Запоріжжя: минуле, сьогодення, свобода. Як окупація зупинила розвиток одного з найбільших індустріальних центрів країни

Тоді

Попри безперервне існування колишнього Олександрівську з 1770 року, за архітектурною класифікацією другої половини ХХ сторіччя місто належить до категорії нових. Вочевидь, точкою відліку тут слугувало народження у 1932 році Запорізького промислового комплексу, потреби якого насправді зумовили стрімку урбанізацію та зміну історичного напряму просторового розвитку міста у бік традиційного правобережного тракту, тобто великої дороги, що була необхідна для сполучення.

Простір Запоріжжя зберігає свідчення багатьох архітектурних епох — від класицизму ХVIII сторіччя до пізнього радянського модернізму, втім, головним архітектурним надбанням міста є Шосте селище, створене у руслі інтернаціонального руху Neues Bauen, що виник в Європі у 1920–1930-х роках. Цей стиль також називали «Нова речивість», його представники прагнули побудувати якомога рентабельніше житло, частково для розв’язання житлової кризи в Німеччині у 1920-х роках. До уваги бралися інсоляція і провітрювання квартир, наявність в подвір’ях озеленення. Критики скаржилися, що ці помешкання занадто розкішні для «простих людей».

Старі фото й план Соцміста. 

Проте індустріальне виробництво у місті та прилеглих селищах, головним чином менонітських, почало розвиватися набагато раніше — ще в останній третині XIX сторіччя. Менонітство як частина протестантської спільноти виникло у 1530-ті роки в ході реформаційного руху в Нідерландах та вперше прийшло в Україну приблизно через двісті п’ятдесят років. На кінець ХІХ століття Хортицький менонітський округ нараховував вісімнадцять колоній. Першопоселенцям обіцяли вільне віросповідання, відсутність військової служби та безліч пільг.

Завдяки менонітській культурі у центральних областях з’явилися нетипові будівлі з гострим дахом та арочними вікнами, щільна фламандська кладка одразу привертає увагу. Найвидатнішим прикладом менонітських споруд у Запоріжжі можна назвати замок Вальмана — він має чотири різні фасади, що яскраво виділяє його серед знайомої нам української архітектури того часу.

Державний запорізький центр туризму включив замок до списку визначних пам’яток, проте будівля залишається занедбаною та не реставрується. Частина вікон заставлена цеглою, крізь темні монументальні стіни прорізані отвори для кондиціонерів.

Для місцевих виробників широкий внутрішній ринок відкрився у 1873 році — після проведення Лозово-Севастопольської залізниці. Так почався новий надважливий етап в історії Запоріжжя.

Звісно, промисловий та, ширше, інфраструктурний розвиток мав неабиякий вплив на міське середовище, що дедалі більше збагачувалося об’єктами комерційної нерухомості та ошатними мурованими спорудами. «І досі улюбленцем усіх запорожців є прибутковий будинок купця Янкеля Лещинського, який перебуває на розі проспекту Соборного та вулиці Троїцької», — розповідає Павло.

В інженерно-технічному плані зростала складність обрахунків для виробничих споруд з великими перекриттями, але всі ці питання доволі успішно вирішувалися, про що свідчить досвід Олександрівських майстерень, чиї приміщення й досі використовуються профільним залізничним підприємством.

За думкою дизайнерки Наталії Лобач, архітектура «Старого Олександрівська», — забудова до початку ХХ сторіччя,— створює атмосферу міста без столичних претензій: досить затишного, але з набираючим обертів промисловим ростом. «Архітектура конструктивізму, постконструктивізму 1920-1930 років в Соцмісті — це експериментальний і новаторський майданчик пошуку індустріального раю в соціальному пеклі», — доповнює Наталія. Модернізм 1960-х років та 1980-х років проявив себе в адміністративному центрі й в мікрорайонах, які розвантажили місто та дали можливість гармонійного розвитку.

Цікавими виглядають фото будівництва типового житла у середині ХХ сторіччя: посеред міста ще зустрічалися старі хати, як окремі островки життя й побуту, що поступово залишають Запоріжжя. Більшість з них господарі покинули та чекали на нові «безпроблемні» квартири.

Сьогодні

Після Першої світової війни у Європі розпалися ще дві імперії, проте найбільше крові пролилося саме на територіях, які на початку війни підпорядковувалися російському уряду. Вже у 1916 році в Олександрівську почався дефіцит основних споживчих товарів, суттєво зросли ціни. Невдоволення призвело до ствердження революційних ідей — Україну охоплює національно-визвольний рух. Більшовики намагалися встановити контроль над містом з грудня 1917 року, проте першу атаку вдалося відбити. Тільки 10 січня 1918 року до міста прийшла Радянська влада разом із утисками підприємців. А в 1921 році місто отримало нове ім’я — Запоріжжя, так воно увійшло до складу Катеринославської губернії. Розташування міста біля річки сприяло будівництву потужної ГЕС та співпало з мрією «червоних» індустріалізувати нові території й отримувати з них прибуток.

Будівництво промислових об’єктів було пріоритетом, житлова інфраструктура навколо формувалася достатньо хаотично.

Із 2017 року місто отримало новий бренд. Автори айдентики нарешті відійшли від традиційних асоціацій міста з козацтвом і за основу обрали конструктивізм, що відображається в архітектурі та атмосфері міста.

В основі слогану словосполучення «сім шляхів», оскільки в новій стратегії виділено 7 туристичних напрямів розвитку Запоріжжя. Це словосполучення стало фундаментом для створення різних за змістом і настроєм варіацій слоганів: «сім шляхів до пригод», «сім шляхів до нових вражень», «сім шляхів до себе». Керівником та арт-директором проєкту став київський дизайнер Дмитро Буланов. Розробкою концепції та дизайном займався Сергій Кривенко. З того моменту айдентика вдало використовується.

«Є зміни в культурному просторі, зміна радянської парадигми. Я це відчула, коли замість концертів до офіційних свят з виступами колективів і зірок телевізійної естради почали проводити фестивалі та пікніки. Та все це з виступами актуальних виконавців та виконавиць на кшталт “ДахаБраха”, Onuka, Alyona Alyona», — згадує Наталія Лобач. Ці зміни почались з 2014 року — із дискусії, до якої долучились люди, які ніби до того й не перетинались: люди державної культури і незалежної, сучасної. «Мені подобається, що з’являються міські культурні простори, за які не соромно. Бібліотеки, музеї, де я, наприклад, люблю проводити час або відвідувати заходи», — розмірковує Наталія.

Проте Павло Кравчук висвітлює іншу сторону сучасного стану міста: «Формування нових ідей містобудування у Запоріжжі на тлі давно відомих та нерозв’язаних проблем просторового розвитку міста виглядатиме нерозважливою втратою часу, намаганням відволікти увагу громади від головного».

За його думкою, є три основні проблеми.

По-перше, досі не вирішено питання виходу поперечних бульварів до річкового дзеркала та оформлення міської набережної, що забезпечило б рівний доступ містян до рекреаційних ресурсів та, нарешті, унормувало циркуляцію повітряних мас, розкрило би природні легені Запоріжжя. Проблема упирається в хаотичну підкилимну роздачу прибережного земельного фонду.

По-друге, містобудівна справа у Запоріжжі настільки занедбана, що втрачено навіть поняття громадського центру мікрорайонного рівня. Некваліфіковане втручання у просторовий розвиток спальних житлових масивів призвело до появи новітніх запорізьких фавел, які спонукають запорожців замислюватися про втечу з міста — туди, де людиноцентричне середовище є не пустими словами та виборчим гаслом. А підтверджується формуванням мереж обслуговування мікрорайонного рівня, створенням затишних і облаштованих для відпочинку зелених зон.

По-третє, у місті відсутнє розуміння культурної спадщини як конкурентної переваги. На відміну від інших історичних міст залучення інвестицій, спрямованих на розвиток і збереження традиційного середовища, у Запоріжжі ніколи не практикувалось та найближчим часом не планується. Гостей міста чекає занедбаність та захаращеність унікальних за своєю архітектурою кварталів.

Без поступового розв’язання окреслених першочергових для міського розвитку проблем марно сподіватися, що у Запоріжжя будуть бодай найменші шанси вижити у національній боротьбі за людський ресурс. Зараз у міста є всі шанси повторити долю американського Детройту — на жаль.

Одночасно з досить зрозумілою, відображеною в айдентиці міста ідеєю відсутнє розуміння пріоритетів у розвитку Запоріжжя. Наявні ресурси розпорошуються на поточні справи, а більш-менш значущі для міста проєкти навіть не потрапляють до порядку денного.

Тобто найбільші ризики для розвитку Запоріжжя становить сформована у пострадянський період система господарювання, яка не орієнтована на інтереси територіальної громади. Як вважає Кравчук, проведені після 2014 року реформи з децентралізації лише збільшили обсяг коштів, що витрачаються ситуативно, без урахування зростаючої конкуренції між територіальними громадами.

На тлі війни перераховані проблеми опиняються у відомій всім категорії — «не на часі». Через окупацію завмерли культурницькі проєкти та урбаністичні дискусії.

Зважаючи на існуючу невибірковість зон ураження, коли противник гатить за принципом «куди долетить», усе місто перебуває у стані підвищеної тривожності, тим більше вибухи однаково добре чути і на лівому, і на правому березі. «Незбагненним для людського розуміння стало пряме влучання російських ракет у чотири багатоквартирні будинки, три з яких у самісінькому середмісті. Ніхто не почувається у безпеці», — каже Наталія Лобач.

Із початком війни місто перетворилося на хаб, який приймав близько 1000 людей щодня. Звісно, це велике навантаження, та найактуальнішою є безпека усіх цих людей. Ще одна тема, яка відійшла на другий план, але залишається дуже болючою для Запоріжжя, — це екологія. «Війна додала їй аспектів, які ми зараз навіть не можемо порахувати», — доповнює Лобач.

І назавжди

У травні цього року Володимир Зеленський оглянув зруйновані житлові будинки в Салтівському районі Харкова, а також адміністративні будівлі міста, які зазнали руйнувань після ракетних обстрілів ворога. Після цього президент зробив заяву, що Україні варто відмовитися від панельних будинків, але що прийде їм на зміну? Вочевидь в українців втрачене базове почуття безпеки дому — як архітекторам та урбаністам вибудовувати нову довіру до міста?

З початком війни в іншому крилі цього ж будинку Туристичний інформаційний центр почав робити відкриті виставки сучасного мистецького супротиву: демонструвалися плакати найвідоміших українських митців та  мисткинь. «Наразі виставки продовжуються. Мені це про незламність, про нас і про місто», — зазначає Наталія.

«Архітектура — це завжди емоція. І важко казати про будь-яке відчуття безпеки, коли навіть поза ситуацією воєнного стану у місті щороку збільшувалася кількість спотворених об’єктів: серед них Запоріжцивільпроєкт, ресторан на Алеї трудової слави, Палац дитячої та юнацької творчості», — відповідає Павло.

Палац творчості навіть планували реставрувати у 2021 році, але традиційно із знищенням модерністського фасаду.

Аби виправити ситуацію, необхідна певна муніципальна політика, що об’єднала би в єдине гроно різноспрямовані партикулярні інтереси влади, бізнесу та громади, вважає історик. «Мабуть, нині нам найбільше бракує візіонерів, здатних достукатися до людей та пояснити переваги консолідованих дій, внаслідок яких зростатиме добробут містян, а бізнес отримає нові можливості економічного зростання. Якщо найближчий рік-два ми не осягнемо ці прописні істини, то повоєнне Велике будівництво обернеться для Запоріжжя катастрофою. Тут є повчальним прикладом Сараєво, на повоєнне відновлення якого були направлені мільярді інвестиції, однак внаслідок бездумної забудови життя містян перетворилося на урбаністичний безлад».

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.