Вижити біля санаторію. Як старовинні особняки на березі Куяльника перетворилися на трущоби

Журналістка «Маяка» Олександра Подгорна і фотограф Ігор Гора з’ясовували, який зараз вигляд мають особняки, що пройшли шлях від улюбленого місця відпочинку багатіїв до аварійних споруд із бідуючими людьми всередині. 

****

Насупившись, Ніна дивилася на мене впритул, ніби оцінюючи: «Тільки одна не блукай темрявою, добре? Познайомишся тут з усіма, люди нормальні, своїх постояльців не перший рік знаю. Але якщо людей не любиш, у мене пес є великий, кошлатий. Бери його за компанію, коли йдеш у магазин». Я розуміюче кивнула і подякувала: пощастило, що дозволили ввечері заселитися в «номер». Років п’ятдесят цей флігель стояв на подвір’ї Ніни разом із парою інших таких самих споруд. Господарський будинок у глибині саду побудували ще до війни.

Гостям були не настільки важливі умови життя, цінувалася сама локація — Куяльник. Двері зачинилися з протяжним скрипом, і рівно таким самим звуком відгукнулося ліжко на кинутий зверху рюкзак. Уся споруда здавалася досить дивною. Тут знайшли застосування різні текстури: на грубій цегляній стіні полотняне драпірування з кошенятами, у глиняному глечику оберемок сухої лаванди. Біля воріт мого «мініготелю» мерехтіли ліхтарі — два на всю вулицю. Тепле світло наповнило собою кімнату, розтеклося дощатою підлогою і вперлося в різьблену тумбу. Я сиділа на краю ліжка, прислухаючись. Стало так тихо, як буває лише далеко від міста. Береги лиману мірно дихали за вікнами, ламке нічне повітря сочилося з-під дверей. Десь далеко гавкіт собак зрідка змушував вібрувати нерухомі травневі сутінки.

****

У свій перший приїзд на Куяльник вісім років тому я обрала випадкове оголошення в мережі серед безлічі інших. Відшукала з найменшою кількістю помилок, оскільки розмиті фотографії були не дуже інформативними. Так і потрапила до Ніни. Одразу зрозуміла, що здебільшого її гості приїжджали сюди із року в рік та спілкувалися між собою ніби родичі, що давно не бачилися.

Порядок у всьому, чого торкалася ця жінка, підкорював безповоротно. Яка б мета не приводила гостей Куяльника, вони поверталися сюди частково й заради того, щоб знову зануритися в безтурботний, спланований Ніною побут.

Усі ми дуже мало знали про неї. Але запитань, окрім як «що на сніданок?» і «чи є на базарі персики?», особливо не ставили. Так, кажуть, художниця, викладає в училищі. Так, водить старезну «Ниву». Начебто, часто йде з полотном то до церкви, то на пагорб забереться, а потім принесе додому чергове олійне сонце, що догоряє над трасою.

****

Разом із ранковою свіжістю через відчинені двері пробрався обіцяний кошлатий пес. Тикаючись вологим носом мені в коліно, він уперто вимагав уваги. Біля воріт Ніна видала повідець і наставницьким тоном озвучила свою версію путівника по курорту: «Вище, на Лиманній, є магазин і ще два на території, але скрізь прострочка! Про свіжий хліб забудь. Навпроти заброшки [третій корпус санаторію «Куяльник» стоїть пусткою понад 10 років] невеликий базар — туди за фруктами. Не давай псу нічого підібрати і зжерти із землі — собак труять».

Ніна поїхала за продуктами в місто, а ми попрямували до лиману повз старі корпуси. На противагу трьом суворим свічкам радянської епохи дореволюційні споруди грязелікарні були присадкуваті й пишно прикрашені архітектурним декором. Одну з них вінчала ажурна ротонда, а біля входу розташувалися побиті часом скульптури і фонтани. Лиман іскрився.

Сьома ранку — кілька людей уже стояли по коліно в колючій солі. Протилежний берег із панельним районом підсвітило сонце. Геометрія будинків здавалася безглуздою і чужорідною на тлі бархатистої поверхні Куяльника.

****

Наступного дня я пройшла далі дорогою між корпусів і опинилася перед двоповерховим будинком. Складно було визначити його первісні обриси, а тим більше — назвати колір. При цьому за безліччю прибудов ще вгадувався особняк початку ХХ століття. Фарба на високих дерев’яних рамах давно розсохлася, балюстради під вікнами прикрашала павутина тріщин — практично все кричало про бідність. Буяння зелені пом’якшувало картину цього життя. Поруч із пивними пляшками і попільничками біля порога стояли миски для тварин. Пещені, еталонно круглі коти обліпили ґанок — впевненість у завтрашньому дні тут уособлювали тільки вони.

З під’їзду, накульгуючи, вийшов дід, сів біля котів і заплющив очі від сонця. Лунав церковний дзвін. Навіть якось милостиво стало, проте швидко минуло — з розкотистим матом зграйка підлітків пронеслася повз на велосипедах. Дід жбурнув їм услід порожню пляшку. Неділя, і, схоже, всі вони мають тут небагато варіантів дозвілля.

Звідси можна було розгледіти ще кілька таких самих житлових будинків, за ними поблискував церковний хрест. Усі споруди належали до Лиманної вулиці, як і приватний сектор поперед санаторієм. Увечері я розпитувала Ніну про це місце на межі світів — і не лікарня вже, і не село ще, і вже точно не місто.

«Це колишні гуртожитки працівників курорту. Там живуть справжні аборигени Куяльника. Моя мама колись навіть кімнату отримала, але добре, що у родичів земля була і змогли тут відбудуватися, — Ніна обвела поглядом свій двір. — Нам ще пощастило, а там життя несолодке».

****

Для департаменту охорони культурної спадщини ці будівлі — пам’ятки архітектури локального значення, які втратили те, що необхідно охороняти. До пам’яток належить і церква Цілителя Пантелеймона, зведена 1886 року на гроші одеського мецената і градоначальника Григорія Маразлі. Після Другої світової війни понад двадцять років у будівлі церкви пропрацював дитячий садок, що значно полегшувало життя сімей.

Для «Інфоксводоканалу» гуртожитки — «абонент Куяльник», тому одного разу в них відключили воду через борг санаторію перед містом у 3 мільйони гривень.

Для комунальних служб — частина «Укрпрофоздоровниці». Продати кімнати неможливо, у мешканців немає документа про право власності, усі тут — довгострокові орендарі. Нинішні працівники санаторію не вважають помешкання колишніх колег частиною курорту.

«Ті люди самі вибрали, як їм жити», — каже санітарка і поспішає до бювету. Раніше в адресній графі значилося: «курорт “Куяльник”, корпус №, квартира №». Після потужного зсуву ґрунту 2010 року адресу гуртожитків змінили на вулицю Лиманну, щоб санаторій міг дистанціюватися від перманентних проблем своїх сусідів. Будинки вистояли, але всі ілюзії про можливу допомогу з боку адміністрації курорту були поховані під пластами ґрунту. Мешканцям все ж запропонували відселення в багатоповерхові корпуси, але ті не опалювалися взимку. Довелося зміцнити споруди і жити в постійному страху опинитися засипаними землею.

Тоді

Освоєння багатств Куяльника розпочав лікар Ераст Андрієвський — лиман ще довго носив його ім’я. Андрієвському вдалося переконати міську владу, що лікарня з унікальною методикою оздоровлення тут абсолютно необхідна і в майбутньому принесе хороший дохід.

Місто викупило у власника землі князя Жевахова ділянку в Міжлиманні під амбітне будівництво курорту. Із цілої вулиці пансіонатів, лікарень і дач кожен міг обрати, де комфортніше відпочити саме йому — усе залежало від специфіки проблем зі здоров’ям, прагнення до усамітнення і, звісно ж, фінансових можливостей. Для гостей розбили сади, тут працювали ресторани і навіть театр. Військові вищих чинів приїжджали сюди ніби в елітний заміський клуб. Уздовж берега бульваром ошатні дами прогулювалися під мереживними парасольками.

Після від’їзду Андрієвського з Одеси почався наступний важливий етап у розвитку курорту. Він пов’язаний з одним із зачинателів одеської курортології Олексієм Бертенсоном — він орендував 1868 року куяльницьку купальню на 12 років. Поруч доктор побудував для себе простору дачу, саме на ній провів останнє у своєму житті літо великий хірург Микола Пирогов. Будівля не збереглася.

Доктор Яхимович, власник одного з найпрестижніших приватних пансіонатів, писав: «Кожен рік приносив нові поліпшення та вдосконалення як і в лікуванні, так і щодо гігієнічних зручностей і повсякденного комфорту». Уже 1873 року потрапити сюди можна було на поїзді. А до 1888 року статки Яхимовича дали змогу за власні кошти подовжити кінну залізницю прямо до його закладу, оскільки хворим із трофічними виразками та ревматизмом було надто далеко прямувати від станції.

Слава лиману облетіла Європу, приваблюючи величезну кількість людей. Задокументовано прибуття в порт англійської яхти, на якій плив аристократ із сім’єю заради знаменитих грязьових ванн. Але, на жаль, після революції на «Куяльник» дісталася і радянська тенденція позбуватися імперської помпезності. Будиночки для прислуги перетворювалися на склади, дачі просто рівняли з землею. Герби, мармур, вітражі зникали як надлишкові елементи.

Деградувала не тільки архітектура, а й транспортна система — вокзал закрили. До 1956 року на Куяльник ходив трамвай, ліквідований під час перебудови всіх ліній на широку колію. Пустили автобуси, зараз залишився тільки один — відправляється раз на годину. Влада розпорядилася спроектувати більш місткі корпуси — скромні, без надмірностей. Необхідний простір очистили, знищивши частину дач заради будівництва світлого майбутнього. Три бетонні гіганти підперли схил гори і зверхньо спостерігали за в’яненням старої лікарні.

Зараз

Зима 2020 року. І я знову стою поперед двоповерховим гуртожитком. Архітектурний франкенштейн за минулі роки горів, в деяких місцях порозовів, ще густіше обріс балконами і прибудовами. Вигляд будівлі безперервно трансформувався — так, наприклад, вона втратила балкон над центральним під’їздом і змінила вікно праворуч на «бійницю». Біля ніг в’ються собаки.

Древній, але все ще глянцево-чорний «Мерседес» заїжджає через арку на задній двір. По той бік будинку його мешканці дали волю фантазії: у когось свій вхід на другий поверх, у сусіда праворуч розарій, а ліворуч навіс для машини і мангал. Хаотичні насадження складно назвати садом, але якщо придивитися, то виявляєш грядки серед клумб. Весна створювала для цього особняка естетичний камуфляж, але взимку квітне тільки цвіль на стінах. Дороги навколо ховаються під шаром в’язкого бруду без цілющих властивостей. В оточенні голих дерев і чагарників будівля здається беззахисною, сутулою, наче людина, яка стиснула плечі від холоду.

На ґанку жінки в халатах і спортивних костюмах жваво ведуть бесіду. Поруч вовтузяться діти. Побачивши людину з фотоапаратом, жінки починають різко жестикулювати, обурюватися. Але варто підійти ближче і пояснити мету візиту, їхній гнів змінюється поблажливою посмішкою.

— Ходімо, ходімо! Зараз вам усе покажу. Почнемо з сортиру! Ох красиво там, казка! Я серйозно, у нас досі общакові туалети. Не всі в кімнатках змогли свої зручності влаштувати. У такт перерахуванню всіх комунальних бід сусідки синхронно кивають головою.

Жінка з чашкою чаю в одній руці іншою рукою гладить по голові дитину. Вона сидить на кам’яному парапеті й починає говорити, навіть не піднімаючи на мене погляд: «Четверо дітей, четверо… Молодшій два місяці, спить зараз. І от скільки себе пам’ятаю — вогкість у кімнатах, скрізь грибок. Боремося, а він повертається. Хоч змогли розширити площу трохи». — На прибудови не вимагають дозволу?

— Ха! Нас періодично штрафують, бляді такі. Але, як бачите, нічого не демонтують. Нехай центром пройдуть, подивляться, як там будинки спотворюють. А ми виживаємо.

Під’їхала машина, звідти висипали школярі. Помилково вважати, що «між світами» застрягли тільки пенсіонери. Ті самі колишні працівники санаторію отримували кімнати, створювали сім’ї, в яких народжувалися діти, а тепер уже і онуки. З’ясувалося, що на навчання хлопців возить сусід, якщо пішки — хвилин сорок, але через залізничний переїзд. Єдиний автобус не їздить біля школи.

«А знаєте, чому в нас дах новий?» — жінка, яка хотіла показати сортир, з ентузіазмом продовжувала повідомляти нові й нові факти з їхнього нелегкого життя. «У чотирнадцятому році ми горіли! Вночі. Сусідку лежачу наші мужики на руках виносили, поки пожежники шукали, де воду взяти. У підсумку гасили солоною водою. І тільки після цього нам замінили дах, електрику, поставили вікна».

Старенька на розкладному стільці прошепотіла: «Спаси і збережи». Я навіщось запитала: «А до церкви місцевої ходите?» Старенька підвела брови й розсміялася: «Навіщо ходити? Можу в бік храму через вікно дивитися і молитися: «Господи, щоб усе воно пропало!» Ну це я так, не буквально, просто жити хочеться по-людськи. Приїжджим подобається — нехай ходять, там батюшка хороший, а я вже ні в що не вірю».

****

Усі локальні крамниці вбрані на честь зимових свят. Зграї собак снують схилами, посеред ґрунтовки штук п’ять цуценят вгризаються в кістку, цей скиглючий клубок об’їжджає пара на мопеді. Підходжу до будівлі з загостреними баштами.

Біля «замку» навіть уціліла бруківка. Брукована стежка веде у двір, де будинки буквально врізаються в схили. Біля дороги виблискує гараж, що більше нагадує кастомне СТО. Замість вивіски на сітці біля нього розвішані металеві запчастини — будь-який автолюбитель, що зазнав аварії на задвірках лиману, прийме блиск цих колісних дисків за промінь надії. Усередині гаража двоє, схоже, батько і син. До них поспішає жінка з тарілкою печива, простягає її чоловікам у робі, запитує, як їхні справи. Помітивши, що я уважно роздивляюся будівлю, жінка підходить і запрошує зайти на чай, розповівши, що в неї зберігаються листівки із зображенням будинку, який мене так зацікавив.

Гостинну господиню звуть Валентина. На її кухні тепло, пахне здобою і сухими травами. — Чому їдуть? Ви краще запитайте як. Захворіє стара, самотнього старого забере до себе син доглядати. Ось, вважай, і поїхав. Або в молодих гроші з’являються, одразу тікають у місто. І правильно, що їм тут робити? Тільки пити. Ні, ми їхати не хочемо, тут будинок, кімнати здаємо, гості наші з року в рік повертаються. Валентина з гордістю показує автентичні сходи, які відреставрував її чоловік. За літо вдалося заощадити трохи грошей, щоб зробити ремонт. А ремонт різних масштабів тут потрібен завжди: то зсув, то дощі заллють, то будівля дасть нову тріщину.

Але найбільшою проблемою на Куяльнику, за її словами, стали не природні катаклізми, а безвідповідальність сусідніх сіл. Люди, які живуть на плато, скидають відходи на схили, використовуючи узбережжя лиману як стихійне звалище. Валентина показала, як сортує своє сміття, і з досадою зауважила, що її ініціативу не підтримують сусіди, а вивозити все доводиться аж у місто.

І завжди

За період незалежності лиман двічі пересихав, і щоразу це називали екологічною катастрофою. Пізніше розрили канал, що з’єднує його з морем, і Куяльник проголосили врятованим. Із третього корпусу поступово розікрали все, що якимось чином можна було винести і продати. Санаторій змінив директора, а він, своєю чергою, найняв відому керуючу компанію — цілий консиліум експертів розробив для курорту амбіційний план реновації, який прогримів у всіх ЗМІ. Але вже навесні проєкт заморозили після оголошення карантину. Діючі корпуси віддали під обсервацію заражених коронавірусом.

Радянські інтер’єри холів і коридорів, занедбаний корпус, санаторний басейн та й сам лиман користуються особливою популярністю серед фотографів. Архітектура XIX століття перетворюється на декорації.

Погарнішала тільки церква. Її настоятель упевнений, що архітектори Маразлі врахували нестабільність прибережного ґрунту, і фундамент храму здатний «дихати». Періодично в стінах з’являються розломи, але самі затягуються з часом — це не дає будівлі руйнуватися. Віряни з’їжджаються поглянути на диво і помолитися про власне зцілення, залишаючи щедрі «чайові» Богу.

Незмінне тільки одне — життя найближчої вулиці. Люди заробляють орендою, трансформують свої будинки прибудовами жахливих форм і хочуть кращого життя. У когось виходить налагодити побут. Інші, описуючи свою квартиру, продовжують використовувати слова «цвіль, холод і таргани». Кутова гостра вежа пансіонату повільно відділяється від тіла будівлі значною тріщиною.

****

Валентина розкладає на столі роздруковані знімки із зображенням її будинку. «Це дивовижні місця, гарні, ми були щасливими тут. Навіть зараз: виходиш зранку до лиману, і все відчувається трохи кращим».