Колажі — Артур Бондаренко.
«Війна не завадить висадці квітів у Харкові», — сказав міський голова Терехов ще на початку весни і подякував працівникам комунального підприємства «Харківзеленбуд». «Харків завжди славився своїми гарними клумбами, жоден агресор не змусить нас відмовитися від цієї звичної для містян краси», — зазначив він. І справді, вже через кілька тижнів вулиці наповнили барвисті кольори. Життя в Харкові не зупинилося, хоча 24 лютого усі припускали й найгірші сценарії.
Величезну роль у порятунку харків’ян відіграє метро, що з перших днів війни трансформувалося в укриття від артобстрілів. На центральній станції розташувався гуманітарний центр, де люди отримують медикаменти, їжу та предмети гігієни.
Можна було зустріти вагон-будинок з килимами, купе з люлькою немовляти та кімнати з картону, де в кутку стоїть котячий лоток. На поручнях сохла білизна, діти грали на пероні, як на майданчику. Транспорт швидко перевтілився у тимчасове сховище зі своєю інфраструктурою.
«Пам’ятаю, як я зайшов у вагон і попросив дозволу сфотографувати натюрморт на вікні. Там стояла їжа, кухонне приладдя, щось з предметів особистої гігієни та квіти. Маленький букет поміж усього цього здавався апофеозом абсурду», — згадує документаліст Павло Дорогой.
Двадцятого травня метро знову запустили. Звернувши пакунки з речами, харків’яни піднялися у місто, щоб вчитися жити під час повітряної тривоги без рятівних метрів землі над станціями. Але як тільки починається обстріл, містяни прямують у метрополітен, бо він впевнено ототожнюється в них з безпекою.
Це не перший випадок, коли метро стає прихистком на війні. Бомбардування нацистів змушували лондонців ховатися навіть в тунелях, бо місця не вистачало для всіх. До Другої світової влада не підтримувала використання замкнутого простору станцій як бомбосховища, посилаючись на ризики розповсюдження захворювань та неконтрольовану поведінку натовпу. Реальна загроза змінила цю позицію. Коли на місто почали скидати авіабомби, вже було зрозуміло, що стримати бажання знайти найбезпечнішу локацію неможливо — люди заповнили метрополітен. Проте після інспектування станцій виявилося, що побоювання не справдилися, лондонці намагалися доброзичливо взаємодіяти, підбадьорювали один одного та розважали малечу, опікувалися гігієною свого прихистку. Уряд також турбувало, що надто налякані містяни відмовлятимуться виходити на поверхню, аби працювати задля посилення обороноздатності країни. Незабаром з’ясувалося, що багатьом просто нікуди йти вночі, адже їхні будинки зруйновані бомбами, проте вони справно підіймалися у місто на свої робочі місця.
У період з осені 1940 по весну 1941 років Лондон та його околиці обстрілювали практично щодня. Зачинена до війни станція «Даун Стріт» використовувалася як бункер прем’єр-міністром Вінстоном Черчиллем та перетворилася на його військовий кабінет.
Зараз здається повністю зрозумілою потреба в облаштуванні мережі комфортних прихистків та санітарних станцій в метрополітені Харкова, щоб знизити рівень стресу у місті постійної небезпеки. Схеми евакуації та карти станцій мають бути інтуітивно зрозумілими. Перші «наземні» кроки вже зроблено — почали з’являтися зупинки-укриття для порятунку від уламків снарядів. Теперь залишається тільки вдосконалювати підземний простір, який вже показав себе найкращим чином у кризовій ситуації.
Архітекторка, урбаністка та голова громадської організації і офісу з розвитку міст Urban Reform Олександра Нарижна нагадує, що Харків знаходиться приблизно в 30-40 км від кордону з Росією, на такій відстані від ворога з великих міст України знаходиться тільки Луганськ. «Тобто весь Харків став точкою підвищеної тривоги, й це для нас нова реальність, яка має бути в основі планування та архітектурних рішень», — вважає Олександра.
Соціологи та психологи впевнені, що велике місто має бути зручним. Це знижує напругу у його мешканців, полегшує їх щоденні справи й настрій, бо ти не зустрічаєш перешкод. Вони можуть бути у вигляді парканів, величезних магістралей лише із підземними переходами, аварійних будинків, районів, які роками радять обходити стороною. Чітке розуміння свого шляху до бомбосховища допомагає не розгубитися у мить загрози. Ще до повномасштабного вторгнення урбаністи Харкова наполегливо висували на обговорення питання пішохідних вулиць. Чи актуальне воно зараз?
«Пішохідні вулиці чи пішохідні зони — не панацея, а лише частина комплексу необхідних дій», — відповідає Нарижна. У 2015 році її команда реалізувала проєкт «Перша пішохідна вулиця Харкова», щоб привернути увагу до питань гуманізації урбанізованого середовища та запровадити новий погляд на те, як можна використовувати звичний простір. Це перша спроба облаштувати пішохідну зону міста і наповнити його життям, а не паркінгом.
«Чи такі вулиці необхідні? — Так, — продовжує розмірковувати Олександра, — але “де, скільки та як” має базуватися на візії розвитку міста та її пріоритетах. Вочевидь, це потрібно там, де історичний центр, але є ще багато питань, які “простір без авто” може вирішувати: підтримка підприємництва та малого бізнесу, превентивне та ментальне здоров’я, адаптація міст до змін клімату. Такі задачі мають бути першочергові, а “пішохідна вулиця” — один з гарних інструментів роботи з ними».
Щоб створити стратегії розвитку у майбутньому, важливо аналізувати минуле, яке залишило у спадок певні структурні особливості у кожному українському місті.
Олександра Нарижна розповідає, що Харків поєднує у собі дві великі епохи.
«Це і є формуючою особливістю архітектури Харкова: співіснування історичної частини, зведеної у ХIХ сторіччі, та будівель ХХ сторіччя, в яких були реалізовані дуже прогресивні та сміливі ідеї. До останніх належать в першу чергу Держпром, проєкт ансамблю площі Свободи, район Задержпромʼя, завдяки чому в місті було сформовано новий центр, район ХТЗ, що являє собою проєкт соціалістичного та лінійного міста», — каже Олександра.
У другій половині ХХ сторіччя було побудовано Салтівку та інші житлові масиви зі своєю власною «атмосферою». За думкою Нарижної, безліч промислових зон, які в свій час суттєво вплинули на розвиток міста, зараз розривають Харків на шматочки і утворюють небезпечні анклави, проте й одночасно — потенціал для розвитку.
Із сучасними функціями промзон успішно працюють по всьому світові. Для цього застосовують принцип ревіталізації (від латинського re — відновлення і vita — життя, дослівно: повернення життя). В контексті урбаністики цей термін означає процес відтворення та пожвавлення міського простору. Основний механізм ревіталізації полягає у розкритті нових можливостей старих територій та споруд, у тому числі — промислових.
У найважчий для психіки час людина ще більше потребує суспільних просторів для соціальної взаємодії — ця потреба може стати важливим орієнтиром для відбудови Харкова та ревіталізації його районів. Такий підхід цінно інтегрувати в українські реалії.
Наприклад, у Барселоні ще наприкінці 80-х років посеред району Санс спроєктували
Parc del ‘Espanya Industrial — парк індустріальної Іспанії — та Parc de Joan Miro, який перетворився на платформу для експозиції найвідоміших скульптур художника Жоана Міро. Тенденцію доповнив лінійний парк Jardins de la Rambla de Sants на місці покинутих колій. Частина залізничної лінії, що проходить через місто, була закрита залізо-бетонною конструкцією, на якій розбили повноцінний парк площею 20 тисяч квадратних метрів.
Автори розробили величезну конструкцію, щоб задіяти нераціонально використану територію. Складна система балок із трикутними заскленими отворами підтримує естакаду із парком. До того ж таким чином позбулися надмірного шуму від працюючої залізниці та надали можливість насолоджуватися краєвидами міста усім людям, а не лише мешканцям пентхаузів у багатоповерхівках.
У Німеччині пішли далі та надали можливість доповнити міський простір навіть ядерному реактору, який, щоправда, ніколи не працював. Wunderland Kalkar — містечко розваг з потужного реактору, що почали будувати ще у 1972 році в німецькому місті Калькар. З перших анонсів і до завершення будівництво супроводжували чисельні протести, на споруду витратили близько 3,5 мільярда євро.
Після трагедії у Чорнобилі реактор так і не запустили, а у 1991-му проєкт взагалі згорнули. Землю разом з усім, що на ній, придбав інвестор із Данії — він здивував громаду своїм рішенням не прибирати будівлю реактора, а натомість перетворити територію навколо нього на парк розваг. Тепер Wunderland Kalkar відвідує понад 600 тисяч людей на рік, на території працює біля 40 атракціонів, а реактор прикрасили величезним муралом.
У США на березі Лейк Юніон, що майже в центрі Сіетлу, залишили посеред еталонного зеленого газону будівлю вугільно-газового заводу. Рішення не руйнувати завод було мотивоване тим, що, споглядаючи його деталі під час сімейного відпочинку, діти та дорослі зможуть відчути близькість до історії свого міста та краще зрозуміти її. Ідентичних прикладів чимало: Medialab Prado у Мадриді, Art Inkubator (Fabryka Sztuki) у Лодзі, театральний центр Jatka 78 у Празі, фестивальна мекка Melkweg в Амстердамі. Є й масштабніші проєкти: брюссельський Kanal — Centre Pompidou на місці гаражів Citroën чи місто мистецтв Kunststad замість старої корабельні в Амстердамі.
Ревіталізація найчастіше допомагає реанімованим промзонам переорієнтовуватися з точки дискомфорту та району «краще там не блукай» на креативні індустрії, парки та локації для перетину людей у великому місті.
Мешканці інших українських міст переважно не розуміють, як вплинуло на архітектуру Харкова те, що він колись був столицею, та чи вплинуло взагалі. Але саме у той період з’явилися наймасштабніші промислові зони.
«“Харків — перша столиця” — це популярний лозунг, який обрізає смисли. Харків, звісно, велике місто, зараз ще й місто-герой, тут народились та жили дуже важливі для світу особистості, але ми ж розуміємо, в які часи Харків зробили столицею, кому і для чого це було потрібно», — підкреслює Нарижна.
Перша столиця України насправді Київ і лише він. Більшовики призначили Харків столицею радянської України у 1919 році, а сам наратив про «першу столицю» — частина російської пропаганди, щоб викреслити період Української народної республіки (УНР) з історії.
Радянська влада планувала ствердитися у Києві з початку революції, «червоним» двічі вдавалося захопити місто, однак їх швидко витісняли назад. Остаточно це спрацювало лише у 1920 році, на той момент транспортувати уряд до Києва, що став центром національного спротиву, було ризиковано — лояльність до більшовиків все ніяк не з’являлася, вочевидь, через терор. Отже Харків так і залишився «головним».
Роль столиці УНР на один день приймав навіть Коростень, щоб Мала Рада змогла проголосити Малий державний герб. Це відбулося 12 лютого 1918 року. Потім трохи більше двох місяців столицею була Вінниця. Тоді під натиском більшовицьких сил, які зайняли Київ, до міста переїхав тодішній уряд. Рівне взагалі двічі призначали столицею, і обидва рази — у квітні 1919 року. В червні 1919 року столицю УНР перенесли у Кам’янець-Подільський. Тобто Харків і всі ці міста, першим з яких був Київ, проголошувалися столицями зовсім різних «Україн» — радянського утворення на українських землях і УНР.
«Столиця України в Києві, а для Харкова важливо визначити свою особливу ідентичність зараз та на майбутнє. Якщо, наприклад, розглядати Харків як столицю науки, IT, культури — буде продуктивніше і зрозуміліше, куди направляти зусилля. А якщо продовжувати взрощувати бренд “першої столиці”, то ми так і будемо продукувати “Ізюминки” (термін, яким оперувала міська влада останні десятиріччя), втрачаючи можливості руху вперед», — продовжує свою думку Олександра.
Отже дійсно у той час відбувся суттєвий вплив на архітектуру відповідно до амбіцій радянської столиці, але замість театрів, парків та скверів більш успішно множилася типова забудова «соцмістечок». Для чиновницького апарату бракувало місця, тому у швидкому темпі звели Будинок державної промисловості — Держпром. Із урядових будівель утворилися ансамблі центральних площ. У величних хитромудрих спорудах Будинку проєктних і будівельних організацій та Будинку кооперації наразі розміщується Харківський національний університет ім. Каразіна. Нова інфраструктура створювалася переважно в центрі, околиці залишалися без уваги, як і звичайні робочі квартали.
Усі визначні проєкти згорнули у той момент, коли вирішили перевезти уряд до Києва.
«Ідеї та пріоритети розвитку міста мають базуватись на реальних даних, на аналізі соціального капіталу та потенціалу», — пояснює Нарижна. Харків досить довго асоціюєвався із науковою спільнотою, університетами, був студентським містом — тут навіть навчалось 35 відсотків від всіх іноземних студентів які приїжджали навчатися до України, але при цьому за останні 30 років кількість студентів в місті скоротилося вдвічі: з 300 тисяч до 150.
«За останні 10 років багато талановитих науковців, діячів культури та підприємців поїхали з Харкова до Києва чи закордон. Це свідчить про те, що ми жили в ілюзії розвитку та можливостей. Це означає що Харкову потрібно зробити неймовірні кроки для того, щоб повернути тих, хто поїхав ще до 24 лютого та після», — вважає Олександра. «У Харків’ян живе дух сміливості та завзятості, ми зараз бачимо, як ЗСУ та Харківська ТРО виборюють свої землі. І це дає велику надію, що після перемоги, ми всі об’єднаємось та розпочнемо розробку проєкту Нового Харкова», — додає архітекторка.
