте, як не дивно, такий стан дещо придушив мій ОКР, тому стало легше хоча б з цієї сторони. За час знаходження у лікарні мене підтримували всі близькі люди, навіть мама, яка говорила з лікарями та зрозуміла, що мій стан був дуже поганим.

Після лікарні, як і до неї, я шукала багато інформації про ОКР в інтернеті, щоб зрозуміти, як покращити ситуацію, якщо в мене немає можливості отримати платну психіатричну допомогу, бо безоплатна мене скалічила. Це були відео на YouTube та відеороліки з Ted talk, які допомогли дещо краще зрозуміти себе, але вони не дуже ефективні.

Раніше, якщо я не виконувала ритуали, які мені потрібні були для того, щоб почуватися краще, мене колотило як в лихоманці.  В цей час психіка відчуває великий страх та тривогу, може здаватися, що зараз щось вибухне, ти або хтось помре через те, що ти не завершила ритуал.

Насправді зараз мій стан більш задовільний, майже немає компульсій, але залишились деякі обсесії. У голову кожен день приходять різні думки, які хочеться забути та відкинути, але вони взагалі нікуди не діваються, а якщо намагатись їх позбутись, вони будуть тільки посилюватися. Життя з такою хворобою — це невесело.

Я можу порадити людям з ОКР шукати інформацію зі спеціалізованих ресурсів, знайти науково-популярні джерела та перевіряти актуальність праці, хто її пише і скільки у цієї людини ще є праць. Ефективними будуть відео кваліфікованих спеціалістів. Почитайте про когнітивно-поведінкову терапію, але пам’ятайте, що вона може вам не підійти, вона не універсальна.

Дивіться документалки про людей з ОКР, тому що це допомагає не відчувати себе самотніми. І найголовніше: не будьте суворими до себе, ви — не погана та не бракована людина. Ваші думки не завжди ваші, ваші думки не є діями, думати можна про що завгодно. Намагайтесь утримуватись від ритуалів як можна довше, а думки не затримувати в голові: нехай думка йде далі, спробуйте відволікатись від неї. Якщо вам треба відпочити — відпочивайте, не силуйте себе, що вам негайно треба з цим щось робити. Ви повинні зрозуміти, що ви собі не ворог, ви можете собі допомагати у тому темпі, у якому потрібно саме вам.

Людині з ОКР не варто казати, що вона вже дістала тим, що робить свої ритуали, бо, повірте, вона і себе вже дістала цим, але ритуали майже неможливо припинити, це не так працює. Не використовуйте фрази на кшталт «ти все вигадуєш», «що за дурість», «просто не думай», «просто не роби». Намагайтесь підтримувати людину, намагайтесь зрозуміти її, спілкуйтесь з нею, питайте, що для неї нормально, а що — ні. Коли втомлюють чиїсь дії, можна вийти в іншу кімнату, вийти з дому, спробувати не контактувати з нею. Інші люди не повинні терпіти стан людини з ОКР, але й травмувати нікого не треба.

Близьким людини з ОКР, перш за все, не можна казати їй, що вона сама винна в тому, що хворіє. Мати розлад не соромно. Соромно, коли людина має розлад, а їй кажуть, що треба просто взяти себе в руки й все мине.

читайте также
Комментарии