Колаж — Артур Бондаренко.
Три роки тому дипломат Богдан Яременко розповів на своїй сторінці в Facebook, як майбутній парламентський комітет із закордонних справ обговорює питання Стамбульської конвенції. Він вказав, що було вирішено порадитися з представниками церков і лише після цього робити остаточні кроки. За думкою духівництва, зміст конвенції може зашкодити традиційному порядку в українських родинах.
«Навчальне рішення по Стамбульській конвенції ми вчора так і не прийняли. Ніхто не виступив проти ратифікації, але депутати вирішили, що повернутися до питання потрібно лише після змістовної дискусії з радою церков», — писав Яременко.
Зелені — країни, в яких підписана та ратифікована Стамбульська конвенція, жовті — лише підписана, червона — не підписана, бузкова — Турція, колишня учасниця. Мапа — «Вікіпедія».
Основна відмінність цієї угоди полягає в тому, що вона зобов’язує уряд країн-учасниць запобігати всім формам насильства над жінками, у томи числі й домашньому. В документі страждання жінок розглядаються не як окрема проблема конкретної людини або родини — навпроти, це зона відповідальності держави. За думкою противників конвенції, такі подробиці має бути «незручно» оприлюднювати в публічному просторі.
Ухвалення конвенції є важливим маркером для Нідерландів та Швеції — двох країн, які лише після цього погодились підтримати статус кандидата на членство в ЄС для України. Обидві держави активно інтегрують у свою соціальну політику основні ідеї документа, наприклад, руйнування гендерних стереотипів,які зробили насильство щодо жінок припустимим.
«Рішення про ратифікацію Стамбульської конвенції прийнято у найбільш складні для України часи й на тлі повідомлень та звинувачень російських військових у сексуальному насильстві щодо жінок, дітей та чоловіків в Україні. Тому нині, під час війни, це рішення є критично важливим», — зазначила директорка правозахисної організації Amnesty International в Україні Оксана Покальчук.
Можливо, якби Україна не знаходилась зараз у стані війни, конвенцію так і не змогли ратифікувати без належної підтримки — оскільки її зміст значною мірою міфологізований.
Які порушення відтепер криміналізуються:
фізичне, психологічне та сексуальне насильство;
сталкінг (переслідування);
жіноче обрізання;
злочини в ім’я так званої честі;
примус до шлюбу, стерилізації та аборту.
Конвенція надає країнам-учасницям юридичну базу, а також стратегії й заходи для ефективної протидії.
При цьому передбачені механізми захисту як чоловіків, так і жінок, які зазнали домашнього насильства.
Рада Європи пише: «Стамбульська конвенція не прагне “скасувати відмінності” між жінками і чоловіками та не має на увазі, що жінки і чоловіки є або повинні бути “однаковими”. Конвенція вимагає вжити заходів, щоб протидіяти ідеї, що жінки є нижчими за чоловіків».
З моменту підписання у 2011 році обурення Всеукраїнської ради церков, до якої входять представники різних конфесій, та деяких народних депутатів лише зростало: вони бачили в криміналізації перерахованих вище дій загрозу моралі та цінностям, бо документ, за словами духовенства, просуває та нав’язує «гендерну ідеологію». Релігійні громади стурбовані саме тим, що у конвенції вживається слово «гендер».
Проте Стамбульська конвенція не стосується прав ЛГБТК+ та одностатевих союзів, вона тільки надає визначення гендеру як терміну і роз’яснює, що відбувається у спільноті, де панує гендерно обумовлене насильство. Згідно з текстом угоди, гендер — це «соціально визначені ролі, поведінка, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає притаманними жінкам та чоловікам».
А насильство стосовно жінок «за гендерною ознакою» означає «злочинні дії, які спрямовані проти жінки через те, що вона є жінкою, або які зачіпають жінок непропорційно».
Як наголошує Рада Європи, дослідження показали, що певні соціальні ролі або стереотипи відтворюють небажану та шкідливу практику і сприяють толеруванню насильства по відношенню до жінок. «Тому в конвенції передбачається важливість викорінення упереджень, звичаїв, традицій та інших видів практик, які засновані на ідеї неповноцінності жінок або на стереотипних гендерних ролях, що є загальним зобов’язанням щодо запобігання насильства. В свою чергу, розуміння впливів таких упереджень, традицій та звичаїв дозволяє урядам прийняти “гендерне розуміння” насильства, як цього вимагає конвенція».
Конвенція дає визначення домашньому насильству як такому, що відбувається в сім’ї, сімейному колі або між нинішніми чи колишніми партнерами, котрі перебували або не перебували в шлюбі, незалежно від того, чи кривдник досі живе або колись жив із жертвою.
Але документ не регулює сімейне життя або склад сім’ї, не містить визначення самого поняття «сім’ї», тим більше не пропагуючи якийсь із форматів відносин між людьми. Хоча його критики запевняють, що через ратифікацію може бути зруйновано «інститут сім’ї».
Кампанія проти сексизму «Повага» зазначає, що нерідко противники ратифікації Конвенції нав’язують ще й міф про те, що цей документ суперечить релігійним поглядам, які існують в тій чи іншій країні. Але ряд країн із міцними релігійними традиціями вже ратифікували конвенцію: православні Сербія, Греція, Кіпр, Чорногорія та Грузія, католицькі Іспанія, Італія, Польща.
